Скадовська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №3 Скадовської міської ради
Херсонської області
Матеріали на міжнародний конкурс шкільних проектів усної історії

ПРОЕКТ З УСНОЇ ІСТОРІЇ «Політичний досвід у 80-х і на початку 90-х років»

«З Україною в серці»

Організатор конкурсу: Чеська громадська організація Асоціація з міжнародних питань

Виконавці проекту:

Бохан Дар’я, Войцикевич Олександра, Хандусь Любов, учениці 10А класу
Андрусенко Артем, Мосін Максим, Сенішин Віктор, Хомов Ілля,  учні 9Б класу
Скадовської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №3

Скадовськ 2019

Координатор проекту:

Білоус Лора Сергіївна, учитель історії та правознавства Скадовської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №3 Скадовської міської ради Херсонської області

ОПИС ПРОЕКТУ

Мета проекту:

  • мотивувати учнів до вивчення новітньої історії;
  • сформувати у здобувачів освіти    уявлення про   повсякденне життя в СРСР та політичний досвід у період 1980-1991 років;
  • розвивати критичне мислення;
  • розвивати практичні вміння організовувати, проводити та аналізувати інтерв’ю.

Етапи реалізації проекту: І. Організаційний (вересень 2019 р.):

  • створення ініціативної групи;
  • опрацювання методичних рекомендацій щодо використання методу усної історії;
  • вибір теми.

ІІ. Підготовчий (жовтень 2019р.):

  • ознайомлення з особливостями історичного розвитку СРСР у 80-х – на початку 90-х рр.. ХХ ст.;
  • створення опитувальника;
  • зустріч з респондентом;
  • затвердження опитувальника.

ІІІ. Реалізація проекту (листопад 2019р.):

  • інтерв’ю з Бухтієм Олександром Леонідовичем (06.11.2019)

ІV. Аналітично-підсумковий (06.11 – 09.11.2019):

  • транскрипція інтерв’ю;
  • аналіз труднощів, що виникли в ході реалізації проекту, особисті роздуми;
  • оформлення проекту.

КОМЕНТАР

Історія має багато граней дослідження. Творять Історію не лише політики, полководці, вожді. Її творцями є люди… Важливо зберегти спогади людей, які творили конкретну епоху, були її активними учасниками. Реалізація даного проєкта надала можливість здобувачам освіти отримати нові знання завдяки запису інтерв’ю колишнього учасника та свідка конкретної історичної події.

На початку роботи ініціативна група опрацювала велику кількість історичного матеріалу за період 80-х років минулого століття, оскільки ці теми  будуть  вивчатися в шкільному курсі історії України лише в 11 класі. Найбільше підлітків зацікавила тема «Політичний досвід у 80-х і на початку 90-х років». Респондентом було обрано Бухтія Олександра Леонідовича – людину,  знану як на Скадовщині,  так  і  за  її  межами.  Він  тривалий    час  очолював  районний  осередок  товариства

«Просвіта», разом із однодумцями відроджуючи українську державність та самобутність. Працював на заводі напівпровідникових приладів (м.Скадовськ). Значну частину свого  життя  віддав музейній справі.  Був редактором міської газети

«Приморське життя», коректором районної газети «Чорноморець». Олександр Леонідович – доброволець, який за власним бажанням пішов захищати рубежі Батьківщини у 2014 році. У жовтні 2015 року отримав призначення на проходження служби у 79-ій окремій Миколаївській десантно-штурмовій бригаді, у складі третього батальйону «Фенікс». Скадовчани знають Олександра Леонідовича як активну, непересічну особистість, справжнього патріота. Він – прекрасний співрозмовник і оповідач, завжди бажаний гість на будь-якому зібранні.

Реалізація проєкту супроводжувалася неочікуваними особливостями  і певними труднощами: запис інтерв’ю переносився декілька разів через  стан здоров’я респондента (у вересні-жовтні цього року він переніс дві операції).

Виконавці проекту отримали шанс поспілкуватися з активним борцем за незалежну Україну. Його особистість є прикладом для наслідування…

ІНТЕРВ’Ю З БУХТІЄМ ОЛЕКСАНДРОМ ЛЕОНІДОВИЧЕМ

06_ІНТЕРВ’Ю З БУХТІЄМ ОЛЕКСАНДРОМ ЛЕОНІДОВИЧЕМ

Адреса: Україна, м. Скадовськ, вул. Шмідта, 30, Скадовська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №3

Проєкт/Локальний проект/ Усна історія: «Політичний досвід у 80-х і на початку 90-х років. З Україною в серці!»

Інтерв’юер: Андрусенко Артем

Транскрипція: Бохан Дар’я, Войцикевич Олександра, Хандусь Любов

Вид інтерв’ю: відео-інтерв’ю

Місце    проведення    інтерв’ю:    кімната               національно-патріотичного               виховання Скадовської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №3

Дата проведення інтерв’ю: 06 листопада 2019 р.

Присутні: Бухтій Олександр Леонідович (респондент), Андрусенко Артем (інтерв’юер), Бохан Дар’я, Войцикевич Олександра, Мосін Максим, Сенішин Віктор, Хомов Ілля, Хандусь Любов (ініціативна група), Білоус Лора Сергіївна, учитель історії Скадовської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №3.

Анкета респондента Вік: 62 роки, народився 04 серпня 1957 року.

Освіта: вища, Одеський технологічний інститут холодильної промисловості,Українська академія друкарства

Працевлаштування: пенсіонер

Місце проживання: Україна, м.Скадовськ, вул.Курортна, буд.22, кв.2

Життя: Народився у селі Круглоозерка Голопристанського району Херсонської області в інтелігентній сім’ї: мама працювала бухгалтером, батько – інженером зв’язку. Закінчив Скадовську середню школу №3, ОТІХП за спеціальністю холодильна техніка та редакторський факультет Української академії друкарства. Працював робітником Скадовського заводу напівпровідникових приладів, директором    Скадовського    краєзнавчого    музею,    редактором    міської    газети

«Приморське життя», коректором та кореспондентом районної газети «Чорноморець».

ІНТЕРВ’Ю З БУХТІЄМ ОЛЕКСАНДРОМ ЛЕОНІДОВИЧЕМ

Артем: Добрий день, Олександре Леонідовичу! Ми беремо участь у конкурсі шкільних проектів «Усна історія» – «Повсякденне життя в СРСР в 1980-1991 роках». Як і домовлялися, хочемо взяти у Вас інтерв’ю! Чи не будете Ви проти?

Олександр Леонідович: Не буду проти.

А.: Розкажіть, будь ласка, історію свого життя. Де і коли Ви народилися? О.Л.: Народився я на Херсонщині, в таврійських степах. Народився в Голопристанському районі, село Круглоозерка, раніше Кларівка називалось. І батьки мої тут народилися, вся моя родина, я ж кажу, я тут з дідів-прадідів навіть аж з архіпрадідів.

А.: Хто Ваші батьки?

О.Л.:Мої батьки з села, як казали в 70-80х роках «Технічна інтелігенція». Мама все життя пропрацювала в бухгалтерії, батько був інженер – связист, 50 років віддав своїй роботі.

А.: Ви – випускник Скадовської школи №3, яка у 80-90-ті була єдиною російськомовною у місті. Як Ви вважаєте, чому батьки віддали вас на  навчання саме до цієї школи?

О.Л.: Це дуже цікаве питання, до речі, дуже цікаве питання. У ті роки, взагалі мої батьки з села, і вважалося, що українська мова – це така сільська мова, дуже вона не престижна, і всі старалися віддати дітей до російської школи. І до речі, тоді це не так то просто це все було. Прийшлося це робити через блат. Чесно признаюся, а батько мій бідний ходив навіть, коли будувалася ще ця школа, ходив кожну суботу і неділю, щоб працювати на будівництві, щоб заробити мені місце у третій російській школі.

А.: Чи вивчали Ви такі предмети, як українська мова та література, історія України?

О.Л.: Звичайно. Вивчав українську мову та літературу, до речі мав по ним добрі оцінки, і також вивчав історію. Пам’ятаю ще з тих часів, що підручник з історії України був такий тонесенький-тонесенький, а історія СРСР була така здорова, ще в двух частинах, по книжці на семестр, а історія України була тонесенька-тонесенька, тоді мабуть вважалось, що в України історії не було. Але слава богу, тепер ми знаємо, яка в України була історія.

А.: Які дитячі та молодіжні організації були в радянській школі? Чи були ви членом дитячих чи молодіжних організацій, яких саме?

О.Л.: Ну, звичайно, як і усі школярі, я був і жовтенятком, і піонером, і комсомольцем. До речі, я дуже пишався. що був піонером. Коли мені повісили червоний галстук, я зібрався іти в кіно. Мама каже: «Зніми галстук». А я обурився цим, так і не знявши, пішов. Мама промовчала, звичайно, а я пішов у кінотеатр з червоним галстуком. І, звичайно, комсомольцем був, все як в ті часи. Так що я все пройшов.

А.: Чи мали відношення до якихось неформальних об’єднань (хіпі, рокери, панки)?

О.Л.: Ну, не знаю. Хіба що до хіппі, через довге волосся. Тоді їх толком і не було. Хіппі , до речі, такого слова ми і не знали, ми називали бітлами, група Бітлз, ну ви знаєте? Усіх, хто з довгим волоссям називали бітлами. Ну і звичайно, я міг бути бітлом. Але в третій школі було дуже строго, і дуже сварили за довге волосся. А ще зараз я розповім вам один випадок, для вас він зараз буде дико виглядати, але тоді це було нормою. Іде фільм у кінотеатрі, повний кінотеатр, там де зараз кінотеатр «Скадовськ». Раптом світло включається, фільм припиняється, і заходять з райкома партії, із міськради, міліція, громадськість, куча з фотоапаратами і по рядам проходять, і всіх з довгим волоссям забирають і кудись виводять. Тоді у мене теж було длине (рос.) волосся, але я його сховав, прибрав за вуха (показує як це зробив), вивели саме таких хіппі чи бітлов. А там уже в фойє сидів парикмахер (рос.), і всіх  їх наголо постригли. А ще тоді було модно носити штани-кльош, а саме великий кльош у народі називали «колокола», і от у всіх у кого були «колокола», їх порізали. Уявляєте, як це було: неформальні організації вони нам дуже дорого коштували.

А.: Яку музику слухали Ви? Яка була популярною у ваш час?

О.Л.: Ми слухали радянську естраду: «Песняры», «Голубые гитары» (рос.)

«Червоні гітари». Але звичайно ми слухали втіхаря «Голос Америки», слухали рок. Я пам’ятаю був таких молодіжний журнал, здається, «Меридіан», якщо я не переплутав. І там були статті про всі ці групи, і я запам’ятав одну статтю. Вона назвалась «Куда катится Ролин Стоунс» (рос.). Звичайно, їх називали буржуазними, загниваючими, але ми читали між рядками. А ще було у Радянському Союзі, у Скадовську був такий феномен, були такі так званні радіохулігани. Не чули про таких? Це були хлопці, які робили радіопередавачі і виходили в ефір і ставили, крутили рок, а ми всі його слухали. За ними ганялись (рос.), міліція шукала їх. Ось ми так слухали цей рок. А потім, коли я вже в Одесі вчився, там уже привозили диски, можна навіть було купити американські цигарки, не те що зараз, у кожному кіоску. А тоді все привозили з-за кордону. І от були диски, вони дорого коштували, по 50-60 рублів, це майже була зарплата мого батька інженера. Не кожен тоді хто  міг купляли диски. І до сіх пір у мене улюблені групи – це Scorpions, Deep Purple, Uriah Heep .

Ну, і звичайно, я не можу не згадати, нашу скадовську групу «Чорноморець», а потім вона стала «Меридіан», і особливо їх хіт «Скадовск уснул, погасли все огни» (рос.). І всі дискотеки починалися і закінчувалися цим хітом.

А.: Де отримали вищу освіту?

О.Л.: Я навчався спочатку в Одеському технологічному інституті, а другий раз уже у Львові в Академії друкарства на редакторському факультеті. І взагалі я можу сказати, що я звичайний гуманітарій, у чистому вигляді.

А.: Чи впливав соціальний статус на можливість отримати освіту?

О.Л.: Ми тоді були молоді, юні. Може, наші батьки відчували, ми то якось не дуже відчували. Хоча, звичайно, були пільги для абітурієнтів з сільською пропискою,з колгоспів. На дітей з колгоспу дивилися трошки інакше, ніж на інтелігенцію.

А.: Де Ви працювали у 80-ті роки? Яким було ваше ставлення до радянського політичного режиму?

О.Л.: Це дуже цікава тема. У 80-х роках я працював на Скадовському напівпровідниковому заводі. Зразу відповім тобі, я у 90-х працював на трьох роботах, це: завод, краєзнавчий музей і редакція газети «Чорноморець». Я не любив демонстрації, збори, я ставився до них негативно. Вважав себе таким незалежним,чомусь через це у мене завжди були неприємності. Питають мене: «А чому ви не були на демонстрації», а я кажу: «Не був». «Ви захворіли?», відповідаю:

«Ні». «А чого?». «Ну, не захотів я піти, не було настрою». І тому проблеми були.

А.: Якими для Вас були 1980-90 ті рр. минулого століття? Що ви можете розповісти нам про перебудову 1985 р.? Чи виправдала вона ваші сподівання? Розкажіть нам про гласність, як вона впроваджувалась в життя?

О.Л.: Звичайно, цікаве запитання. З цього почалося моє життя, свідоме життя. До кінця 80-х років, то було не свідоме життя, а після стало свідоме. Я зустрів перебудову, я був хлопець начитаний. Відчував, що треба щось міняти. І от коли прийшов Горбачов, настала перебудова, гласність. Я навіть хотів вступити до комуністичної партії. І казав на заводі: «От я вступлю в партію, я все зміню. Красти ви не будете, будете у мене в кулаці ». Але мене чомусь у партію не прийняли. Уже були відкриті кордони, «залізна завіса» по трохи спадала, з’явилась література,вже навіть ми почули про Фрейда, Ніцше, Шопенгауера, Юнга. Це видатні філософи, психоаналітики,  а  тоді ми нічого   не знали про них. Ми почали читати деякі їхні твори.

Почали проводити телемости. Дуже відомий був між СРСР і Америкою прямий ефір. І от, з’ясувалося до речі, випадково з’ясувалося, що у СРСР був секс.  Я поясню вам як це сталося. Був такий самий відомий телеміст Америка – Советский Союз (рос.). Від нас вів відомий журналіст Познер, задавали питання по черзі, і от з американської студії запитали про взаємовідносини між чоловіками і жінками, про секс. І встає обурена жіночка та заявляє «У нас, в Советском Союзе, секса нет!» (рос.), а перекладач переклав і вся студія почала сміятися там, і потім запитали: «А як у вас діти народжуються?», а Познер почав  викручуватися,  що вона мала на увазі, що немає порнографії, проституції. Це дуже запам’яталося, бо увесь світ сміявся з Советского Союза (рос.). І з’явилося багато літератури по сексології, по філософії та всякі нові віяння. У Прибалтиці почали створювати народні движения (рос.), народні фронти. Ну,  а я, начитаний, грамотний, думаю  все, треба і нам створювати щось, щось робити.

А.: Коли Ви вперше почули про Народний Рух України? Чи довелося спілкуватися із відомими діячами Руху?

О.Л.: Я вже чекав, що повинно щось з’явитися і у нас, якийсь там рух, фронт, національний чи українсько-національний. Але з’явився Народний Рух України, я випадково почув про це по телебаченню. Виступав Іван Драч, відомий письменник, поет, і він сказав, що вони готують проєкт, називається він Народний Рух України, Народний Рух України за перебудову (уточнює) – там слово перебудову треба було вставляти скрізь, щоб не говорив. І він сказав, що у такому-то номері «Літературної України», а я вже читав цю газету, це була одна із таких перших демократичних газет.. Він сказав, що буде там цей проект надрукований, і я,  коли ввечері  почув  це, не спав усю ніч, чекав до ранку, щоб зранку побігти у бібліотеку і прочитати цю статтю.  І  от  підбігаю  я  до  бібліотеки,  вона  раніше  була  там,   де  тепер магазин «Маркет», біля «Асса» (уточнює розташування бібліотеки). Прибігаю в бібліотеку, а бібліотекарем  була  молода  дівчина,    і  я  прошу,  щоб  мені  дали  підшивку  газет «Літературна Україна». Вона  дає, а я ж зразу знаю цей номер, досі пам’ятаю, що  це був вересневий номер 89 року, і давай гортати. Гортаю, всі є  номери,  а  цього немає. Я кажу дівчині: «Не зрозумів, а де ж оцей номер?» Вона каже: «Я сама вчора чи позавчора зшивала». А він зник, випарувався цей номер. Це  попрацювали органи, видалили звичайно, КГБ (рос.) видалило, звичайно. Отак я почув  слово рух, і з того часу почав я активно друкуватися, у нашому «Чорноморці» (місцева газета), писати статті про українську мову, про Україну. І дописався до проблем: мене молодого спеціаліста, ще не досвідченого, піймали на одній речі і змусили вибачатися, а потім ще відлучили від газети. Так і було в газеті написано О.Бухтія відлучаємо   від   газети      на   певний   час.   Я   тоді   був   кореспондентом   газети «Чорноморець» і не друкувався, пам’ятаю, як зараз, вісім місяців я не друкувався. Але якби були часи трошки раніші, початок 80-х,т о я був би разом з Чорноволом десь там у Сибірі, а зараз часи вже змінилися… 1988-1989 роки я друкувався в газеті, писав статті і шукав однодумців, не може бути, щоб я був один такий у Скадовську, повинні бути ще люди, які цікавляться цим. Я давай шукати, але як це буває у житті випадково, вірніше невипадково, буває, коли шукаєш, то знаходиш. І ось мене познайомили з двома дамами. Сказали, що з вами хочуть познайомитися дві дами. Це були Лідія Ларіонівна Гук та Оксана Степанівна Білинська. Лідія Гук вона була дисидентка, політв’язнем, за свої погляди вона сиділа в тюрмі. Вони вже гуртували навколо себе таких молодих людей, мене шукали по моїм статтям, і так вийшло, що нас познайомили. І от з того часу ми почали збиратися у бібліотеці. У нас тоді тикали пальцями, називали бандерівцями, екстремістами, про мене казали, що я такий страшний екстреміст, що навіть перевершив  екстремістів з Прибалтики. І тут виникла ідея створити Товариство української мови імені Т.Г Шевченка. І от ми написали статтю, я писав, звернення, що такого то числа збираємося в  бібліотеці,   хто хоче підтримувати українську мову,   приходьте до бібліотеки.  Вже 25 нас, ми прийняли статут, привели збори, мене обрали головою Товариства української мови імені Тараса Шевченка. У кінці 80-х я часто їздив у Київ, Львів, брав участь у віче, зустрічався з відомими людьми. Бачив в живу, зблизька і спілкувався з Чорноволом, перший раз бачив у Києві на Софіївській площі,  коли там проходило  віче. Другий  раз я Чорновола   бачив на  відкритті  пам’ятника  500-річчя козацтва у нас, у Херсонській області. Там був присутній і тодішній прем єр- міністр Фокін і Чорновіл, це було у 1992 році. Ми стояли поруч, я був у старовинній сорочці-вишиванці і він мене запитав: «А звідки у вас така сорочка?» Ще я спілкувався з Левком Лук’яненком. Це була видатна людина. Він був засуджений до смертної кари, відсидів 25 років у тюрмах. Перший раз я спілкувався з ним у Києві на Всеукраїнському форумі інтелігенції. А другий раз я його бачив у Львові, і там він подарував мені книгу з написом, не просто підписав, поставив підпис, а навіть (посміхається) підписав: «Видатному українському патріоту, активісту» і підписав мені книгу цю, так що я цим пишаюся.

А взагалі, я вам скажу, як кажуть бувають хрещена мама, батько, я маю на увазі в політичному та національному сенсі, то в мене це Оксана Степанівна Білинська і Лідія Гук. А ось своїм хрещеним батьком в національному сенсі, я вважаю Олеся Силина: він першим відкрив мені очі, що я українець. До речі Олесь Силин, він Герой України (2005), цю нагороду йому вручав Ющенко, я пишаюся, що я знав таку видатну людину.

Одного разу я був у Києві і подзвонив йому домовився з ним зустрітися, а він жив у центрі, біля стадіону. І я тільки зайшов до нього, а у нього брала інтерв’ю якась кореспондентка, він сказав почекати трошки, поки подивитися бібліотеку. Зайшов я туди, а я книги люблю з дитинства, а там такі раритети, там книги.., навіть

«Кобзар» 1861 року. А потім він розпрощався з кореспонденткою, і почали ми з ним спілкуватися. І він каже: «Ви знаєте, ось я дивлюсь на вас, ви такий українець». Я думаю, який я українець. А він каже: «Я розкажу вам свою історію, як я став українцем. Коли працював інженером в Сибірі, на Далекому Сході їздили з інспекцією на санях. Вже вечір, зима, холодно і треба шукати ночівлю. Приїхали у село, де жили українці, нас там зустріли, борщем нагодували, вареників дали… І тоді перший раз я задумався, що я теж українець». Подібне сталося і зі мною, він мені почав розказувати про мою українську зовнішність. Зателефонував телефон, Силин пішов відповідати, а я побачив дзеркальце, підійшов та й думаю гляну, що ж там українського. Один ніс, два вуха, двоє очей – все як у всіх. Потім Олесь Опанасович   дістав альбом якогось  там російського  художника,  я вже не пам’ятаю якого, та каже: «Дивіться він писав, малював Москву 16 -17 століття, у 17 столітті у нас в Україні вже була цивілізація, ми вже з Європою торгували. А подивіться, що творилося у 17-18 столітті в Москві». Він бере альбом і гортає, а там Москва, болото, грязь, доріг немає, там два п’яних мужика бороди собі чешуть. Звертає мою увагу на те, що на будинках у них немає димарів, тобто в Московії тій дикій у них дим йшов через верхні вікна. Я придивився, точно верхні вікна чорні, закопчені, тобто в них навіть димарів не було. Я поїхав від нього вже українцем і у Скадовськ  я приїхав вже українцем. Ось така історія, потім ми зустрічали ще не раз.

А.: Ви очолювали районний осередок товариства «Просвіта», які заходи разом із однодумцями Ви проводили, відроджуючи українську державність та самобутність?

О.Л.: Да, я вже, здається, згадував, що спочатку це називалося Товариство української мови імені Т. Г, Шевченка, а потім я очолював районний осередок товариства «Просвіта». Скажу відразу, мені попався хороший контингент моїх друзів, у нас був дуже хороший колектив, всі були творчі. Ми старалися шукати різні форми, проводили лекції в школах, дитсадках, на підприємствах. Майже в кожному номері «Чорноморця» була стаття про мову, робили вечори творчо літературні пам’яті Василя Стуса, також організували театральний вечір нашого земляка Миколи Куліша, ставили його п’єсу «Мина Мазайло», мою улюблену. Але  я відчував, що треба щось робить, треба швидше рухатись, що все якось слабо в Україні відбувається, і в Скадовську зокрема.

Я поїхав на Західну Україну, у Львів, і ми створили при «Просвіті» центр підготовки абітурієнтів. Я подумав, що треба якомога більше наших земляків скадовчан посилати на західну, а західну – до нас, щоб більше було українського духу. Ми уклали декілька угод: з університетом імені Франка, з Львівською політехнікою, з Дрогобицьким педінститутом. Це вже було на дуже високому рівні, тільки уявіть, на договорі був підпис ректора університету, а з другої сторони – підпис голови районного осередку «Просвіти» Скадовська Олександра Бухтія. До нас приїздили викладачі, професори, доценти. Проводили лекції та пробні тестування. Потім створили жіночій клуб «Любисток», очолювала його активістка

Катерина Стеценко з села Красне. Конференції, симпозіуми без нас не відбувалися. Я в Києві, у Львові був майже щомісяця. Так ми працювали.

А.: Як реагували влада та правоохоронні органи на таку активну громадську позицію?

О.Л.: Правоохоронні органи косо дивилися на мене, а потім мене підловили, хоча я був правий, але не міг довести це. Спочатку писали листи «трудяги» (посміхається), так звані голоси трудящих клеймили мене позором. Листи писали в Компартії або в КГБ (рос., КДБ, укр.), тобто в органах, але підписували то лікар Скадовської лікарні, то вчитель. Мене називали екстремістом, бандерівцем, націоналістом. Саме цікаве за що мене клеймили (рос.) позором за те, що я написав, що державною мовою має бути тільки українська мова, що Україна повинна мати свою територію. Потім був випадок. коли мене відсторонили від друку у газеті, я не друкувався вісім місяців, я вже згадував про це.

А.: Серпневий путч 1991року, як Ви дізналися про ці події, як наші місцеві ЗМІ висвітлювали їх?

О.Л.: Дякую за чудове запитання, у вас хочу відмітити всі запитання хороші. Я в той час працював на заводі напівпровідників. Саме в цей день я був в нічній зміні і дивлюсь, щось люди кучкуються, начальство і всі щось обговорюють. Підійшов, а там усе начальство і кажуть мені «Ну, что ты слышал (рос.), що будеш тепер робити з українською мовою?» А я кажу: «Ну, що знову у ліси піду, у криївки». На що вони здивовано відреагували і перевели тему, тому на заводі ставлення було негативне. Прийшов додому ввімкнув, інформація підтвердилась, Горбачова зняли, танки вже їздять по Москві. Став аналізувати і перша думка була тікати, але думаю, стоп, чого це я маю кудись тікати,  чому я мушу тікати,  я на  своїй землі з дідів-прадідів, в цих степах були народжені мої діди, чого це я маю тікати. Зупинився і став аналізувати. Дивився новини, бачив що у ГКЧПіств (рос.) тремтіли руки і я зрозумів, що вони так довго не протягнуть. Так все і вийшло. Через декілька днів я заспокоївся, згадав слова мудреця «Якщо ти обрав шлях  національної ідеї, то мусиш носити терновий вінок», тому подумав, що я не перший і не останній, що буде, то буде, а тікати не буду зі своєї рідної землі. Трохи нервував, коли бачив, як військові літаки пролітали над Скадовськом в сторону Криму, 21 нарахував. По телебаченню кругом були ГКЧПісти (рос.), а по українському телебаченню йшла моя улюблена п’єса Миколи Куліша «Мина Мазайло», я з задоволенням її переглянув. Звичайно прибігали друзі мої, все  питали, що робити, а я кажу все буде нормально, от не переживайте – все  буде добре. Це було 19 серпня, а 24 серпня була проголошена незалежність України.

А.: Як Ви сприйняли інформацію про проголошення незалежності  України? Як Ви особисто зустріли День Незалежності – 24 серпня 1991року?

О.Л.: У мене було двояке почуття. Звичайно, радість, що Україна стала незалежне залежною, але це сталося якось легко і просто, я готувався до боротьби, готувався, що буде важко, довго, роками з потом і кров’ю, а тут на тобі – все легко. Тому всередині була і радість, і розчарування, потім я був на віче у Києві і побачив велику кількість синьо-жовтих прапорів, їх було 100- 200 тисяч, все було синьо- жовте, і це була перша вражаюча подія.

А.: Які зміни відбулися після проголошення незалежності? Чи справдилися Ваші очікування?

О.Л.: Звичайно, справдилися мої очікування. Я готувався і чекав цього, але розумів, що не може бути все так легко і 2014-й це підтвердив це.

А.: Чи брали Ви участь у референдумі 1 грудня 1991 року? Чи підтримували мешканці Скадовська референдум ?

О.Л.: Так, брав участь і ходив агітував по підприємствах і школах, а ще я був членом дільничної комісії і зразу скажу, що скадовчани підтримали незалежність, точно не пам’ятаю, але це було 90 із чимось відсотків, був дуже високий процент. Навіть розкажу таку історію, були ми з товаришем на дільниці і заходить сім’я вірменів – чоловік, жінка і дівчинка років п’яти. Ми привіталися, але нас цікавило, як же вони проголосують. Вони вийшли з кабінки і дівчинка так радісно повідомила

«А ми за Україну проголосували!» Більше 90 відсотків проголосували за незалежність України, ми раділи цьому.

А.: Як населення нашого краю реагувало на процес державотворення?

О.Л.: Хочу сказати, що Херсонщина дуже патріотична, навіть на виборах Ющенка, Януковича Скадовськ відзначився патріотичною позицією. Так що Скадовщина завжди брала активну учать у державотворенні.

А.: Щиро дякую Вам за інтерв’ю.

ОПИТУВАЛЬНИК

  1. Добрий день,Олександре Леонідовичу! Ми беремо участь у конкурсі шкільних проектів «Усна історія» – «Повсякденне життя в СРСР в 1980-1991 роках». Як і домовлялися, хочемо взяти у Вас інтерв’ю! Чи не будете Ви проти?
  2. Розкажіть, будь ласка, історію свого життя. Де і коли Ви народилися?
  3. Хто Ваші батьки?
  4. Ви – випускник Скадовської школи №3, яка у 80-90-ті була єдиною російськомовною у місті. Як Ви вважаєте чому батьки віддали вас на навчання саме до цієї школи?
  5. Чи вивчали Ви такі предмети, як українська мова та література, історія України?
  6. Які дитячі та молодіжні організації були в радянській школі? Чи були ви членом дитячих чи молодіжних організацій, яких саме?
  7. Чи мали відношення до якихось неформальних об’єднань (хіпі, рокери, панки)
  8. Яку музику слухали Ви? Яка була популярною у ваш час?
  9. Де отримали вищу освіту?
  10. Чи впливав соціальний статус на можливість отримати освіту?
  11. Де Ви працювали у 80-ті роки? Яким було ваше ставлення до радянського політичного режиму?
  12. Якими для Вас були 1980-90 ті рр. минулого століття?Що ви можете розповісти нам про перебудову 1985р.? Чи виправдала вона ваші сподівання? Розкажіть нам про гласність, як вона впроваджувалась в життя?
  13. Коли Ви вперше почули про Народний Рух України? Чи довелося спілкуватися із відомими діячами Руху?
  14. Ви очолювали районний осередок товариства «Просвіта»,які заходи разом із однодумцями Ви проводили, відроджуючи українську державність та самобутність?
  15. Як реагували влада та правоохоронні органи на таку активну громадську позицію?
  16. Серпневий путч 1991року, як Ви дізналися про ці події, як наші місцеві ЗМІ висвітлювали їх?
  17. Як Ви сприйняли інформацію про проголошення незалежності України? Як Ви особисто зустріли День Незалежності – 24 серпня 1991року?
  18. Які зміни відбулися після проголошення незалежності? Чи справдилися Ваші очікування?
  19. Чи брали Ви участь у референдумі 1 грудня 1991 року? Чи підтримували мешканці Скадовська референдум ?
  20. Як населення нашого краю реагувало на процес державотворення?

ДОДАТКИ

06_Стаття О.Бухтія «Читаючи проект Закону про мови»,газета «Чорноморець»_02

Стаття О.Бухтія «Читаючи проект Закону про мови»,газета «Чорноморець»

06_Стаття в газеті «Чорноморець»

Стаття в газеті «Чорноморець». 01.10.1990р.