Березотіцька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Лубенської районної ради Полтавської області

 Проект з усної історії

«ВАЖЛИВІ ФЕНОМЕНИ ПЕРІОДУ. ВІЙНА В АФГАНІСТАНІ»

Особливості роботи пошуково-рятувальної служби у роки афганської війни

10_Таранич Олена Вікторівна_01

Вчитель Березотіцької ЗШ І-ІІІ ст. Таранич Олена Вікторівна e-mail: addmin10021901@gmail.com моб.тел.: +380956045479Керівник проекту:

Виконавець: учениця 9 класу Березотіцької ЗШ І-ІІІ ст.

Михайленко Вікторія Дмитрівна

Березоточа 2019

ОПИС ПРОЕКТУ

Мета проекту:

  • сформувати в учениці уявлення про життя людей в умовах ведення бойових дій;
  • дослідити специфіку роботи військових лікарів;
  • з’ясувати вплив побутових, економічних та психологічних факторів на поведінку воїнів-афганців;
  • розвивати практичні вміння використовуючи метод «Oral history» для детального вивчення конкретної історичної теми з поглибленим аналізом наданих свідчень;
  • навчитися ставити доцільні запитання для діалогу з людиною, яка є джерелом інформації та свідком малодосліджених подій чи явищ;

Етапи реалізації проекту:

І. Організаційний (20.08. – 25.09.2019):

  • ознайомлення з умовами конкурсу та методичними рекомендаціями для створення проекту;
  • визначення теми майбутнього проекту;
  • підготовка учениці для роботи з визначеним респондентом.

ІІ. Підготовчий (26.09. – 08.10.2019):

  • ознайомлення з основними моментами війни в Афганістані;
  • створення опитувальника;
  • зустріч з респондентом та ознайомлення його з орієнтовним опитувальником.

ІІІ. Реалізація проекту (10.10.2019):

  • інтерв’ю з Грубою Віктором Івановичем.

ІV. Аналітично-підсумковий (10.10. – 09.11.2019):

  • транскрипція інтерв’ю;
  • аналіз труднощів, що виникли в ході інтерв’ювання респондента;
  • оформлення проекту.

ОСОБИСТИЙ КОМЕНТАР ТА НЕОЧІКУВАНІ ЗАУВАЖЕННЯ

Тридцять років тому Радянський Союз завершив виведення своїх військ з Афганістану. Цьому передувало десять років збройного конфлікту між збройними силами Демократичної Республіки Афганістану з одного боку та озброєною опозицією (моджахеди або «душмани», «духи») – з іншого. Радянське керівництво прийняло рішення про надання допомоги Республіці Афганістан та створення Обмеженого контингенту радянських військ,  який взяв безпосередню участь у громадянській війні на території ДРА. До складу так званого контингенту входили як українські військові, так і українські лікарі, які були військовозобов’язаними.

Без медичної військової служби не обходиться жодна військова операція. Героїзм і складність роботи військових медиків складно переоцінити. Війна на сході України з 2014 року актуалізувала потребу у військових лікарях. На допомогу військовим України, в першу чергу прийшли добровольцями, ті хто вже пройшли війну в Афганістані і мали досвід ведення бойових дій та надання медичної допомоги в екстремальних умовах.

У ході реалізації проекту з усної історії ми мали можливість отримати достовірні факти про роль медиків у ході Афганської війни та визначити, що входило до обов’язків військових лікарів та як саме ці події відбилися на майбутньому учасників бойових дій.

Після ознайомлення з темою Афганської війни, ми призначили зустріч людині, яка була учасником тих подій. Віктор Іванович прийшовши на зустріч з нами та приніс велику кількість фотографій зроблених у польових умовах, намагаючись якомога детальніше давати відповіді на поставлені нами запитання, ілюструючи деякі моменти фотоматеріалами та документами. Під час інтерв’ю виникли певні труднощі з поставленими запитання, зокрема були спонтанно додані питання, які спочатку не були внесені до опитувальника. Були запитання на які респондент взагалі відмовлявся давати відповіді, в результаті чого нами ці питання були видалені з опитувальника. Важко було отримувати відповіді про деталі військових операцій, в яких був задіяний Віктор Іванович. Це було пов’язано в першу чергу з психологічним бар’єром, який він ставив на ці спогади. Інтерв’юер Михайленко Вікторія є ученицею 9 класу, і обрана нами тема ще не є досконало нею вивчена у рамках шкільного курсу історії, тому орієнтуватися у додатково поставлених питання було складніше.

Загалом інтерв’ю відбулося у спокійній обстановці. Респондент дав згоду на використання наданих ним свідчень та фотоматеріалів. Застосувавши метод усної історії на практиці, ми довели, що історія дійсно поруч з нами.

ЕCE

На основі аналізу досліджуваної проблеми через проведення інтерв’ю нами були сформульовані наступні висновки:

  • війна в Афганістані, яка тривала майже десять років, прирівнювалася для радянських військових до національно-визвольного обов’язку. Дане твердження було сформоване в результаті ідеологічної обробки суспільства того періоду, але все ж таки на поведінку воїнів-афганців впливала не тільки ідеологія, а й почуття людяності та моральна свідомість. Саме ці якості «радянський контингент» намагався проявити при контактах з місцевим населення на території ДРА;
  • специфіка роботи військових лікарів в Афганістані містила в собі декілька важливих моментів: 1) відсутність практичного досвіду надання медичної допомоги в умовах ведення бойових дій; 2) збереження здоров’я та бойової готовності солдатів на пряму залежала від санітарно- гігієнічних умов, які характеризувалися дизентерією, яка в свою чергу, викликала масові епідемії інфекційних захворювань (черевний тиф, малярія, гепатит); 3) позитивним явищем для військових медиків стала поява вертолітних пошуково-рятувальних сил, які значно прискорили процес евакуації та лікування поранених, що призвело до скорочення співвідношення між убитими і пораненими;
  • на психологічний стан радянських воїнів-інтернаціоналістів безумовно впливали побутові умови в яких вони перебували та типологія відносини з місцевим населенням;
  • після повернення додому для військових, які брали участь у бойових діях не було надано ніякої психологічної допомоги чи реабілітації. В результаті посттравматичного синдрому велика кількість солдатів стала залежної від алкоголю, наркотиків, або склала ядро бандитських угрупувань 90-х років;
  • застосування на практиці методу «oral hystory» виявив, що при живому спілкуванні головна проблема полягає у регулярному відході від попередньо визначеної схеми розмови;
  • поважаючи відмову респондента давати відповіді на неприємні для нього запитання, нами вони були виключені з опитувальника. Зокрема ці питання стосувалися суїциду в рядах військових, подальшої долі наркозалежних солдатів, дезертирів, зрадників та долі жінки в афганській війні.

ІНТЕРВ’Ю З ГРУБОЮ ВІКТОРОМ ІВАНОВИЧЕМ

10_Інтерв’ю з Грубою Віктором Івановичем 

АДРЕСА: Україна, с. Березоточа, вул. Покровська,104а

ПРОЕКТ/ЛОКАЛЬНИЙ ПРОЕКТ:   Усна історія /«Важливі феномени періоду»

ІНТЕРВ’ЮЕР : Михайленко Вікторія Дмитрівна

ТРАНСКРИПЦІЯ: Таранич Олена Вікторівна

ВИД ІНТЕРВ’Ю: аудіо-інтерв’ю за допомогою диктофона

МІСЦЕ ПРОВЕДЕННЯ ІНТЕРВ’Ю: класна кімната Березотіцької ЗШ І-ІІІ ступенів

ДАТА ПРОВЕДЕННЯ ІНТЕРВ’Ю: 10 жовтня 2019 р.

ПРИСУТНІ: Груба Віктор Іванович (респондент), Михайленко Вікторія Дмитрівна (інтерв’юер), Таранич Олена Вікторівна, учитель історії Березотіцької ЗШ І-ІІІ ступенів.

Анкета респондента

Вік: 55 років, дата народження 12 вересня 1964 року.

Освіта: середня спеціальна (Київське медичне училище №2).

Працевлаштування: фельдшер у Березотіцькій амбулаторії.

Місце проживання: Україна, Лубенський район, Полтавська обл.,с. Березоточа

Життя: народився і провів своє дитинство та юність у с. Стадня Лубенського району Полтавської області. У 1981 році закінчив Оріхівську загальноосвітню школу, після чого переїхав до м. Київ де вступив до Київського медичного училища №2. У 1983 р. одружився. Після військової служби працював за спеціальністю фельдшера на швидкій допомозі у м. Києві, потім у медпункті на головному КПП до Чорнобильської зони у с. Дитятки. Роботу медиком продовжив на Далекому Сході, після чого повернувся до своєї малої Батьківщини – Лубенського району. Зараз перебуває на пенсії, захоплюється мистецтвом фотографії.

Вікторія: Доброго дня Віктор Іванович, дякую, що погодилися прийти до нас на зустріч і поділитися спогадами про своє минуле.

Віктор Іванович: Добрий день, дякую що запросили. Мені завжди цікаво було поспілкуватися з молоддю нашого села. Чесно кажучи, неочікувана була пропозиція.

Вікторія: Віктор Іванович, де і коли ви народилися?

Віктор Іванович: 12 вересня 1964 року. Народився в с. Стадня, Лубенський район, Полтавська обл. Знаєте де це? (сміється)

Вікторія: Яка у Вас освіта?

Віктор Іванович: Середня спеціальна, середня медична спеціальна. Ну, але пишеться просто середня спеціальна.

Вікторія: Як ви отримали повістку до армії?

Віктор Іванович: Ну, у мене було прєдпісаніє, ми в березні всі проходили комісію в медучилищі, і в нас в прєдпісанії по днях було розписано коли ми повинні були з’явитися до воєнкомату. У нас як такої «повєстки» не було.

Вікторія: Коли це було?

Віктор Іванович: Ну я в березні комісію пройшов, (дивиться у військовий квиток), воєнний білєт нам видали ще до того, виписаний 16 травня 1984 року, а в армію потрапив 29 травня 1984 року.

Вікторія: Де ви проходили військову службу?

Віктор Іванович: Спочатку карантін всі проходили, це Чернігівське вище авіаційне училище (ЧВАУ) з 31.06 по 27.07. 84 – менше місяця. А потім на поїзд, вночі в Ташкент, два дні в Ташкенті, потім на самольоті в Кабул. І все. Присягу прийняли.

Вікторія: Тобто, ви відразу після карантину потрапили до Афганістану?

Віктор Іванович: Ну так, тільки присягу прийняли, два дні на пересилку в Ташкенті, потім в Кабул, а в Кабулі вже по частях розприділяли хто куди. Я в Шенданд потрапив, ДРА військова частина 65235. А там хто куди. Нас багато там було. З самого нашого училища було 20 чоловік. І в карантіні ми всі разом були. Ми в авіації були, то нас розкидали по авіаційних частях.

Вікторія: Скільки часу ви перебували в Афганістані?

Віктор Іванович: Так тут оце ж є написано, дивіться (показує військовий квиток). З 27.07.1984 по 04.05.1986.

Вікторія: Чи є у Вас військове звання?

Віктор Іванович: Рядовий.

Вікторія: Чи проходили ви перед відправленням в Афганістан медичну, військову чи психологічну підготовку?

Віктор Іванович: Курсів додаткових не було ніяких, але ж у нас у медучилищі була військово-медична підготовка, вона взагалі предметом ішла у нас, два роки преподавали її. Ну нас в принципі тоді для Афганістану готували.

Вікторія: Чи підписували ви перед відправленням якісь документи?

Віктор Іванович: Та ні, ви що! Нам навіть не говорили куди нас направляють. Зразу сказали по Київському округу, потом був Ташкент, а в Ташкенті потім вночі підняли на машини, з машин на самольоти, і вже в Кабулі відкрився задній люк, і все.

Вікторія: Як відбувалося розприділення по військових підрозділах?

Віктор Іванович: На медиків було спеціальне замовлення. Де хто звільнився, хто в госпіталь потрапив. То вони мене послали на Кабул, а там заявки були. Потім з Кабула вже по частях розприділяли. Після чого вертольотом, самольотом кого куди. Я самольотом в Шинданд, в аеропорт, на аеродром. На аеродромі я вже служив, в авіацій частині. Вертольотна ескадрилія. Нас називали отдєльна вертольотна ескадрилія.

Вікторія: Чи ставили перед вами конкретні завдання перед відправленням до Афганістану?

Віктор Іванович: Ні, ніхто нічого не говорив, абсолютно.

Вікторія: Чи була у Вас можливість підтримувати зв’язок зі своїми рідними?

Віктор Іванович: Ну телефонів тоді не було, пісьма писали. Про війну писать не можна було. Перед операцією рекомендували писати додому, щоб рідні знали де ми, і що з нами все в порядку.

Вікторія: Довго листи йшли додому?

Віктор Іванович: Тиждень, півтора обично.

Вікторія: Як часто Вам доводилося контактувати з місцевим населенням?

Віктор Іванович: Постійно, справа в тому що в нас на аеродромі базувалися ми і афганці. Медпункт тільки в нас був, то допомогу ми афганцям надавали.

Вікторія: Якою мовою спілкувалися з місцевим населенням?

Віктор Іванович: Російською. Більша половина їхніх офіцерів у нас навчалися, то вони російську мову прекрасно знали.

Вікторія: Були конфлікти з місцевим населення?

Віктор Іванович: Спочатку все мирно було. Важкими були там 1983-84 роки. У нас втрати великі були. «Чорні тюльпани» один за одним прилітали. Ми і на погрузках були. Одного разу самольот з солдатами підбили на самому взльоті з аеродрому. В нього і защитка була, ну чомусь не спрацювало. Ми ходили все що залишилося тоді збирали. Який там «груз 200» відправлять, коли там метал поплавився. В ящики тоді тряпки всякі поскладали і відправили додому. Потім в нас наказ вийшов «один вистріл з кішлака – артнальот, один вистріл фугасом – каральна операція». Після цього про нас казали «окупанти». Кишлаки стиралися з лиця землі разом з усім населенням, старими і малими. Там уже вибору не було… або по нас стріляють і ми там залишаємося, або ми стріляєм. Звісно, раді нам там не були: ми прийшли на їхню територію і вели там бойові дії. Розрізняти де були мирні жителі, а де не мирні було складно. Найважче з дітьми були. Це для нас вони діти, а там це вже були майже чоловіки. Але були винятки, інколи приходилося домовляться. Говорить про це не можна було, бо по факту порушували наказ нашого командування.

Вікторія: Де і в яких умовах ви проживали в Афганістані?

Віктор Іванович: Жили ми біля аеродрому у воєнному городку Шинданд. Там були побудовані такі модульні зданія (показує фотографії), зборні щитові

модуля, дерев’яні зданія були. Був ось модуль зв’язку – дивіться. Казармами жили. Зборне все було, бігом збиралося – розбиралося. Як комусь місця не вистачало, то палатки ставилися. Умови у нас на аеродромі хороші були, душ був. Своя скважена під воду була. Кондиціонер був. Два басейни були. Перший для офіцерів був, в ньому вода на случай пожара була. Другий для всього особового складу. У хлопців тих, хто на точках були, то там кошмар був. А у нас забезпечення було, всього вистачало. Через нас далі йшло все, в нас нормально було. За модулями були ще вагончики. Там жили офіцери авіаційного полка та наші командіри. Біля цих вагончиків «москітки» натягувалися, там столи з лавочками були, мангал був. Там в карти, нарди грали.

Вікторія: Яким було ваше харчування?

Віктор Іванович: Та в принципі нормальне харчування. Тільки всі продукти, через високу температуру, щоб нічого не зіпсувалося і довше можна було зберігати, видавали у жестяних банках законсервованих: згущьонку, консерву, м’ясо, сир. Навіть картошку, і ту законсервовану давали. Вона була вже трішки провареною, залишалося тільки довести її до готовності. Щомісячний сухпайок продуктами давали і 21 пачку цигарок «Пріми». Воєнторги діяли, там можна було придбати все що хотілося. Я там собі перший годинник купив. Чого не було у воєнторгах можна було вимінять або купить у місцевих. В столовки ходили, але не часто, бо там в основному макарони та гречку з тушонкою давали. Приїдалося дуже. Серед делікатесів виноград дуже любили, він там солодкий смачний був.

Вікторія: Яким було ваше завдання? Чим ви займалися на території Афганістану?

Віктор Іванович: У нас була пошуково-рятувальна служба. Я там служив. Нам на аеродром приходило повідомлення про поранених. Наше завдання було знайти їх і надати першу допомогу, або забрати і доставить в госпіталь для подальшого лікування.

Вікторія: Хто входив до складу Вашого медичного екіпажу?

Віктор Іванович: Не до екіпажу, а до ескадрилії. У нас була ескадрилія. У нас було три медпрацівника: начмед (капітан), фельдшер (прапорщик був), і я.

Вікторія: Тільки лікуванням поранених займалися? У боях в горах, на перевалах участь брали?

Віктор Іванович: У нас були бойові операції на які йшли всі. На «зачистку» дороги ходили.

Вікторія: Який зовнішній вигляд мала ваша форма?

Віктор Іванович: Коричнева хб-шка воєнна. Хлопчато-бумажна. Ну вона вигорівша від сонця була, то можна сказать, що майже білого кольору була. Головний убір – панама. Потім, як я вже на дємбєль ішов, то вводили такі фурашки, ну не дуже їх хотіли носить, особливо офіцери, тому що вуха обгорають на сонці. У панамі харашо було, від сонця закривала. Влітку температура повітря була +50 градусів, взимку +10 градусів.

Вікторія: У вас зброя при собі була?

Віктор Іванович: у медиків вона постійно при нас була, тому що виліт міг бути будь якої хвилини. І часу бігти на склад за зброєю не було.

Вікторія: Як ви отримували повідомлення про поранених?

Віктор Іванович: Спочатку у штаб приходило сповіщення, потім діжурний екіпаж вертольотчиків заходив за мною у медпункт, тому що їм ще комісію проходить треба було. Я їх провіряв, і тоді вже з ними вилітав. Йшло стандартно два вертольоти, на одному – я, на другому – поддєржка. Парою завжди вилітали, коли один сідає за пораненим, то другий – зверху прикриває, крутиться, щоб ніхто не підійшов.

Вікторія: На яких вертольотах здійснювали виліт?

Віктор Іванович: в основному на МІ-24, але були і на МІ-8. МІ-8 це  санітарний літак, на ньому не було ніякої зброї, а було зображення червоного хреста. При вильоті на санітарних літаках ми часто замазували хрести глиною, бо «душмани» спеціально стріляли по цих літаках. Знали, що за пораненими летять.

Вікторія: Як швидко вдавалося реагувати на повідомлення про поранених?

Віктор Іванович: Мгновєнно, чим швидше, тим краще. Коли діжурний дзвонив, то вже всі готові були. Вертушки запустили і полетіли.

Вікторія: Розкажіть про етапи лікування та евакуацію поранених?

Віктор Іванович: Там на місцях з хлопцями санінструктори є, вони першу допомогу часто надавали, а потім ми у них поранених забирали, привозили на аеродром, а там уже машина чекає з медсанбата. Забирає медсанбат, і там уже вони вирішують, що далі робить з пораненими. Живих чи мертвих вони вже забирають. Ну це дивлячись де. Бувало всяке. Як самольот збивали, то там не було ніде нікого.

Вікторія: Чи були якісь сортувальні госпіталі для поранених на місцевій території?

Віктор Іванович: Сам медсанбат виступав у ролі сортувального госпіталя.  Там було повністю все, починаючи від хірургії і закінчуючи моргом. Якщо довготермінове лікування якесь було, то тоді вже перевозили в госпіталь в Кабул. У нас у Шинданді, також госпіталь був великий, але там більше по інфекційним захворюванням спеціалізувалися, місцевим допомогу надавали. Типу лікарні такої звичайної було. А медсанбат був більше по поранених, убитих. Вони цим більше займалися. Якщо екстренну допомогу надати, то це вони. В Кабулі в госпіталі, як підлічать, то тоді на реабілітацію в союзну лікарню Ташкенту одправляли.

Вікторія: У Вас поранення були?

Віктор Іванович: Контузія. В Кабулі проходив реабілітацію.

Вікторія: Чи поширювалися якісь інфекційні хвороби серед військових?

Віктор Іванович: Безумовно. Гепатитом майже всі перехворіли. Черевний тиф і гепатит. Через дизентерію в основному хворіли.

Вікторія: Чи були проблеми з питною водою?

Віктор Іванович: На аеродромі, то ні. А от як на бойову операцію машинами виїжджали, то так, були, і великі. Наприклад 15 машин іде і одна цистерна з водою. На тиждень, на три, на місяць. Як получалося. На скільки операція затягувалася. То оце одна цистерна води і все. Тіки попить і вмитися. Цистерна з водою за розмірами як звичайний МАЗ, водовозка.

Вікторія: Поставок води додаткових не було?

Віктор Іванович: Які поставки? Ми самі їхали. Кому ти потрібний? Самі себе забезпечували. Якщо самі про себе не подумаєм, то нічого не буде. Попить було, а помитися то вже ні. Фактично після кожної операції приїжджали – плаття на вош у всих. Зразу все знімаєш з себе і у керасін, а самі в душ з дустовим милом, тому що воші заїдали.

Вікторія: Що входило до вашої медичної аптечки?

Віктор Іванович: У кожного солдата була своя аптечка. Обезболюючі, перев’язочні пакети у кожного свої були. А у мене звичайна медична сумка. Усі лікарства, які треба у мене були, починаючи від наркотиків і закінчуючи перев’язочними матеріалами. Наркотики в першу чергу були в медсумці, тому що обезболюючі препарати.

Вікторія: Питання наркотиків дуже часто з’являється в контексті Афганської війни. Чи зіштовхувалися ви з цим явищем?

Віктор Іванович: Тридцять три солдати із сімдесяти, які були з нами на аеродромі кололися героїном. Кололи також ЛСД, але там концентрат більший

був – боялися не розрахувати дозу. Коли у такого солдата було тяжке поранення, мені треба було обезболить його, щоб від больового шоку хоча б не помер. А у мене із обезболюючих тільки морфій, доводилося колоть 6-кратну дозу, щоб хоч якось допомогти. Звинувачувати хлопців, що вони кололися не можна. Їм треба було робить психологічну розрядку, бо і так всі «на грані» були. «План» курили практично всі, навіть офіцери. До Афганістану  намагалися брати у більшій мірі «сімейних», щоб хоч якийсь «тормоз» був, щоб було за що триматися. У мене з училища мого двадцять чоловік було там, п’ятнадцять з них були одружені вже.

Вікторія: Наркотики були у вільному доступі?

Віктор Іванович: Звичайно, що ні. В Афганістані був сухий закон тоді, але у місцевих на «чеки» можна було обмінять як наркотики, так і горілку. Горілка коштувала у двічі дорожче ніж наркотики. Серед алкоголю популярною була «кишмишовка» – самогонка на виноградові.

Вікторія: Що таке «чеки»?

Віктор Іванович: Чеки це така валюта, яка ходила в Союзі. Нею розраховувалися з військовими. Я як рядовий солдат отримував на руки дев’ять чеків. Курс до карбованця був приблизно1:2. На ці чеки у воєнторзі можна було придбати імпортні японські, американські товари, яких дома не було. Джинси, кросовки продавалися. Але ми старалися економити, щоб перед повернення додому купити рідним подарунки – годинники, міні-магнітофони, чи щось таке. Для себе купували печиво, соки. Повертаючись у Радянський Союз нас на митниці обшукували, щоб ми наркотики додому не везли.

Вікторія: Святкували там якісь дати, події?

Віктор Іванович: Все святкували звичайно. Новий рік, Дні народження. У нас в розположенії дівчата були (сестра-хазяйка, медична сестра, продавець з воєнторгу), так вони і стіл святковий могли накрить такий що ух.(сміється) Старалися залишать для себе хоч якусь частинку мирного спокійного життя. На

Новий рік феєрверк на полігоні з «нурсів» запускали. Це такі невеликі ракети з бойових літаків. За що в наряд ходили тоді. «Обмивали» бойові нагороди та звання. Одного разу звьоздочки обмивали із наконечника від «нурсів», туди як раз «100 грам» вміщалося.

Вікторія: Як відбувалося повернення додому?

Віктор Іванович: Наказ прийшов про звільнення. У нас солдатів в ескадрилії не дуже багато було, ми ж більше по обіспічєнію були. Одним приказом всіх дембелів разом з вооружейніками на самольот ІЛ-76 і до Ташкента. А в Ташкенті там уже кому куди.

Вікторія: Чи підтримуєте ви зв’язок із колишніми товаришами по службі?

Віктор Іванович: Не з усіма, з деяким так.

Вікторія: Після повернення додому, Вас нагороджували якимись відзнаками?

Віктор Іванович: Медаль за бойові заслуги уже вдома отримав у Київському воєнкоматі. Там не встиг отримати.

Вікторія: Після повернення додому продовжили роботу медиком, чи змінили спеціальність?

Віктор Іванович: Продовжив роботу медиком, 4 травня уволився, а 9 травня пішов на роботу, бо Чорнобиль якраз вибухнув, а туди треба були медичні працівники

Вікторія: Ви були в Чорнобильській зоні?

Віктор Іванович: Не в самому Чорнобилі. У Дитятках на КПП в медпункті, це де виїзд з Чорнобиля був. Поїхав туди, бо не можна було з Києва вивезти дружину з дитиною. Дитина захворіла саме в цей час, білєтів немає, вивезти не можна. Тільки на роботу прийшов, і мені на 10 днів туди запропонували поїхать, бо ніхто їхати не хотів, бригаду не могли зібрати. Ну я погодився, якщо вони жінку з дитиною вивезуть з Києва. Вони дали путьовку в Харків в Дом отдиха, і білєти, самі і на вокзал вивезли. Жінка з дитиною в Харків поїхали, а я туди на 10 днів. Заміни мені не було, то я замість 10 днів пробув там 30 днів. Потім місяць одпуску дали, я в Харків поїхав до сім’ї. Потом командіровка длітєльна на Дальній Восток, ну дитині клімат місцевий не підійшов, випросив щоб мене звільнили, повернулися назад до України в Лубни. В Лубнах кадровики сказали, що місце роботи є тільки в Березоточі фельдшером. Я погодився. Чотири роки з сім’єю жили в медпункті. Потім купили будинок. Так більше нікуди і не переїжджав.

Вікторія: Як Вам вдалося впоратися з посттравматичним синдромом  після Афганістану?

Віктор Іванович: До кінця – ніяк. До цього часу буває сни сняться про Афганістан. Але в руки себе вдалося взяти відразу напевне через те, що у мене друга екстремальна ситуація наклалася відразу. Це вибух на Чорнобильській АЕС. Так і пережили. Хто із моїх знайомих з Афганістану спився, кого вбили у 90-х, у кого «криша поїхала».

Вікторія: Після повернення додому, всі рідні, друзі, сусіди знали що ви були в Афганістані де велися бойові дії. Запитували у Вас про ті події?

Віктор Іванович: Так, траплялося.

Вікторія: Про що питали в основному?

Віктор Іванович: Питали: «Ну як там було?»

Вікторія: Ви розповідали?

Віктор Іванович: Говорив, що жарко було (посміхається). Якось не до того було, щоб розповідати.

Вікторія: Вам ставили питання типу «Що ви забули на чужій землі?»?

Віктор Іванович: Ні, такі питання можуть ставити хіба що люди, які ніколи не жили в Радянському Союзі, або не мали до нього ніякого відношення. Ми були солдатами призваними до рядів радянської армії. Наше діло було виконувати поставлені перед нами накази і робити те, що нам говорять. Нам говорили, що ми воїни-інтернаціоналісти, які надають національно-визвольну допомогу братському народу Афганістану. Це вже коли ми брали участь у військових операціях ми усвідомлювали, що навколо нас є і мирні люди, які часто страждали від куль, вогню, бомбових ударів. Але вдіяти нічого не могли. Дехто з моїх товаришів по службі, отримали нагороди «від вдячного народу Афганістану». Але чи дійсно вони були нам вдячні, то це вже інше питання

Вікторія: Віктор Іванович, зараз Україна потерпає від бойових дій на сході, куди добровольцями пішли колишні воїни-афганці. Все частіше преса, телебачення закидає в українське суспільство порівняння учасника бойових дій в Афганістані і сепаратиста на сході України, наголошуючи на спільних якостях цих двох категорій. Прокоментуєте це твердження.

Віктор Іванович: Ми не були злочинцями, чи учасниками бандитських терористичних угрупувань. Ми були солдатами, які виконували свій обов’язок перед Батьківщиною. Ми були іншими. З добре промитими мізками. Нас не можна назвати сепаратистами, ми не вкрали ніякої території, ми не проголошували утворення нових держав, наше завдання – підтримувати існуючий режим. Не ми обирали ту війну.

Вікторія: Щиро дякую за відверту розмову. Було цікаво поспілкуватися!

Віктор Іванович: Сподіваюся, що був корисним. Будьте здорові!

ОПИТУВАЛЬНИК

  1. Віктор Іванович, де і коли ви народилися?
  2. Яка у Вас освіта
  3. Як ви отримали повістку до армії?
  4. Коли це було?
  5. Де ви проходили військову службу?
  6. Тобто, ви відразу після карантину потрапили до Афганістану?
  7. Скільки часу ви перебували в Афганістані?
  8. Чи є у Вас військове звання?
  9. Чи проходили ви перед відправленням в Афганістан медичну, військову чи психологічну підготовку?
  10. Чи підписували ви перед відправленням якісь документи?
  11. Як відбувалося розприділення по військових підрозділах?
  12. Чи ставили перед вами конкретні завдання перед відправленням до Афганістану?
  13. Чи була у Вас можливість підтримувати зв’язок зі своїми рідними?
  14. Довго листи йшли додому?
  15. Як часто Вам доводилося контактувати з місцевим населенням?
  16. Якою мовою спілкувалися з місцевим населенням?
  17. Були конфлікти з місцевим населення?
  18. Де і в яких умовах ви проживали в Афганістані?
  19. Яким було ваше харчування?
  20. Яким було ваше завдання? Чим ви займалися на території Афганістану?
  21. Хто входив до складу Вашого медичного екіпажу?
  22. Тільки лікуванням поранених займалися? У боях в горах, на перевалах участь брали?
  23. Який зовнішній вигляд мала ваша форма?
  24. У вас зброя при собі була?
  25. Як ви отримували повідомлення про поранених?
  26. На яких вертольотах здійснювали виліт?
  27. Як швидко вдавалося реагувати на повідомлення про поранених?
  28. Розкажіть про етапи лікування та евакуацію поранених.
  29. Чи були якісь сортувальні госпіталі для поранених на місцевій території?
  30. У Вас поранення були?
  31. Чи поширювалися якісь інфекційні хвороби серед військових?
  32. Чи були проблеми з питною водою?
  33. Поставок води додаткових не було?
  34. Що входило до вашої медичної аптечки?
  35. Питання наркотиків дуже часто з’являється в контексті Афганської війни.Чи зіштовхувалися ви з цим явищем?
  36. Наркотики були у вільному доступі?
  37. Що таке «чеки»?
  38. Святкували там якісь дати, події?
  39. Як відбувалося Ваше повернення додому?
  40. Чи підтримуєте ви зараз зв’язок із колишніми товаришами по службі?
  41. Після повернення додому, Вас нагороджували якимись відзнаками?
  42. Після повернення додому Ви продовжили роботу медиком, чи змінили спеціальність?
  43. Ви були в Чорнобильській зоні?
  44. Як Вам вдалося впоратися з посттравматичним синдромом після Афганістану?
  45. Після повернення додому, всі рідні, друзі, сусіди знали що ви були в Афганістані де велися бойові дії. Запитували у Вас про ті події?
  46. Про що у Вас питали в основному?
  47. Ви розповідали?
  48. Вам ставили питання типу «Що ви забули на чужій землі?»
  49. Віктор Іванович, зараз Україна потерпає від бойових дій на сході, куди добровольцями пішли колишні воїни-афганці. Все частіше преса, телебачення закидає в українське суспільство порівняння учасника бойових дій в Афганістані і сепаратиста на сході України, наголошуючи на спільних якостях цих двох категорій. Прокоментуєте це твердження.

 

ДОДАТОК 1

10_уба В.І. біля свого робочого місця (медичний пункт авіагарнізону)

Дозвіл респондента на використання отриманої інформації

ДОДАТОК 2

10_м. Шинданд (аеродром). Груба В. І. поруч з «бойовим товаришем» МІ-24

м. Шинданд (аеродром). Груба В. І. поруч з «бойовим товаришем» МІ-24 

ДОДАТОК 3

10_уба В.І. біля свого робочого місця (медичний пункт авіагарнізону)

Груба В.І. біля свого робочого місця (медичний пункт авіагарнізону) 

ДОДАТОК 4

10_Груба В. І. (на фото – перший з права) разом з військовими медиками 11.04.1985р

Груба В. І. (на фото – перший з права) разом з військовими медиками 11.04.1985р. 

ДОДАТОК 5

10_Груба В. І. (на фото – перший з права) з друзями біля посаджених дерев

Груба В. І. (на фото – перший з права) з друзями біля посаджених дерев

ДОДАТОК 6

10_Груба В. І. з колегою – медичною сестрою

Груба В. І. з колегою – медичною сестрою 

ДОДАТОК 7

10_Груба В. І. на фоні модуля зв’язку. Аеродром, м. Шинданд 11.04.1985 р

Груба В. І. на фоні модуля зв’язку. Аеродром, м. Шинданд 11.04.1985 р. 

ДОДАТОК 8

10_Груба В. І. (на фото – третій з ліва) на полігоні. Лютий 1986 р

Груба В. І. (на фото – третій з ліва) на полігоні. Лютий 1986 р.

ДОДАТОК 9

10_Інтерв’ю з Грубою Віктором Івановичем

Груба В.І. після повернення з Демократичної Республіки Афганістан

ДОДАТОК 10

10_Посвідчення до нагородної медалі Груби В.І02

10_Посвідчення до нагородної медалі Груби В.І02

Посвідчення до нагородної медалі Груби В.І.

ДОДАТОК 11

10_Посвідчення Груби В. І. до медалі «За бойові заслуги»_03

10_Посвідчення Груби В. І. до медалі «За бойові заслуги»_03

10_Посвідчення Груби В. І. до медалі «За бойові заслуги»_03

10_Посвідчення Груби В. І. до медалі «За бойові заслуги»_04

Посвідчення Груби В. І. до медалі «За бойові заслуги»