Судилківський ліцей, Судилківської об’єднаної територіальної громади Шепетівського району, Хмельницької області

Матеріали на міжнародний конкурс шкільних проектів усної історії
ПРОЕКТ З УСНОЇ ІСТОРІЇ «Політичний досвід у 80-х і на початку 90-х років»

«СЛУЖИТИ БОГУ — СЛУЖИТИ ЛЮДЯМ»

Організатор конкурсу: Чеська громадська організація Асоціація з міжнародних питань

Виконавець проекту: Сінтюк Яна, учениця 11 класу Судилківського ліцею

Координатор проекту: Ірина Болюх , вчитель історії вчитель вищої категорії, Судилківського ліцею cтарший вчитель

ОПИС ПРОЕКТУ

МЕТА ПРОЕКТУ

  • дослідити причини зміни життєвих орієнтирів людини, яка отримала радянське виховання, а потім присвятила себе служінню Богу;
  • визначити, як звичайні громадяни сприймали важливі події суспільного життя, який вплив вони мали на долю пересічної людини;
  • набути досвіду отримання інтерв’ю, його обробки, транскрибування та аналізу;
  • поспілкуватися із цікавою людиною; Період проведення:

Дата проведення: 6 жовтня 2019 року Транскрипція: жовтень 2019 року

Узагальнення та оформлення конкурсної роботи: жовтень – листопад 2019 року Коментар:

Сучасна людина створила високоорганізовану цивілізацію, проте в душі продовжує залишатися забобонною та набожною. В хвилини радості ми дякуємо Всевишньому, славимо Його, а в часи випробувань та горя просимо у Нього допомоги та порятунку. Хтось відвідує церкву для годиться, про людське око, щоб бути, як всі. Але є люди, які живуть за Божими законами, допомагають іншим, щирою молитвою полегшують страждання ближніх, намагаються зробити цей світ кращим.

Кожне покоління оцінює свою епоху через суб’єктивне бачення подій, власний досвід та емоції. Важливо зберегти спогади людей, які  творили конкретну епоху, були її активними учасниками.

Працюючи над темою «Політичний досвід у 80-х і на початку 90-х років» хотілося б порівняти погляди респондента Вересюка Анатолія у юнацькі роки та в більш зрілому віці, з’ясувати причини їх кардинальної зміни.

Анатолій Вересюк народився у звичайній сімʼї, де на виховання дітей великий вплив мала мама. Зростав рухливим, життєрадісним, комунікабельним хлопчиком. Обрав професію екскаваторника, міг добре влаштувати своє життя у м. Ленінград, проте служба в Афганістані змінила юнака, його світогляд.

Анатолій Вересюк вирішив почати життя з чистого аркуша і з Богом в серці. Тривалий час є настоятелем церкви Віри, Надії, Любові та матері їх Софії у місті Шепетівка, має двох синів та доньку. Займається волонтерською діяльністю.

Респондент яскраво змальовує такі явища радянської епохи: шкільне життя, радянські свята, переслідування за релігійною ознакою, низькі зарплати, розбіжності між кремлівською пропагандою та дійсністю.

Висновки: респондент позитивно згадує дитинство та юність, не акцентує увагу на побутових проблемах та негараздах радянського часу. Зазначає, що приховування владою правди про масштаби і наслідки Чорнобильської аварії від своїх громадян свідчить про безвідповідальність чиновників перед власним народом: «афганський синдром», який пережили учасники війни в Афганістані, в тому числі і він сам, не зник безслідно. Зустріч із смертю, загибель бойових побратимів змінила світогляд і життєвий вибір молодої людини.

Інтерв’ю з Анатолієм Миколайовичем Вересюком.

Адреса : Хмельницька обл. м. Шепетівка, церква Віри, Надії, Любові та матері їх Софії.

Проект: « Служити Богу — служити людям »

Інтерв’юер: Яна Сінтюк Транскрипція: Яна Сінтюк

Вид інтерв’ю: аудіо – інтерв’ю

Місце проведення інтерв’ю: Хмельницька обл. м. Шепетівка, церква Віри, Надії, Любові та матері їх Софії.

Під час проекту присутні: Анатолій Вересюк – респондент, Яна Сінтюк – інтерв’юер, Ірина Болюх – керівник проекту.

Контактна інформація керівника проекту: +38-098-235-82-94, e-mail: boluhirina72@gmail.com

Анкета респондента Вік: 53 роки

Освіта: вища, духовна, закінчив семінарію м. Київ.

Місце проживання: Хмельницька обл. Шепетівський район, с. Судилків, вул. Дорошенка, 8

Яна Сінтюк (Я. С.) – Доброго дня, отче Анатолію!

А.С.)- Доброго дня!

Я. С.) – Ми вдячні Вам за згоду дати нам інтервʼю в рамках проекту «Oral history» на тему «Політичний досвід у 80-х і на початку 90-х років». Розпочнемо наше інтерв’ю. Де і коли Ви народилися?

Анатолій Вересюк (А.С.) – (усміхається) Прекрасна, мила держава Украна! Найдорожче немає. На Хмельниччині, а саме Чемеровецький район, с. Біле Камʼянець – Подільського району 1966 року 29 серпня.

Я. С.) – Розкажіть коротко про своє дитинство.

(А.С.) – Дитинство як дитинство: садочок, школа. Родина була чимала: 5 дітей, мати з батьком. Я був передостанній.

Я. С.) – Кажуть, дитячі спогади найсильніші, із власного дитинства що пам’ятаєте найбільше?

(А.С.) – (Задумливо) Спогади… Про дитинство у мене самі ніжні спогади. Є такі періоди, коли усвідомлено згадую . Але таких яскравих…

Я. С.) – Можливо, перший день в школі, перша закоханість, можливо, друзі, якісь випадки в сімʼї, родині, свята…

(А.С.) – В мене спогади найперші, як я ніс із церкви свічку, самі яскраві. Свічку з церкви на Страсть, якщо ви знаєте. Це було в м. Камʼянець – Подільський, ми переїхали туди, я в першу школу ходив, що в старому місті. Там була церква, з якої ми з братом Олексієм були на службі вечірній, закінчилась служба і  ми несли свічку ввечері, в сумерках. Нам було важливо принести вогник до хати. А так у нас було дуже яскравих подій. Я займався спортом, взимку ми ставали на коньки, баскетбол. Ми їздили на змагання, перемагали, між командні були  звʼязки. Ми йшли до мети і досягали її. Це була велика радість для нас, ми тішились що один другого розуміє. В мене був друг, з яким, нажаль, я зустрічаюсь не часто, бо 8-й клас я покинув, поїхав в Санкт – Петербург, на той час Ленінград. Ми з ним дружили, спортом займались, спортивні нагрузки давали. Звали друга Балванович Ігор.

Я. С.) – Чи були у Вашій родині священослужителі?

(А.С. )- Так, є. Мамин рідний брат. Він закінчував інститут, коли бабуся моя по мамі якраз померла, то мама дзвонить йому: ти проїжджаєш місто Загорськ, зайди, за маму постав свічку. Він тоді був на 4 курсі, заїхав у монастир, в лавру. Враження його настільки були сильними, особливо битом монашеським в радянські часи, настільки це було йому до душі, що він кидає навчання, йде на підготовку в Корець. Дізнався, яку треба підготувати програму, готувався і поступив зразу на 2 – й курс духовної семінарії. Служив у Ганнополі, а потім переїхали до дружини на батьківщину у Кострому. Тривалий час був там благочинним, рік тому помер. Я бачив з дитинства життя священика. Часто проводив канікули літні у монастирі. Мама моя була дуже набожна, керувала хором церковним, не один хор організувала, тому для мене набожність була свідомою. Вона нас часто відправляла до монастиря. Нас було 4 хлопців (один брат помер), треба було мати моральний устой. Я з власного досвіду знаю, що таке релігійне виховання, тому раджу своїм прихожанам відправляти своїх дітей послушниками до монастиря: хлопчиків – у чоловічий, дівчаток – у жіночий монастир. Відповідно там іде балансіровка і духовних, і фізичних сил, йде перевиховання. Навіть дорослі теж можуть себе спробувати. Один наш прихожанин розповідав, що в монастирі йому довелось доглядати за старенькою жінкою, яка в роки війни була кулеметницею, розповідала їм, як командувала ротою. Тобто, навіть на такому рівні йде патріотичне виховання. Там є ціла гама різних послушаній: сапували огороди, рвали бурʼяни, молитви читали. Перебуваючи там, ти можеш побачити життя з іншої сторони. Цей чоловік зараз пішов на пенсію, його дитина в 11 класі. На уроці історії вона почала сперечатися з вчителем, коли та сказала, що наша церква така – сяка. Мовляв, куди ви ходите? Дівчина запитала вчителя, в якому монастирі і скільки разів та була, звідки взяла такі судження? А тоді навела приклади хороших справ, які які роблять наші прихожани.

Я. С.) – Розкажіть, будь-ласка про своїх батьків. Ким працювали, якими були? (А.С.) – Батько – шофер, Анатолій Миколайович, мама – Мостова Галина Петрівна (в дівоцтві) Мама закінчила культосвітнє училище в Камʼянці – Подільському, працювала спочатку у будинку культури, але зрозуміла, що не може поєднувати світське життя із церковним, пішла працювати вихователем у садочок. Коли ми переїхали у Камʼянець – Подільський, працювала технічкою, оскільки люди, які ходили до церкви, зазнавали утисків. З роботою перспективи не було. Мама постійно працювала, зараз уже давно на пенсії, недавно була в мене, до того місяць була в Почаєві, тепер поїхала в Старокостянтинів до брата. Хоче всіх бачити. Батька вже давно немає, а мама жива, в доброму здоровʼї. Саме вона мені давала перші уроки музики, вчила грати на фортепіано. Мама на відмінно закінчила школу, добре знала математику. Якось ми рішали задачу, відповідь була правильна, а хід – інший, ніж у вчителя. Він питає мене, Толік, хто ж тобі допоміг із задачею? Мама, кажу(щиро сміється) Поставив нам з мамою відмінно. Так що ось таке життя, воно непередбачуване.

Я. С.) – Чим запам́ʼяталися шкільні роки?

(А.С.) – Тим, що в мене був дуже хороший директор школи, який розповідав про свою юність, як він розгружав вагони, фізично наполегливо і багато працював.  Це нас, підлітків дуже спонукало чогось добитися. Ось він поєднував працю, навчання і відпочинок і став таким знаменитим (успішним), що його призначили директором школи. Вчителі були хороші. Я українську мову дуже любив, математику. Дуже подобалося, як вони розмовляли, це закарбувалося в памʼяті. Я вдячний своїм шкільним наставникам, бо вони не тільки передавали нам свої знання, а й були прикладом для наслідування. Вони давали нам цінності, на яких тримається світ.

Я. С.)- А однокласники?

(А.С.)– Однокласники були всі хороші, але найбільше дружив з Ігорем Болвановичем з паралельного класу. Ми жили на Польських фільварках (мікрорайон Камʼянця – Подільського), займалися спортом. У нас перекладина була, бігали Смотрицьким каньйоном, особливо перед армією.

Я. С.) – Чи були Ви членом дитячих та молодіжних організацій?

(А.С.)- Ми їздили в табір відпочивали, палили піонерське вогнище. Піонером я був, комсомольцем – ні. Брешу, комсомольцем став в армії. Я був сержантом, треба було зробити мотор до машини з двох інших. Сказали: дамо, що треба, тільки зроби. Я за ніч зробив. Мені вирішили дати сержанта, але я не був ще комсомольцем. Тоді й став .

Я. С.) – Можливо, Ви пам’ятаєте якісь традиції цих організацій?

(А.С.) – Звичайно! Вся школа, наш клас брали участь у парадах, випускали газети. Виготовляли гілочки із яблуневим цвітом, червоні гвоздики. Я завжди був радісним, настрій святковим. Для мене вираження добрих емоцій – це є завжди свято!(усміхається). Якщо комусь радісно, то і я радію, значить, зі мною розділили цю радість. Звичайно, це в рамках Євангелівського мислення. Наприклад, може, на Хеловін хтось радіє, я – не дуже. Свято має відображати внутрішній світ людини, а якщо він спотворений? Ми теж в дитинстві вирізали із гарбуза страшило, робили зуби, вставляли свічки, але не возвеличували його. До мене недавно на службу приходили дівчатка – шестикласниці, які спати не можуть, бо їм сняться чорти. Виявилося, що вони магію читали, вже й пробували практикувати, десь там кота різали. Звідки воно береться? Раніше, коли жінка виношувала дитя, від неї всі погані, спотворені образи ховалися, тому що це відбивалося на характері дитини.

Я. С.) – Яку освіту Ви здобули? Де навчалися?- Що вплинуло на Ваш вибір професії?

(А.С.) – Я дуже свого брата любив. Він не дуже добре вчився. Поступали разом. Вирішили піти в нахімовське училище. Приїхали в Ленінград, але брат не зміг пройти. Тоді вирішили піти в технікум автодорожній. Подали документи, але бачимо, що й там конкурс великий. Тоді ми просто пішли в ПТУ по спеціальності машиніст екскаватора. Закінчили успішно, бо любили техніку. Здав на права в ДТСАФ. Коли вчилися, займалися в гуртках. Я на картинг ходив, а брат на мотоциклах їздив. Займався в секції дзюдо, їздив на змагання.

Студентське життя цікаве. Жили в гуртожитку, бачив різні категорії людей. Були такі, які курили коноплю, макову соломку збирали, щоб колотися. Але я ніколи цього не робив. Я навіть одного врятував, коли від хотів вистрибнути з 8- го поверху, бо на нього «напав» дракон. Все це я бачив, але не пробував. Знаєте, зараз є лозунг: попробуй в житті все, особливо до армії. Воно того не стоїть. Життя дорожче. Закінчив ПТУ, там же працював в Лендорстрої, будували дороги. Звідти призивався в Західний військовий округ, звідти попав у Ташкент. Там пройшов 3 – місячну підготовку, а потім – Афганістан.

Я. С.) – Чим запам’яталися юнацькі роки? Яка суспільна атмосфера тоді панувала?

(А.С.)- Запамʼятались тим, що були знову ж добрі наставники, тягнули до правильного життя. В них була ціль, до якої вони йшли. Вчились добре, на олімпіади їздили чи по спорту. Я старався мати таких друзів, які були близькі мені по духу, ми навіть в кімнаті одній поселилися. Ігор Ковбій, ми даже служили разом. Ціль була у нас одна – освоїти техніку, стати працівником правильним. Ціни тоді були хороші, я заробляв багато, бо був екскаваторником 5-го розряду, закінчив на відмінно. Проблем фінансових ми не мали. Я був сам, студент. Ми ходили в Ермітаж, музеї, храми, які діяли на той час. Їздили в (пригадує) …я же  ж, забувся… О, Петергоф! Дивилися на статуї позолочені, там є на що подивитися! Доторкнутися до того зодчества, воно спонукає. Зайшов в Ермітаж, дивишся на картини, і через якогось художника ти пізнаєш історію, світ. Білі ночі зустрічали, ходили дивитися, як розводять мости. Життя студента дуже цікаве! Воно сповнене пошуку, це постійний рух. Їздили на рибалку. Було таке, що не було чого їсти, тоді ми наймалися копати городи, прибирати в садку. Потім нам давали корзину яблук. Енергії у студента багато, тому ми шукали розумний спосіб її використати.

Я. С.) – За яких обставин Ви дізналися про аварію на ЧАЕС? Чи змінилося Ваше життя після аварії?

(А.С. )- В Афганістані. Я тоді служив в Афганістані. Ми побачили в телевізорі, що сталася така трагедія. Нікого з родини ці події особисто не зачепили. Брат був в учебці в Рязані. Нам казали одне, але ми не знали тоді, що кілька днів люди жили і дихали радіацією: жінки, діти. Було таке враження, що наші політики не люблять своїх людей, свою націю. Якщо я на якійсь посадовій роботі, то я піклуюся про своїх підлеглих, стараюся їх захистити, допомогти, організувати досуг. А тут сталося таке ЧП, а нам навіть не хочуть повідомити. З цим же потім якось треба жити. Будуть говорити, будуть склоняти. В наш час це неможливо, бо є Інтернет, засоби масової інформації. Дізнавались інформацію від людей, які звідти повернулися і невдовзі повмирали, а скільки не повернулися…Так чи інакше пережили це.

Я. С.) – Що ви можете розповісти нам про перебудову 1985р.? Чи виправдала вона ваші сподівання?

(А.С.)- Людина формується під впливом громадської думки. Мабуть, відчули зміни люди, які займалися бізнесом, спекулянти. Їм розвʼязали руки, вони могли привезти щось і продати дорожче. Але з другої сторони, якщо це свобода, то ти повинен був організувати більш доступне житло, підприємства, щоб люди могли себе більше реалізувати в різних галузях. Були ті, які виїжджали за кордон, могли вивчитися і соціально інтегрувати і в нас, і за кордоном. Це був позитив, якого всі чекали. Проте було і підводне каміння, бо все розрушалося. Знищувалися кораблі, озброєння. Може це й правильно, але стратегічно… Девʼяності роки – це був крах Я. С.) – З 1991 року вже була незалежна Україна, а от перебудова була з 1985року.

(А.С.) – Вони перебудову все зробили, а от організація нашої держави? До 1991 року не було ніяких боргів, а пройшов рік – другий – взялися борги. Звідки? Значить, є інформація, недоступна для звичайних людей. Я не можу говорити за всіх. Це вже хай історики піднімають документи, оперують фактами.

Я. С.) – Ви памʼятаєте «сухий закон»Горбачова?

(А.С.)- (сміється) Я ж не алкоголік, щоб так переживати тоді. Але це правда було, це великий біль, бо знищували виноградники. Люди, які десятками, а то й  сотнями років вирощували виноградники, постраждали. Якщо в політиків немає відповідальності, то все перетворюється в хаос.

Я. С.) – Ми знаємо Вас, як активного члена Шепетівської спілки ветеранів Афганістану. Розкажіть, будь – ласка, про свою військову службу.

(А.С.) – Призвався, служив (сміється). Але в стресових ситуаціях відбувається переоцінка цінностей. Що таке життя з точки зору вічності? От ти сидиш зараз  тут і можеш просто зникнути. Яка твоя місія? Я почав замислюватись, що релігія це не опіум для людини. Якщо я відчуваю, значить я живу. А чого я живу? Значить, є душа. Є фізичний і духовний світ. Готуючись до вічності, ти маєш розпорядитись земним життям. Ще перед армією я читав щодня «Євангеліє» вранці. І там були такі слова: «Хто хоче зберегти життя, той повинен його згубити». Якщо ти згубиш життя, тоді ти його придбаєш. Я тільки згодом зрозумів суть. Господь каже : хто віддасть своє життя, той збереже його.

Я. С.) – Мається на увазі – вічне життя?

(А.С.)- Так, я можу віддати своє життя. Воно сьогодні є і треба жити не ховаючись десь, чи зраджуючи, а стати на захист. Живемо один раз. Я зрозумів, що треба молитися. Мама мені вислала молитву, хрестика. Молитву спочатку ховав у конверті, дістану, почитаю. Потім вивчив напамʼять. А молитву у целофану завернув і там оставив.

Я. С.) – Де Ви саме служили?

(А.С.) – В районі Кушки. Там була перевалочна база в селищі Тургунді. Ми займалися доставкою всього для військово – повітряних сил, обслуговували авіацію. Перевозили машинами в складних умовах.

Я. С.) – Що було найважче?

(А.С.) – Дуже була тяжка акліматизація. Очі вилазили з орбіт. Жара, нагрузки. Згодом звикли. Але найважче було дивитися на поранених хлопців, на смерть. Це було найбільшим болем, бо ти тільки з людиною спілкувався, товаришував, а її вже немає. Хлопці, які побували там, досі не знайшли спокою, їм сняться бої, загибель друзів. В мене теж саме. Якщо я перевтомився, піднімається тиск і починає вночі снитися війна. Тоді я маю лягти в госпіталь, полікуватися, зняти стрес. Є такі препарати, які допомагають. У підсвідомості війна залишається і час від часу дає себе знати. Тому люди, які пройшли війну, колективні, залишаються  дружними, підтримують один одного. Я – член спілки ветеранів Афганістану. Священик не має права вступати у спілки військових. Але я вступив, тому що для мене братерство військових людей – це дуже велика відповідальність. Ми повинні передати досвід, який маємо, молоді. Виступаємо перед хлопцями, організовуємо стрільбища, змагання для того, щоб навчити чогось, заохотити юнаків і дівчат жити правильно, бути відповідальним сімʼянином, працівником, громадянином. Бути захисником, який не тільки хоче, а й може і вміє захистити від небезпеки. Від нашої єпархії я очолюю відділ звʼязків із ЗСУ. Коли наші військові перший раз їхали на ротацію, мене попросили сповідати і причастити хлопців. Особливо це стосувалося тих, хто має дітей, бо їхали на війну і не знали, що на них чекає. Я помолився за них, сказав напутнє слово. Ми їздили до них з волонтерською допомогою, возили засоби для обігріву. Відвідував військову частину у селі Цвітоха, кожного року на Святвечір відвідуємо бійців. Так само на Паску: спочатку освячую прихожанам кошики, а потім сідаю в машину і їду в Цвітоху, 12-е містечко, 5 –е військове містечко. На Різдво їдемо колядувати, поздоровляти зі святом.

Я. С.) – Що змінило Ваш світогляд, відношення до життя?

(А.С.) – Смерть. Смерть побратимів в Афганістані. Я зрозумів, що можу після себе нічого не залишити. Віра в Бога людині, яка релігійна, допомагає нести службу. Наше життя – це не тільки робота, клопоти, це є послух Бога. Господь тебе поміщає в соціум, бо ти там потрібний. Ти має реалізувати любов, яку Він тобі дав. В мене були підлеглі в армії, техніка, яку я обслуговував. Так, як не можна служити Богу на половину, так не можна виконувати свої обовʼязки наполовину. Все треба робити на відмінно, досконало. Бог дає наснагу, сили реалізуватися, ти ніколи не будеш пасивний.

От ви сьогодні прийшли до мене, значить, це не випадково. Ви маєте якусь відповідальність. А в мене є відповідальність перед Богом. Якщо вас до мене Господь посилає, значить, я маю піти вам назустріч. Щодо смерті… Я можу віддати своє життя, щоб когось захистити. Себе я можу не захистити, але заради ближнього – так. Людина пізнає себе, коли попадає в стресову ситуацію. Ми не знаємо, як відреагує тіло на біль, психіка. Але, якщо з дитинства тебе готували до труднощів, тебе заохочували, хвалили, підтримували, ти з усім справишся. В мене була можливість не просто змінити своє життя, а донести істину, яку я маю, до інших людей.

Тому після служби в армії я розрахувався з роботи в Ленінграді. А там були перспективи: житло, хороша робота, які я проміняв на що? Приїхав у Чернівці, приписався там в село, дивився, як живуть священики, як вони служать, вивчав інституцію церкви. Потім найнявся сторожем до єпископа, готувався до семінарії. Я бачив життя з різних сторін. Є священики, які пішли у бізнес, це випадкові люди. Не кожен, хто говорить: «Господи!», увійде в царство небесне. А є священики, яких треба наслідувати, бути ще кращим, досконалішим. В семінарії навчався з 1988 по1991 рік.

Я. С.) – Кого із побратимів пам’ятаєте, із ким підтримуєте зв’язки?

(А.С.) – Ні з ким. Вони всі з Ленінграда були, я звільнявся в запас перший. Нам сказали, що через рік будуть виводити війська, є можливість одному раніше поїхати додому. Жереб випав мені…

Я. С.) – Як Ви зустріли серпневі події 1991 року? Які очікування і сподівання тоді переважали?

(А.С.)- Ці події були радісними. Таке піднесення, що , нарешті, ми маємо свою державу. Я пішов у військкомат, написав заяву на присягу, бо складав присягу ще Радянському Союзу. Я не військовозобовʼязаний, але потім мені це пригодилося. На мене збирали документи, щоб я був капеланом. Я часто їду на Схід, як волонтер, молюся з ними, за них.

Я. С.) – Чи передбачали Ви, що Україна стане незалежною?

(А.С.) – Ну, звичайно, передбачав! До того йшло все, всі говорили. Нарешті Союз розпався і ми можемо будувати своє життя самі. Була велика довіра до влади. Ще в 1990 році, коли я служив у Камʼянці – Подільському, відбулося зібрання священиків, яке звернулося з поданням до Патріарха про автономію нашої  церкви. Тобто, ще самостійної держави не було, а церковники виявляли свою позицію. Нам дали можливість самостійно приймати рішення. Тиску не відчуваємо ніякого.

Я. С.) – Уже в незалежній державі Ви створили сім’ю, збудували дім, разом із матушкою Тетяною виховали чудових синів Федора та Андрія, красуню доньку Марію. Як саме склалася їх доля? Чи впливали Ви на їх життєвий вибір?

(А.С.)- Впливає соціум, в якому ми живемо. Якщо є сімʼя, то є родинні традиції, християнські свята. В такому сенсі – так, вони відчували енергію доброти, яку передавали їм наші прихожани. Діти мали можливість спостерігати, робити вільний вибір. Син Андрій має вищу юридичну освіту, закінчив семінарію духовну. Тепер при єпархії займається церковним правом. Протоієрей Федір служить разом зі мною, він –голова молодіжного відділу нашої єпархії, організовує паломницькі поїздки по святих місцях, велопробіги. Нам  допомагають близько сотні волонтерів. Делегація, яку він очолював, двічі вже брала участь у Конференції голів та представників єпархіальних молодіжних організацій, що проходить двічі на рік у с. Лазурне на півдні України. Донька Марія закінчує Хмельницьку гуманітарно – педагогічну академію, займається активною концертною діяльністю. Вона ходила в школу, в музичну школу добиратися було важко із Судилкова, часто увечері лише потрапляла додому. Але вона наполегливо йшла до мети. Якщо в людини є здібності, вона повинна їх використати. Головне – дати можливість дитині реалізуватися.

Я. С.) – Багато років Ви є настоятелем церкви Віри, Надії, Любові та матері їх Софії, активно і впевнено ведете будівництво нового храму. Звідки черпаєте сили в такий нелегкий час?

(А.С.) – Господь каже в Євангелії: «Прийдіть до мене, навчіться від мене!» Є церковна громада, яку я повинен згуртувати, оформити документи, подати їх а адміністрацію. Тоді знайти землю для будівництва, оформити всі документи, знайти кошти, людей. Треба пережити всі комісії. Один чиновник каже, що в церкві мало світла, інший – що немає водопостачання, хоча в церкві того не має бути. Це ставлення людей не церковних. Церковні люди просто спитали б : чим допомогти? Коштами допомагають прихожани, меценати, які роблять пожертви на храм. Ці всі ікони (показує і називає) були куплені за кошти воїнів – афганців. Віра – це світло, яке осяває все життя наше. Якщо в серці є Бог – значить, все в порядку.

Я. С.) – Розкажіть про свою волонтерську діяльність.

(А.С.) – Ми ходили по квартирах збирали кошти на АТО. Я ходив разом із волонтерами, щоб їх ніхто не образив, бо різні люди є. Добре діло завжди із випробуваннями проходить. «Афганці» дали два «буси», щоб перевезти зібране військовим в Чернігівську область. За свої кошти прибрали памʼятник воїнам Великої Вітчизняної війни, що на території 12 військового містечка, взяли під свою опіку. До Дня незалежності, до Дня ЗСУ організовували доставку солодощів нашим захисникам. Купили 2 бронежилети.

Я. С.) – Якими питаннями займається Ваша релігійна громада?

(А.С.)- Займаємося благодійністю, допомагаємо багатодітним, малозабезпеченим сімʼям. Збираємо хворим на рак кошти на лікування. Організовували театралізовані виступи про Різдво в дитячому  будинку  м.  Полонного. Молодіжна релігійна організація бере активну участь в житті міста. У Різдво ми організовуємо акцію «Різдвяний автобус», який курсує вулицями міста і в людних місцях зупиняється. Колядуємо разом з людьми, вітаємо їх із святом, бажаємо миру і добра. Двічі організовували Фестиваль творчості православної молоді у м. Шепетівка. Кожного року відправляємо дітей пільгових категорій на митрополичу ялинку до м. Києва, беремо участь у православному балу у м. Хмельницький.

Я. С.) – Які якості найбільше цінуєте в людях?

(А.С.) – Простоту, чесність, доброту.

Я. С.) – Дякуємо за цікаву розмову!

ОПИТУВАЛЬНИК

  1. Доброго дня, отче Анатолію!
  2. Ми вдячні Вам за згоду дати нам інтервʼю в рамках проекту «Oral history» на тему «Політичний досвід у 80-х і на початку 90-х років». Розпочнемо наше інтерв’ю. Де і коли Ви народилися?.
  3. Чи були у Вашій родині священослужителі?
  4. Розкажіть, будь-ласка про своїх батьків. Ким працювали, якими були?
  5. Кажуть,дитячі спогади найсильніші, із власного дитинства що пам’ятаєте найбільше?
  6. Чим запам́ʼяталися шкільні роки?
  7. Чи були Ви членом дитячих та молодіжних організацій?
  8. Можливо, Ви пам’ятаєте якісь традиції цих організацій?
  9. Чи брали участь у парадах?
  10. Яку освіту Ви здобули?Де навчалися?
  11. Що вплинуло на Ваш вибір професії?
  12. Чим запам’яталися юнацькі роки? Яка суспільна атмосфера тоді панувала?
  13. За яких обставин Ви дізналися про аварію на ЧАЕС? Чи змінилося Ваше життя після аварії?
  14. Що ви можете розповісти нам про перебудову 1985р.? Чи виправдала вона ваші сподівання?
  15. Ми знаємо Вас, як активного члена Шепетівської спілки ветеранів Афганістану. Розкажіть, будь – ласка, про свою військову службу.
  16. Що було найважче?
  17. Що змінило Ваш світогляд, відношення до життя?
  18. Кого із побратимів пам’ятаєте, із ким підтримуєте зв’язки?
  19. Як Ви зустріли серпневі події 1991 року? Які очікування і сподівання тоді переважали?
  20. Чи передбачали Ви, що Україна стане незалежною?
  21. Уже в незалежній державі Ви створили сім’ю, збудували дім, разом із матушкою Тетяною виховали чудових синів Федора та Андрія, красуню доньку Марію. Як саме склалася їх доля? Чи впливали Ви на їх життєвий вибір?
  22. Багато років Ви є настоятелем церкви Віри, Надії, Любові та матері їх Софії, активно і впевнено ведете будівництво нового храму. Звідки черпаєте сили в такий нелегкий час?
  23. Розкажіть про свою волонтерську діяльність.
  24. Якими питаннями займається Ваша релігійна громада?
  25. Які якості найбільше цінуєте в людях?

«Учебка», м. Ташкент

Під палючим сонцем Афганістану…

Під час навчання в семінарії

Освячення у сан священика

У Свят Вечір протоієрей Анатолій Вересюк голова відділу по взаємодії із Збройними Силами України при Шепетівській Єпархії разом із хористами церкви святих мучениць Віри, Надії, Любові і матері їх Софії відвідав військові частини А3730 та А1358.

Шепетівська єпархія УПЦ долучилась до збору допомоги українській армії.

«Із Різдвом вітаємо, всім добра бажаємо !»

Яна Сінтюк та Настоятель храму святих мучениць Віри, Надії, Любові та матері їх Софії протоієрей Шепетівської єпархії Української православної церкви Анатолій Вересюк.