Вінницький коледж економіки та підприємства
Тернопільського національного економічного університету
Матеріали на міжнародний конкурс шкільних проектів з усної історії
«Повсякденне життя в СРСР у період з 1980-1991 років»

КОНКУРСНА РОБОТА «ПОГЛЯД НА РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ КРІЗЬ ВІКНО АВТОМОБІЛЯ»

Підготувала:
Студентка групи ОПвн-31 Острожинська Юлія Олександрівна

Координатор проекту:
Викладач циклової комісії правових дисциплін Колесник Олександр Володимирович
2019

МЕТА ПРОЕКТУ

  • Дослідити життя простої людини в період 80-х кінця 90-х років ХХ століття.
  • Усвідомити складність життя пересічної людини і її місце в державі.
  • Розширити знання студентів про повсякденне життя в СРСР у період 1980-1991 рр.
  • Навчити сучасну молодь формувати і аналізувати отриману інформацію із усних джерел.
  • Зрозуміти тогочасні події, почувши інформацію з перших вуст.
  • Здобути навички аналізу історичних подій.
  • Отримати досвід роботи над інтерв’ю та транскрибування.

ПЕРІОД ПРОВЕДЕННЯ

Дата проведення: 25 жовтня 2019 року
Транскрипція: жовтень – листопад 2019 року
Узагальнення та оформлення: жовтень – листопад 2019 року

КОМЕНТАР

Профанація капіталізму колишньою комуністичною номенклатурою, котра нині стала називатися українською елітою, дійсно здатна викликати у частини українців ностальгію за «стабільністю» в часи СРСР, і тому вправно використовується антиукраїнськими силами для збереження метастаз радянського минулого в нашій державі. Прибульці з минулого, захлинаючись, розповідають про почуття захищеності і впевненості у завтрашньому дні в СРСР, віри у своє завтрашнє «світле майбутнє», а головне – що всі нібито чітко знали, коли воно для них настане. Реальність же була абсолютно іншою.

Тема «Життя простої людини», на наш погляд, найяскравіше може виявити справжню парадоксальність і сутність комуністичного тоталітарного режиму. І ця тема допоможе показати інформацію, яку часто не дають у навчальних закладах та не висвітлюють у підручниках.

Для опитування ми обрали найближчих родичів одного з учасників проекту, мотивуючи це тим, що все ж таки, тема сім’ї, родини та побуту у спілкуванні з ними може бути максимально розкрита. Враховуючи те, що вже деякі сімейні історії ми чули, інтерв’юер часто спонукав запитаннями до їх розповіді.

Обираючи родичів, ми розраховували на максимальну відвертість і розслабленість при проведенні інтерв’ю, але вже під час нього, інтерв’юер зіткнувся з деякими проблемами. Це було неочікувано, адже при попередній розмові перед інтерв’ю, ознайомленні з темою і методом усної історії практично не було закритості і хвилювання з боку резидента. Така розмова частково навіть записувалась і транскриптувалась. Але не зважаючи на деякі негаразди, ми досягли своєї цілі опитування.

Під час інтерв’ю багато відкрилось нових фактів і у нас була чудова можливість побачити щирі емоції і почути правдиві історії, які скривались на той період часу. Опираючись на відверто шокуючий матеріал, отриманий у ході інтерв’ю, можна впевнено сказати, що радянське суспільство було приречене на неуспішне існування. Життя без обмежень, фактично мали тільки партійці, тобто члени комуністичної партії. Прості ж люди, виживали тільки за рахунок важкої праці і найстрашніше те, що це вважалось нормою життя.

Історію потрібно знати, пам’ятати, поважати і вчасно залишати в минулому те, що заважає рухатись далі.

Всі дії ризиковані. Тож розсудливість – це не уникання небезпеки (це неможливо), це розрахунок ризику і рішуча діяльність. Робіть помилки через амбіції, а не через лінь. Виховуйте силу робити дурні речі, а не силу страждання.

Ніколо Макіавеллі

 

Інтерв’ю з: Острожинським Сергієм Броніславовичем, 1956 р. н., водій за про-фесією, з 2018 року вийшов на пенсію.

Адреса респондента: Вінницька область, Козятинський район, село Титусівка, вул. Івана Мазепи, буд 34.

Проект: «Історія одного водія».

Інтерв’юер: Острожинська Юлія.

Транскрипція: Острожинська Юлія, Колесник Олександр.

Вид інтерв’ю: інтерв’ю-діалог.

Місце проведення інтерв’ю: приватне помешкання респондента.

Дата проведення інтерв’ю: жовтень 2019 р.

Досліджувані хронологічні рамки: 1979-1991 рр.

Види діяльності: інтерв’ю з очевидцем подій, робота з сімейним архівом респондента, обробка та аналіз матеріалу, транскрибування, аналіз фото та відео джерел.

Присутні: Сергій Броніславович Острожинський (респондент), Оксана Сергіївна Ярошук (донька респондента), інтерв’юер – Острожинська Юлія.

АНКЕТА УЧАСНИКІВ ПРОЕКТУ

Колесник Олександр Володимирович

Колесник Олександр Володимирович – викладач вищої категорії Вінницького коледжу економіки та підприємства Тернопільського Національного економічного університету

Острожинська Юлія Олександрівна

Острожинська Юлія Олександрівна – студентка ВКЕП ТНЕУ, спеціальність – Облік та оподаткування.

АНКЕТА РЕСПОНДЕНТА

Вік: 63 років

Працевлаштування: пенсіонер

Місце проживання: село Титусівка, вул. Мазепи, буд.34

Юлія: Доброго дня, пане Сергію!

Сергій Острожинський (С. О.) : Добрий день!

Юлія: Сергію Броніславовичу, ми завітали до Вас для того, що б почути  історію вашої особистості, вашого трудового шляху. Ми приймаємо участь у конкурсі шкільних проектів «Усна історія» і бажаємо більше дізнатися про людей, що жили та працювали на той час. Прошу розказати про ваші подорожі, про автомобілі та життя в цілому.

С. О.: Мені дуже приємно бачити, як сучасна молодь цікавиться подіями минулого. Звичайно, що моє життя було насиченим на події, і мені є що розказати. Намагатимусь бути максимально відвертим. То ж задавайте ваші запитання.

Юлія: Пане Сергію, розкажіть про себе, про своє дитинство? Звідки Ви родом? Хто Ваші батьки?

С. О.: Я, Острожинський Сергій Брониславович, 17 жовтня мені випов-нилося 63 роки. Народився в селі Черницькому Комсомольського района Вінницької області. Мати була простою телятницею, а вітчим працював механізатором, в рідному колгоспі. Дитинство провів в Казахстані, так, як мою матір з батьком після весілля завербували до цієї країни. Кожного ранку мене з усіма дітьми , які проживали в аулі, возили до російської школи. Вона знаходилась за 60 км. від нашого поселення. Там і провчився 3 роки. Коли батькам дозволили повернутися, на Батьківщину то ми переселилися до рідної сестри моєї мами, в село Сигнал Козятинського району. З часом ненька влаштувалась телятницею, а вітчим – механізатором. Ті часи були складні, треба було багато та важко працювати, щоб заробити на шматок хліба. Нам дали кімнатку в гуртожитку. Я продовжив навчання, вчились в одному кабінеті діти з 1 по 3 клас. Коли вчитель розказував першому класі, то 3 і 2 клас слухав, а потім навпаки. На канікулах я водив коней на хміль. І бувало на вулиці 25 градусів тепла, а ти в штанах і в кофті з довгим рукавом, щоб тільки не подертись. А що залишалося робити? Треба було працювати, бо грошей не хватало на все. Аліменти від рідного батька приходили 6-8 карбованців, а купити брюки до школи 40-50 крб. То тиждень поводив, поводив коней і міг купити собі одну пару брюк. Але не дивлячись на важку роботу я мав веселе і щасливе дитинство.

Юлія: Розкажіть, як ви проводили своє дозвілля? Чим цікавились?

С. О.: Уявлення про дозвілля було зовсім іншим, ніж тепер, оскільки ми не мали вибору. Єдиним свідомим заняттям було читання. Читали навіть під час уроків, в основному доступну пригодницьку класику – Дюма, Майн Ріда, Купера, Жуль Верна. А коли ми з хлопцями мали вільний час, то бігали по подвір’ям і грали різні рухливі ігри.

Юлія: Коли Ви вирішили стати водієм? Чи хтось Вас спонукав до цього і як саме?

С. О.: Коли я був малий, то я часто споглядав різні автомобілі і мені було цікаво, як це – керувати автомобілем. Після закінчення навчання в школі я пішов працювати механіком. З часом зрозумів, що це складно, єдиною мотивацією для мене продовжити навчання було те, що я мав працювати і оплачувати свої курси водіння. А коли міг вже сісти за руль, то був дуже щасливий.

Юлія: Отримання водійського посвідчення змінило ваше життя і в яку саме сторону ?

С. О.: Я змінив місце роботи, почав працювати водієм на Камазі і возити товар по різних фермах. Так я зустрів свою майбутню дружину Ганну. На той час вона була єдина, хто всім серцем підбадьорювала мене та підтримувала (посміхнувся).

Юлія: За яких умов ви зустрілись з майбутньою дружиною і як довго тривали відносини до весілля?

С.О.: Я завозив товар до одного магазину в селі Сигнал Козятинського району і там на практиці була моя Ганнуся. Коли я до неї заговорив, то вона мені одразу не відповідала. З часом вона почала мені відповідати, посміхатися, тоді я зрозумів, що вона мені подобається. Через декілька днів почав її зустрічати після роботи і проводити час разом. Але через півроку мене призвали служити до армії. На той час ми служили далеко від дому. Проходив я службу біля Китайського кордону. Так як в мене не було коштів на літак, то я добирався на поїзді. Ним добиралися 14 днів, тому за весь рік я жодного разу не міг навідатися додому, лише 22 листопада 1979 листопада я повернувся з армії. Вже на наступний день я поїхав в село Журинці, де вона на той час вже працювала і запропонував їй вийти за мене заміж. Так ми і відсвяткували своє весілля 2 лютого 1980 року.

Юлія: Де перші роки після весілля ви проживали ?

С. О.: В перші роки ми проживали з моїми батьками в однокімнатній квартирі, в гуртожитку. Ми повісили занавіску посеред кімнати, так і проживали поки в сусідньому селі будували будинок. Перший рік спільного сімейного життя ми сподівалися, що держава може дати нам власну квартиру, але згодом зрозуміли, що ми самі повинні думати про своє майбутнє. І так ми жили до появи нашого старшого сина Олександра. А вже з 1984 р. ми переїхали до будинку в село Титусівка, в якому проживаємо і досі. Після народження дитини, дружина змогла за ним доглядати лише до 11 місяців. А потім повинна була повернутися на роботу в магазин, там вона працювала бухгалтером. Тому наш син своє дитинство провів у моєї тещі.

Юлія: Як довго ви будували своє помешкання? Чи складно було дістати кошти і будматеріали для побудови?

С. О.: Почали ми будівництво ще до моєї служби, з 1978 по 1984 рік. Кошти економились на всьому чому можна було. Могли не купити зайвої буханки хліба, але вистояти 3-х годинну чергу за будівельними матеріалами. Після служби я пішов працювати на іншу фірму, Ганна брала додаткові зміни в магазині, а згодом більше роботи в бухгалтерії. Моя ненька бралась за пошив сумок після основної праці, а вітчим брав більше на свої руки роботи, щоб тільки ми могли переїхати з гуртожитка. Це зараз вийшов в магазин і все купив, а тоді матеріалів було мало і вони були дорогі. Бувало, що стоїш в черзі 2 години, тобі кажуть, що закінчилися.

Юлія: Скажіть, а як юнаки в той час ставились до служби в армії, адже відомо, що то був період інтервенції Радянських військ в Афганістан?

С. О.: (Зітхає) Позитивно. Не було негативного іміджу армії. Ставилися всі позитивно і старалися сходити в армію, обов`язково, бо рахувалося це чоловічим вчинком. Ну позитивно! Хлопці йшли з задоволенням, чесно кажучи. І я відслужив два роки. Прийшов у званні сержанта. Зараз молодим хлопцям розповідаю як служити в армії. А це спогади на все життя. Дружба армійська – вона запам`ятовується. І я ж кажу, ми в цьому році зустрічалися з «сослуживцями». Армія – урок життя, який ми прийняли, він потрібний щоб захистити свою державу.

Юля: Як мені відомо, то Ви продовжили працювати водієм після армії, але вже на іншій фірмі. На якій і чим вона займалась?

С. О.: Так, я почав працювати на фірмі «Сільхосхімія». Ми займалися розвезенням різного товару на колгоспи по всьому СРСР, а з часом нам дозволили експортувати в інші держави.

Юлія: Який саме товар Ви розвозили? Де встигли побувати під час своєї роботи?

С. О.: На початку 80-их я почав розвозити вапняну воду. Я їздив кожного дня з повним кузовом вапняної води. Все було добре, якщо не було вітру. А як тільки вітер, то ця вода потрапляла на шкіру. І після цього, весь день були неприємні відчуття. Так я проїздив рік для того, щоб отримати ЗІЛа. Зі мною перейшло на ЗІЛ ще двоє хлопців (появився сум в голосі). Так, як ця робота була не з найкращих і безпечних, то до сьогодення дожив тільки я. Пізніше ми почали розвозити вже різні міндобрива, дерево, залізо, зерно, запчастини по різних куточках СРСР. Коли я повинен був їхати до іншого міста чи іншого населеного пункту залишаючи дружину саму, то переживав і сумував за нею. Я перебувати у поїздці і не з’являтися дома як один день, так і до місяця часу. Коли ми розвозили міндобрива, то самі їх і розкидали по полю. Після миття голови, по кольору води можна було зрозуміти, яке міндобриво я розкидав сьогодні, тому що вода за секунди змінювала колір та присмак. Але якою ця робота б не була важкою, я повинен був працювати, щоб прогодувати сім’ю. Якісь елементи захисту шкіри нам не видавались, ми робили їх самостійно. Єдині плюси цієї роботи – дружній колектив і можливість подивитись на різні пейзажі за вікном. Таким чином, я побував по всьому Радянському Союзу, особливо мені сподобалась Одеса. А після 1984 року як я вже зазначив нам дозволили експорт на інші держави. То я встиг побувати декілька разів у Молдові, Румунії, вже майже рідному Казахстані та інших країнах світу, сьогодні всі і не згадаю, але їх не менше 20.

Юлія: Ви, так багато подорожували по світу, а з сім’єю де побували?

С. О.: Я багато де був, а власних дітей і дружину не зміг нікуди звозити. То в нас часу не було, то грошей. А згодом моя мама захворіла і потрібно їй було допомагати.

Юлія: Чи цікавилися Ви політичним життям країни? Яким чином впливала на простого працівника радянська ідеологія? Які негативні явища тодішніх часів можете назвати?

С. О: Ми працювали багато, часто перебували в дорозі, а тому задумуватися над політикою було ніколи. Звичайно, що під час святкування Першого Травня чи Жовтневої революції виходили з сім’ями на демонстрації, несли транспаранти, повітряні кульки, квіти. Був святковий настрій та відчуття радості. Гадаю, що яскраво негатив радянської влади проявив себе у бюрократії, наприклад, при оформленні документів, в чергах на житло, або коли давали путівки на курорти переважно «своїм» і простим людям не доставалося. Також запам’яталися черги в магазинах, коли люди марнували багато часу лише для того, щоб дістати якусь річ чи смаковинку для дитини. Взагалі зараз вже складно згадувати важкі моменти, адже краще запам’ятовується добрі, щасливі події. Не хочу однобічно стверджувати, що тогочасні часи були добрі, а нинішні важкі (чи навпаки). Це не коректно. Ми були молоді, ми працювали, раділи, сумували, вірили у краще. Те ж саме роблять й сьогоднішні люди. Впевнений, що сьогодні багато можливостей є у тих, хто знає ціну праці та готовий своїми руками розбудовувати країну.

Юлія: Як виглядало ваше дозвілля та культурне життя? Що читали, які фільми дивилися?

С. О: Читав я багато (і зараз також стараюсь, але вже менше, тому що не дозволяє зір). Часто бувало чекав з книжкою в руках, поки завантажать вантажівку. Читав переважно книжки на військову тематику, полюбляв довідники, технічну літературу і, звичайно, пригодницькі романи. Та, мабуть, у ті часи кожен другий хлопець зачитувався історіями про скарби та піратів [посміхається]. Телевізор дивилися рідко (тому, що часто не бували вдома), а коли з’являлася можливість, то дивилися концерти, улюблені комедії, новини. Зараз телевізор більше дратує, ніж приносить корисну інформацію. На вихідних відпочивали з сім’єю. Зранку я з сином ремонтував меблі, автомобіль і виконували всю чоловічу роботу, а дружина з донькою Оксаною порались по господарстві. Ввечері ми ходили на річку, а зимою грали в сніжки, полюбляли разом з родиною ліпити сніговика.

Юлія: Якою була зарплата водія? Скільки платили за відрядження? На що взагалі вистачало грошей? Чи пам’ятаєте Ви тогочасні ціни?

С. О.: Водії нашого автопарку отримували зарплату у розмірі 100-150 крб., комбайнерам платили 150 крб, сторож отримував до 360 крб.. Аванс видавали 40-50 крб. Коли їхали у рейс видавали 2 крб. 50 копійок на відрядження. Нерідко у відрядженні перебували голодними. Стосовно цін можу навести дані по місті Одеса, ми там часто зупинялися по роботі і на відпочинок. Готель коштував від 80 коп. до 2 крб., комплексний обід (борщ, каша, котлета, стакан сметани, компот, хліб) 2 крб., 20 коп. – 2 крб. 50 коп, стакан томатного соку – 70 коп, стакан мінеральної води – 2 коп., а з сиропом – 5 коп., стакан кефіру – 50 коп., кружка пива – 80 коп., стакан квасу – 10 коп., булка – 9 коп., хліб – 16-25 коп. Міцні алкогольні напої коштували дорожче – горілка 4 крб. 10 коп., горілка «Московська» − 3 крб. 87 коп., горілка «Столична» − 4 крб. 70 коп., а коньяк– 6 крб. Тому у відрядженні на горілчані вироби елементарно не вистачало грошей, хоча багато хто мав запаси з дому [сміється].

Юлія: Чи був у водіїв певний спецодяг? Якими користувалися інструментами?

С. О.: Обов’язкового одягу як такого не було. Одягалися у те, що було в гардеробі, головне щоб було зручно. Але у кожного були щільні штани, спецівка, жакет, рукавиці синього або чорного кольору. Механіки у майстернях носили комбінезони з великою кількістю карманів, з яких завжди стирчали якісь ключі, викрутки, напилки, ганчірки. У кожного водія були свої інструменти, що зберігалися у спеціальному ящику. Нерідко за інструментами можна було дізнатися про власника, адже багато хто з шоферів полюбляв власноруч виготовляти інструменти. Особливу увагу приділяли рукояткам ножів, різних пилок, які виточували на токарних верстатах. Виготовлення саморобних приладів чи удосконалення функціональності заводських обумовлювалося перш за все певним дефіцитом, нестачею потрібних інструментів. Машини часто потребували ремонту, а запчастин та інструментів завжди не вистачало. Тому багатьом водіям доводилося бути винахідниками, що створювали власні унікальні прилади, які потім зберігалися як сімейна реліквія. Хочу зазначити, що у кожного водія найголовнішими інструментами, без яких ніхто нікуди не виїжджав були лопата та лом.

Юлія: А як відзначали професійне свято? Чи були якісь конкурси, змагання, традиції?

С. О.: Професійний день водія святкували в останню неділю жовтня. Збиралися компаніями в гаражі. Накривали на стіл, або прямо на капоті авто, кожен приносив з собою смачні страви. Виїжджали також на природу у посадки. Тоді було більше дерев, було де розвернутися. Їздили на узбережжя Арабатської Стрілки на кілька днів. Жили в палатках, варили уху на вогнищі, купалися, рибалили. Часто відпочивали з сім’ями. Діти грались з м’ячем та різні ігри, а ми розмовляли, ділились життєвими історіями.

Юлія: Ви багато років були за кермом, багато де побували. Чи були у вас неприємні ситуації на дорогах: аварії, зустрічі з «даїшниками»?

С. О.: За 40 років шоферської справи, я лише одного разу був в аварії. Це було, коли ми трьохрічного сина Сашка забрали від бабушки додому. Через тиждень після цього ми збирались до моєї куми в Херсон. Їхали ми з ще одним кумом і його сім’єю. Вони їхали попереду нас і змогли проїхати швидше зустрічну машину. Нас ця машина засліпила і ми зупинились на узбіччі. Водієві зустрічного автомобіля було тільки 22 роки і він заснув за кермом вантажівки (появились сльози). Так, як він спускався з гори, то рухався з дуже великою швидкістю. А ми не мали часу навіть відреагувати, і його Камаз навантажений перцями та іншою городиною поїхав просто на нас. А так, як позаду була прірва, наші машини скотилися до неї. Хлопчина загинув миттєво, а мене врятувало те, що просто відлетіло сидіння на якому я сидів. Моя дружина Ганна лежала на задньому сидінні автомобіля, тому все скло з автомобілів впало на неї і порізало їй обличчя, та інші частини тіла(появився страх в голосі та сльози). Але на хвилинку уявіть на скільки люди були жадібні: ми лежимо після аварії, а люди збирають перці, на той час вони були дорогі і дефіцитні. Добре, що кум замітив нашу відсутність і повернувся глянути, що сталося. Так ми і опинились в уманській лікарні. Ганні зашили порізи і тепер в неї на все обличчя шрам, а я три місяці лежав та не міг взагалі встати. А коли звернулись до держави по допомогу, то нам відмовили. Тоді я зрозумів, що як би боляче мені не було, але потрібно вставати на ноги. На початку я ходив з ходулями, згодом- з ціпком, а як тільки встав на ноги, то пішов працювати назад на «рідну» фірму «Сільхосхімія». Було надзвичайно страшно сідати за руль, але зрозумійте мене правильно, мені треба було годувати сім’ю. Моя дружина до цих пір боїться їздити на автомобілях, особливо ввечері. І тепер переживає за сина, який обрав мою стежину і також працює водієм. Ми з Ганною вдячні Богу, що в той день не взяли Сашка з собою, бо якби з ним щось трапилось, ми б не змогли пробачити собі цього до кінця життя. Після цих трагічних подій я вів себе за кермом надзвичайно обережно. Дотримувався швидкісного режиму, правил дорожнього руху, не сідав за кермо стомленим. З «даїшниками» теж проблем не було. Бувало, що зупиняли, але подивляться документи, спитають про вантаж та відпускають, бажаючи щасливої дороги.

Юлія: Чи мали ви розвиток по кар’єрній драбині?

С. О.: Назвати це розвитком складно. Після того як я закінчив працювати водієм я пішов працювати механіком і проробив так 3 роки, поки мені не зап-ропонували стати помічником інженера. Там я працював ще рік, а коли наш інже-нер пішов на пенсію, я став головним інженером. В 2003 році наша фірма збанкротувала і розпалася, тоді я став на біржу праці. Після того, як я возив мін-добрива моє здоров’я погіршилось і я не зміг вже вийти на роботу ( сум в голосі)

Юлія: Як люди поставились до заборони вживання алкогольних напоїв?

С. О.: По-різному. Деякі наприклад були за вживання. Пиття алкоголю вважалось давньою культурою. Якщо її можна назвати «культурою». Закон про атиалкогольну компанію ввів Горбачов – на той час перший секретар КПРС Радянського Союзу. І все ж «окольними» шляхами продавався алкоголь. Спеціально створювалися такі комітети – «трезвенників». Це була спільнота, де потрібно було записуватися, щоб мати право без черги купити будь-який алкогольний напій. Без черги і до двох годин дня, бо при сухому законі спиртне продавали тільки з обіду. І тільки в тому магазині, я не пам`ятаю скільки часу магазин працював. На той час це все виглядало дивакувато. Люди билися щоб потрапити до цього комітету, адже місць було не так багато. А хто не зміг потрапити, то чекали великі черги (я ж працював, то мені ніколи було думати про той закон). А на свята складно було знайти хоч якийсь алкоголь на прилавках магазину. Але в мене був друг – напарник у якого завжди щось було з собою, то ми могли сісти і спокійно «пограти» карти під час відпочинку (посміхнувся).

Юлія: Які зміни відбулися з приходом до влади Горбачова і чи взагалі змінилося життя?

С.О.: Трохи змінилося, але чи в кращу сторону, цього, напевно, ніхто точно не скаже. Першим ділом сухий закон…(сміється). Почав… І почалися кооперативи. Всі обов`язково повинні були ходити на роботу. Хто не працював, до того приїжджала міліція і заставляла працювати. Такого не було, щоб хтось не працював. Заставляли працювати всіх! (Зітхає). При Горбачову вже ось ця свобода, то можна було працювати самому на себе. Відкрити якийсь магазин, шити плаття. У 90-х роках після Горбачова вони з`явилися. Люди почали щось виробляти вдома, збільшилась кількість «народних майстрів».

Юлія: Розкажіть, будь ласка, про дефіцит товарів в Радянському Союзі.

С.О: Біднота була… В чому ми там ходили? Самі собі щось шили, перешивали. Дефіцит продуктів також був. За ковбасою потрібно було в чергах стояти, за маслом. Завжди скрізь були черги в магазинах.

Юлія: Ваші враження від розпаду Радянського Союзу, можливо почуття?

С.О.: (Зітхає) Вже важко пригадати як це все було насправді. Воно колихалося десь в столицях, у великих містах, а до нас на периферії це звичайно слабо доходило, хоча на західній Україні націоналістичні погляди були більш виражені. Люди ще берегли пам’ять про все, про націоналістів, про ООН – УПА, і про бандерівців знали. Нас уже не потрібно було агітувати, усі хто тут жив у них в жилах текло бажання незалежності та самостійності. (Задумався) Що ще тобі розповісти? (маленька пауза) А, ну, звичайно, раді були, думали, що все зміниться, буде краще. А воно не так сталось як гадалось (посміхається). Викорінити це все, «советскость» важко. Бо за 70 років так уже втолкмачили у голову, що важко тепер і думати по – іншому.

Юлія: Зараз йдуть актуальні процеси декомунізації. Можливо, Ви хочете ще щось сказати? Взагалі враження про Радянський Союз як про країну?

С.О.: Не можна сказати, що вже все так було погано. Жили, як жили. Як здобу омріяну незалежність, то ще гірше стали жити. Грошей не було, товарів не було, жили, а точніше – виживали, шукали купони. Так що… Все дитинство і молодість пройшли в ті роки, важко сказати, що було дуже погано. Ми жили і раділи життю як могли. Звичайно, зараз вже набагато кращі можливості і перспективи у наших дітей і внуків, які були у нас. Але ми жили й працювали…

Юлія: Які у Вас думки з приводу сьогоднішнього розвитку України?

С.О.: На превеликий жаль, через недалекоглядних політиків країну занедбали. Сподіваюсь, що скоро всі конфлікти та протиріччя в країні залагодяться і наступить мирне прогресивне життя. Було б чудово якби ці ресурси використовувалися раціонально та зважено.

Юлія: Що можете побажати підростаючому поколінню? Тим, хто прагне зв’язати свою долю з професією водія?

С.О: Потрібно добросовісно ставитися до своїх обов’язків у всьому. Вдома з рідними, на вулиці, з друзями. Варто добре вчитися, адже набуті знання та вміння завжди згодяться, де б ти не перебував. Сьогодні трапляється багато аварій через елементарне не дотримання правил дорожнього руху. Треба постійно пам’ятати, що водій це дуже відповідальна професія, від тебе залежить життя сторонніх. Варто досконало знати правила дорожнього руху, будову автомобіля, не сідати за кермо нетверезим чи, коли погано себе почуваєш. І найголовніше – дотримуватися швидкості. І тоді робота буде приносити справжнє задоволення.

Юлія: Дякую за насичену цікаву розповідь!

С.О: Я вам також вдячний. Приходьте ще. Я завжди відкритий до спілкування.

Юлія : До побачення. На все добре!

 

ДОДАТОК 1

Будемо знаиомі_Острожинськии

Будемо знайомі: Острожинський Сергій Брониславович

ДОДАТОК 2

З сімєю на зимові свята

З сім’єю на зимові свята

ДОДАТОК 3

З друзями та рідними на відпочинку

З друзями та рідними на відпочинку

ДОДАТОК 4

З колегою, після робочого дня

З колегою, після робочого дня

ДОДАТОК 5

Відпочинок під час обідньоi перерви

Відпочинок під час обідньої перерви

ДОДАТОК 6

З двохрічним сином і дружиною на відпочинку в бабушки

З двохрічним сином і дружиною на відпочинку в бабушки

ЗАПИТАННЯ ДО ІНТЕРВ’Ю

  1. Пане Сергію, розкажіть про себе, про своє дитинство? Звідки Ви родом? Хто Ваші батьки?
  2. Розкажіть, як ви проводили своє дозвілля? Чим цікавились?
  3. Коли, Ви, вирішили стати водієм? Чи хтось Вас спонукав до цього?
  4. Отримання водійського посвідчення змінило ваше життя і в яку саме сторону ?
  5. За яких умов ви зустрілись з майбутньою дружиною і як довго тривали відносини до весілля?
  6. Де перші роки після весілля ви проживали ?
  7. Як довго ви будували своє помешкання? Чи складно було дістати кошти і будматеріали для побудови?
  8. Скажіть, а як юнаки в той час ставились до служби в армії, адже відомо, що то час інтервенції Радянських військ в Афганістан?
  9. Як мені відомо, Ви продовжили працювати водієм після армії, але вже на іншій фірмі. На якій і чим вона займалась?
  10. Який саме товар Ви розвозили? Де встигли побувати під час своєї роботи?
  11. Ви, так багато подорожували по світу, які місця змогли відвідати з сім’єю?
  12. Чи цікавилися Ви політичним життям країни? Яким чином впливала на простого трудівника радянська ідеологія? Які негативні явища тодішніх часів можете назвати?
  13. Як виглядало ваше дозвілля та культурне життя? Що читали, які фільми дивилися?
  14. Якою була зарплата водія? Скільки платили за відрядження? На що вистачало грошей? Чи пам’ятаєте тогочасні ціни?
  15. Чи був у водіїв певний спецодяг? Якими користувалися інструментами?
  16. А як відзначали професійне свято? Чи були якісь конкурси, змагання?
  17. Ви багато років були за кермом, багато де побували. Чи були у вас неприємні ситуації на дорогах: аварії, зустрічі з «даїшниками»?
  18. Чи мали ви розвиток по «кар’єрній драбині»?
  19. З яких страв зазвичай складалося меню жителя села на початку 80 – х років ХХ століття?
  20. Як люди поставились до заборони вживання алкогольних напоїв?
  21. Які зміни відбулися з приходом до влади Горбачова і чи взагалі змінилося життя?
  22. Розкажіть, будь ласка, про дефіцит товарів у Радянському Союзі.
  23. Ваші враження від розпаду Радянського Союзу, можливо почуття?
  24. Зараз йдуть актуальні процеси декомунізації. Можливо, Ви хочете ще щось сказати? Ваші враження про Радянський Союз як про країну?
  25. Які у Вас думки з приводу сьогоднішнього розвитку України?
  26. Що можете побажати підростаючому поколінню? Особливо тим, хто прагне зв’язати свою долю з професією водія?