Славутицька міська рада Київської області Славутицька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 3, пр-т Дружби Народів,1 м. Славутич, Київська область, 07101 тел. 2-20-04, e-mail: shkolab3@gmail.com
Ідентифікаційний код № 25294155

Шкільний проект з усної історії для вчителів історії та суспільних дисциплін
«ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ В СРСР У ПЕРІОД 1980-1991 РОКАХ»

«ПОДОРОЖІ В СРСР: МАНДРІВКА У 80-Х РОКИ ХХ СТОЛІТТЯ»

Виконавці проекту: Делікатна Поліна, Ходаковська Анна, учениці 10 класу Славутицької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 3 міста Славутича Київської області
Вчитель-координатор: Савицька Алла Володимирівна, вчитель історії вищої кваліфікаційної категорії, «вчитель – методист»

Славутич, 2019

ВСТУП

Подорожі – це цікаве явище в історії людства. Саме мандрівки до нових країв допомогли створити той глобальний простір, в якому зараз живе людство. Опис мандрівок є цінним джерелом інформації про нові землі, життя людей і держав. Великі мандрівники й дослідники «відкривали» світ, а пересічна людина відкриває його для себе під час кожної подорожі все знову та знову.

Подорожі в СРСР демонструють межу свободи радянської людини, яка своє прагнення до пізнання різних далей могла реалізувати в межах своєї країни або аж… у межах соціалістичного табору. Держава сприяла організації і здійсненню туристичних подорожей громадянами до пам’ятних місць радянської історії, музеїв, пам’яток природи, курортних зон. Ці мандрівки були як заохочення за працю та гідне виконання обов’язків радянських громадян, як нагорода за приналежність до радянської спільноти.

Мета та організація подорожей, побутові умови, вартість поїздки, опис пам’ятних відвіданих місць, особисті враження – ось коло питань, які допомагають скласти уявлення про подорожі в СРСР у 80-ті роки ХХ століття.

Вміщений у роботі опитувальник є орієнтовним. Під час кожного інтерв’ю питання варіюються, доповнюються в залежності від спогадів респондента, психологічної атмосфери, що склалась під час бесіди.

Матеріали для даного шкільного проекту збиралися та узагальнювались протягом серпня – жовтня 2019 року. Інтерв’юери – учениці 10 класу з поглибленим вивченням історії Делікатна Поліна й Ходаковська Анна.

В якості респондентів постали люди різного віку й освітнього рівня. У зазначений період вони представляли різне соціальне середовище – чиновник-художник, прибиральниця, бухгалтер, учениця середньої школи. Один з опитаних є батьком інтерв’юера, що повинно, на наш погляд, спонукати до пошуку історичної інформації, зокрема й у родинному колі, покликане сприяти появі більшої уваги й інтересу учнів до історії своєї сім’ї, близького оточення.

В проекті описані різні виді подорожей: ділові, туристичні, з метою відвідування родичів, оздоровчі.

Цінними є спогади головного художника Славутича Миколи Семеновича Лінніка про його ділові візити до інших радянських республік з метою художньо-декоративного оформлення тільки-но збудованого міста. Вони можуть бути цікавим краєзнавчим джерелом для вивчення історії Славутича.

Отже, метою даного шкільного проекту є:

  • виявлення географії подорожей радянських громадян;
  • висвітлення питання мотивації, фінансової спроможності, особистих вражень подорожуючих у 80-х роках ХХ століття;
  • отримання учнями навичок з проведення і обробки інтерв’ю як методу усної історії;
  • використання методу усної історії для залучення учнів-старшокласників до глибшого вивчення новітньої історії.

Робота розрахована на учнів старших класів середньої школи та всіх, хто цікавиться новітньою історією, любителів мандрувати країною, світом та «історичними стежками».

1.

ПІБ респондента: Пліскунова Ольга Михайлівна (О.М.)

Дата    і    місце    народження    респондента:    22.06.1971    року,             місто          Лисичанськ Ворошиловградської (Луганської) області.

Місце проживання: м. Славутич Київської області.

Інтерв’юер: Поліна Делікатна (П.Д.), учениця 10-го класу Славутицької ЗОШ № 3.

Місце проведення інтерв’ю: каб.217 Славутицької ЗОШ № 1.

Дата проведення інтерв’ю: 22 вересня 2019 рік.

Життя. Народилася 1971 року в робітничій сім’ї на Луганщині. Закінчила загальноосвітню школу № 5 міста Лисичанська. У 1988-89 роках навчалася в училищі СПТУ № 153 міста Артемівська за спеціальністю «плодоовічник», яке закінчила з Червоним дипломом. У 1989-1993 рр. – студентка біологічного факультету Харківського Державного університету ім. Горького (нині В. Каразіна). У 1992 році переїхала до міста Славутич, де працює по сьогоднішній день вчителем біології та хімії у загальноосвітній школі № 1 (Додаток А), з короткою перервою на роботу вихователем у дитсадку № 7«Айгунь». Заміжня, має двох дітей.

П.Д. Де Ви навчалися у 80-х роках?

О.М. У 80-х роках я навчалася в місті Лисичанськ в середній школі № 5 Луганської області, закінчила школу у 1988 році.

П.Д. Чи любили Ви подорожувати?

О.М. Дуже любила. Ми часто їздили по республікам колишнього Радянського Союзу і побували ми багато де. Подорожували і разом із однокласниками і самостійно з батьками. П.Д. Хто організовував поїздки?

О.М. От, наприклад, ми були у Вірменії, у містах Єреван, Кіровакан. Ці поїздка організовувалась школою. З нами їздила наша класний керівник, вчитель фізики Ніна Миколаївна. Тоді я була в 9 класі. Також ми їздили до Молдавії в 8 класі. Були в Сороках, де нам показували фортецю, на якій були воїни, що стояли на варті міста (Додаток Б). Можна було подивитися на нові цікаві міста та насолодитися колоритом. Після школи я пішла в донецьке училище, так як в інститут не набрала один прохідний бал, потрібно було йти вчитися хоча б на один рік. Пішла я до СПТУ № 153 міста Артемівська. Отримала професію «плодоовічник», далі я могла поступити в університет і мати пільги. До речі, закінчила училище я з Червоним дипломом. Від училища ми також багато подорожували. Наприклад, їздили до Мінська в Білорусії (Додаток В, світлина 1). У 1989 році були в Москві, в туристичному комплексі «Ізмайлово». Як ми там опинилися? В училищі в нас був ансамбль, ми зайняли перше місце в конкурсі. І як нагороду, нам влаштували поїдку (Додаток В, світлина 2).

П.Д. Що Ви згадуєте про подорож до Москви?

О.М. Згадуються великі готелі, як їздили на Ваганьківське кладовище, а саме на могилу Володимира Висоцького. Трішки згодом їздили в Прибалтику, а саме, в Шауляй (Додаток Г),  Ригу,  Юрмалу.  У  Ризі  нам  показували  місця  зйомок  відомого  радянського фільму «Сімнадцять миттєвостей весни», були на місцях, де знімали «Пригоди Шерлока Холмса», «ДАртаньяна і три мушкетери» (Додаток Д, світлина 1). Ще з Прибалтики згадується Юрмала (Додаток Д, світлина 2). Збереглися дуже цікаві фотографії з тих місць. Всі ми фотографувалися з підписом «Я люблю Юрмалу». Там проходив фестиваль «Нова хвиля», це був дуже відомий фестиваль, як і зараз. Раніше слідкувала за ним. Пам’ятаю, що в більшості прибалтійських міст – маленькі вузькі вулиці. Все в них таке мініатюрне, на відміну від наших міст.

П.Д. Скільки грошей ви витрачали на поїздки? Навіть не згадаю. Напевно тоді це було вигідно і ми, як середньозабезпечена сімя могли це собі дозволити. Батько в мене був трактористом, мати працювала на «склопластику» в Сєверодонецьку. Кишенькові гроші брали з собою в поїздки. В республіках, до яких ми подорожували, можна було купити щось цікаве, чого на той момент у нас складно було знайти. В Молдавії можна було придбати смачні цукерки чорнослив в шоколаді, заспиртований виноград. У Прибалтиці можна було придбати щось з речей, мається на увазі, з одягу, у Єревані – вино.

П.Д. У Вас, я бачу багато світлин з подорожей. А хто фотографував?

О.М. Деякі фотографії любительські, їх знімали хлопці своїми фотоапаратами. Потім на прохання робили іншим. А деякі, такі, наприклад, як у Мінську, Шауляї робили місцеві професійні фотографи, потім нам присилали. Я не пам’ятаю, чи ми їм залишали аванс, чи платили повністю, але потім вони присилали фото поштою.

П.Д. Разом з батьками Ви також подорожували?

О.М. З батьками ми їздили в Мінськ. Це нам обходилося недорого, бо ми їздили до родичів. Памятаю, у Білорусії була гарні тканини та одяг. Я привезла звідти джинси, куртку, зроблену під шкіру з лампасами [сміється]. Їжі тоді вистачало. Можливо не було розмаїття, але краще всього декілька сортів якісної продукції, ніж тієї, що зараз з ГМО і різними добавками та фарбниками. Раніше за всім треба було простояти в черзі. Бувало, прийдеш до магазину, бачиш чергу, значить завезли нові товари [посміхається].

П.Д. Можливо, були моменти, які запам’яталися найбільше?

О.М. Запамяталось відвідування вірменського міста Кіровакана. У місцевих чоловіків на своїх дівчат не можна задивлятися, а на приїзжих – можна. А ми у 9 класі приїхали і хотіли прогулятися по місту. Нас попередили провідники у потязі, щоб ми ходили лише парами або більшим гуртом. Ми йшли разом із дівчатами, вони світленькі за кольором шкіри і волосся, а я була темна на волосся і смуглява на обличчі. Але вони також помітили,що я не з їх країни. І ми йдемо по вулиці, вони нас помітили і давай йти за нами. Спочатку один, потім ще і ще. Далі починають нам кричати. Тоді було страшно, але цікаво. Більше ми так наодинці не ходили [посміхається].

З подорожі до Молдавії запам’яталися смачні цукерки, у нас таких не продавали. Ми їх привозили рідним, знайомим. Коли я навчалася в університеті, мені пригадується «Букет Молдавії», велика пляшка вина, десь півтора літра. Той, хто їздив до Молдавії, привозив це вино, а ще коньяк «Білий лелека». Все це продавали іноземцям, що навчалися в нашому університеті. Це був такий бізнес для студентів, надбавка до стипендії. Памятаю ситуацію. Один знайомий студент із Молдавії, попросив мене допомогти йому продати пляшку вина комусь з гуртожитку. Я погодилась, мені було не важко. Я спитала знайомих, одного це зацікавило. Беру я це вино і підіймаюся по сходах вгору, зустрічаю гарного хлопця, який був на курс чи на два мене старше. І він мене питає: «Оля, ти куди це з вином?» А я йому відповідаю: «Попросили продати, захотів купити іноземець, бо наші не купують, дорого.» А він і каже: «Давай куплю я!» Пляшка коштувала 25 рублів [посміхається], на той час це було дуже дорого. Стипендію ми тоді отримували в розмірі сорок – сорок пять карбованців. Виходить, йому довелося викласти половину стипендії. Можливо, це була гордість, можливо він хотів похизуватися тим,що може собі дозволити купити це дороге вино.

П.Д. На сьогоднішній день любов до подорожей зберегли?

О.М. Так, я люблю подорожувати і сьогодні, хоча не завжди вистачає на це часу. Була і в Польщі, й на Чорне море їздила. Навіть щотижня мандрую з Чернігова до Славутича, бо живу і працюю на дві області.

2.

ПІБ респондента: Ліннік Микола Семенович (М.С.)

Дата і місце народження респондента: 14.09.1944 року, місто Токмак Запорізької області

Місце проживання: м. Славутич Київської області

Інтерв’юер: Анна Ходаковська (А.Х.), учениця 10-го класу Славутицької ЗОШ № 3.

Місце проведення інтерв’ю: Вільнюський квартал, 18.

Дата проведення інтерв’ю: 05 жовтня 2019 рік.

Життя. Народився 1944 року в робітничій сім’ї на Запоріжжі. Закінчив місцеву школу. З 1963 по 1979 рік служив у радянській армії. З 1973 по 1978 рр. навчався в Харківському художньому інституті. Працював у Чернігівській художній майстерні Київського Союзу художників (1978-1987 рр.) Займав посаду головного художника молодого міста Славутича у 1987-1990 роках. З 1990 року – директор салону з виробництва художньої кераміки. Сьогодні називає себе «вільним художником» (Додаток Е, світлина 1).

А.Х. Яку посаду Ви займали в 80-ті роки? М.С. Який конкретно рік?

А.Х. З 1980 по 1991 рік.

М.С. У Славутичі я з 1987 року. Коли сюди приїхав, я вже був головним художником. З 1980 року я працював в Чернігівському відділенні союзу художників, а до Славутича потрапив,тому що як і всі інші приїхав,щоб відшукати житло або роботу. Після вибуху на станції, я хотів проявити певний патріотизм і сказав, що хочу поїхати до Чорнобиля. Я зайшов до секретарки, сказав: «Запишіть мене». Вона мене добре знала, заплакала, взяла мою заяву і розірвала, сказала мені йти звідси. Але все одно я сюди приїхав, а чому саме я так вирішив, тому що у нашого колективу  художників було замовлення з Києва до Чорнобильської атомної станції зробити художнє оформлення. Я був  художником- монументалістом. Отримавши замовлення, я поїхав працювати в 1985 році, поїхав до Прип’яті. Я взяв с собою свого товариша,він був архітектором і ми прийшли до директора Брюханова, він був гарною людиною. Ми трішки з ним посиділи, випили кави, він сказав, що зовсім нічого не розуміє в мистецтві, але він довіряє. Ми зробили ескізи, замовлення було розраховано на два роки…[замислився].

А.Х. Вам, мабуть, як головному художнику Славутича доводилось багато їздити по всій країні?

М.С. Так. Це були ділові поїздки. Наприклад, у 1987 році я був у Пітері, тобто Ленінграді. Коли оформлювали Славутич, я як головний художник їздив до тих художників, скульпторів та архітекторів, які робили для міста роботи. От, Ленінградський квартал, все художнє оздоблення, що там є, я їздив, обирав і замовляв. І навіть наша відома «Сім’я» [скульптурна композиція] напроти магазину «Айнур» повинна була стояти в Невському кварталі, за задумкою. Її робив ленінградський скульптор, випускник Ленінградської академії мій тезка Микола, зараз не згадаю прізвища, це його дипломна робота. Ще їздив до Яна Неймана, автора нашого «Білого Ангела». Цей Ангел до нас випадково потрапив. Це у нього робота була для набережної Неви, я її бачив у нього в майстерні. А коли йому від Славутича зробили замовлення, він свого невського Ангела дещо переробив.

А.Х. А де Ви ще були в рамках своєї роботи?

М.С. Багато де. Я був у Єревані, Тбілісі, Прибалтиці.

А.Х. Розкажіть про свої подорожі на Кавказ.

М.С. У Тбілісі я був у майстерні Зураба Церетелі у 1988 році. Я тобі скажу, що в студентські роки я купив альбом Церетелі, там в основному висвітлювались його роботи, що в Ялті розміщувались та в Сочі. Я його навіть комусь подарував, він мені не зовсім подобався. Але коли я побував у його майстерні, я зовсім змінив свою думку. Бо я побачив блискучі роботи, які не увійшли в той альбом. Там була неперевершена перегородчата емаль, величезні роботи, їх були десятки, скульптури… У нього сад, величезний будинок, майстерня прямо над Тбілісі. Туди ми серпантином дорогу переїхали. Він нас чекав. Він міліонер, багата людина…

А.Х. Вже тоді в СРСР?

М.С. Так, він одружився на якійсь бувшій княжні, і в спадщину їй дістались великі багатства. Половину вони віддали державі, тобто їм велика дісталась спадщина. Архітектуру Тбілісі я вже знав, бо ще у 1981 році ми там подорожували з дружиною по Великій грузинській дорозі. А ось коли ти знайомишся з художниками талановитими, які мають скажений темперамент, роботи красиві, оце є дуже незабутнім.

А.Х. Який Церетелі у спілкуванні?

М.Л. Та чудова людина. Знаєш, я давно зробив для себе спостереження: чим людина розумніша, тим з нею простіше. Це тільки дурні, які не знають куди поставити себе на постамент, так до нього не підійди. Як казав Жванецький: «Так відпрасований, що можеш порізатися об стрілки його костюму» про людей з манією величі. А Церетелі простий, нормальна мова у нього, грамотна, толкова, має почуття гумору.

А.Х. Зустрічав вашу делегацію з кавказькою гостинністю?

М.С. Кавказьку гостинність щоб пізнати, треба тільки там бути присутнім, тому що про це розповідати, як ніби говорити про смак ікра. Стіл нам накрив, як від нас до виходу [показує] метрів з десять. Різними блюдами, посередині напої стояли, всі напої, які, мабуть в Радянському Союзі вироблялись, грузинські коньяки. Вважав він нас гарними гостями, потім приїхав посол французький туди до нас. За столом до нас підходила і обслуговувала його донька в старовинному одязі, тендітна жіночка років під п’ятдесят, й говорила: «Скуштуйте це, будь ласка, Вам сподобається». Вона обслуговувала, а ніякі ні слуги, підходила його донька. Це у них на Кавказі знак поваги до гостей. Тобто приймали нас по-царськи…А він, правда сидить скромно за столом, сорочка розстібнута, і зауважує скромно, що такий стіл може накрити кожен… А я собі думаю, що мені для цього потрібно продати будинок, машину, і тоді я стіл такий не накрию [сміється]. Взагалі цікава людина, дуже талановита.

А.Х. І про що Ви домовились з Церетелі?

М.С. Там у нього навколо великого будинку, вілли чи котеджу з майстернею, виставковим залом, стоять скульптури трішки вищі людського зросту, не такі як зазвичай його скульптури в містах. Я їх як побачив, зрозумів, що нічого не знав про нього. Блискучий художник, дуже талановитий. Недаремно ж його визнали в світі. Церетелі разом з дочкою володів у Грузії заводами й цехами з виробництва красивих лавочок, нестандартних ліхтарів, стовпів, які ми в нього й закупили. Тепер вони стоять у нас в Тбіліському кварталі. Ще він оздоблював у нас кав’ярню, коли приїздив особисто до Славутича, але тепер, на жаль, від оздоблення залишився лише вінок на фасаді.

А.Х. Ви кажете, що вже були до цього в Грузії разом з дружиною. Що цікавого запам’ятали з тієї поїздки?

М.С. Найбільше мені запам’яталася, коли я їздив по Грузинській дорозі. Мандрівка була дуже пізнавальною і цікавою, тому що я ввесь час знаходився у русі. Я був на кладовищі відкритих захоронень, чому саме відкритих, тому що замість звичайних могил були склепи і за рахунок вентиляції тіла мумізувалися. Але вже потім, коли туристи-варвари почали часто їздити, вони діставали трупи, щоб з ними сфотографуватися. Це вандали звичайно. І ось на цій Воєнно-грузинській дорозі, було багато чого цікавого, наприклад, я бачив дім, там де народився Сталін. Був у місті Батумі, це дуже гарне та квітуче місто.

А.Х. А де саме Ви були в Прибалтиці? Їздили з тією ж діловою метою?

М.С. Так, з тією ж метою. Був у Вільнюсі, Каунасі. Ось у Каунасі, наприклад, є музей Чюрльоніса, він художник і музикант. Я був у цьому музеї ще раніше, у 1985 році. А чому був раніше, бо у мене було замовлення, і я їздив у Прибалтику за таким кольоровим склом для вітражів. А вони робили його лише для себе. Я поїхав подивитися як вони його роблять, технологію для своєї майстерні. Я в Чернігові організував філіал монументального цеху київського, республіканського, мене це цікавило.

А.Х. Прибалтика відрізнялась від решти Союзу?

М.С. Вона звісно відрізнялась, як, наприклад, і Львів відрізнявся. Люди дуже ввічливі, люди цікаві. У них такі вузенькі вулички, і кафе не такі великі, як у нас, ніби їдальні, а там невеличкі, людей на двадцять, ну, може на десять. Взагалі все тендітне, все красиве, розумієш. От ніби присутність Європи відчувається, хоча це був Радянський Союз. Люди інші, ніж ми. Ніхто там не бив себе у груди і не кричав, що ви такі-сякі, а ми інші. Всі вони російською розмовляли. Мені згадалось, що у моєї колишньої дружини були улюблені конфетки «Корівка», це ж вони звідти прийшли. Зараз вони у кожному магазині, Порошенко, по-моєму навіть їх випускає, ось я їх привозив звідти.

А.Х. Тобто там товарів було більше?

М.С. Розумієш, я навіть коли їздив до Москви, ніколи не ходив ні по яких магазинах, мені це було нецікаво. Я ходив по виставках, по книжним магазинах. Так, я міг через усю Москву, через увесь Калінінський проспект пробігти, бо так десь на тому кутку ще одна виставка… А в магазини ніякі не бігав. Я взагалі людина з провінції, у мене нічим не була «засмічена голова»

А.Х. А що Вам запам’яталося під час подорожі у Вірменію? М.С. Важко сказати…[замислився]. Вірменія, а саме Єреван – давнє місто. Висока культура, цікаві люди. Не можу поставити на чашу терезів, хто мені більше подобається – вірмени чи грузини. Я теж зустрічався з архітекторами, художниками місцевими, у майстернях їх був. Я скажу, що мені взагалі культура Закавказзя дуже подобається. Єреван – культура висока безперечно, але що мене вражає по всьому Кавказу, як, до речі і в Азербайджані, де я служив, так це працелюбні люди. У них нема таких вільних полів, як у нас сьогодні є, там навіть в горах вздовж серпантинів висаджують щось, народ працює. Та ще й висока культура. Як співають грузини!.. Ти розумієш, мені здається, вони всі співати вміють. А народні страви? Це настільки традиції йдуть звідти з глибин. Це настільки цікаво! І навіщо було їхати в Союзі за кордон? Своє потрібно було пізнати. Те ж саме Закавказзя, воно за віком дай, Бог, кожному. Справа в тому, що Радянський Союз несправедливим був у сфері історії. До 1917-й рік – все забули, викреслили, ніби ніхто нічого не робив ніде, а тільки трудовий народ виліпив щось.

А.Х. Це ж з Вірменії привезений туф, який у Славутичі використаний у Єреванському кварталі?

М.С. Та туф – це те, що у них під ногами. Ось як я жив на півдні України, у нас хати робили з глини, з соломи і глини, хати-мазанки [посміхається]. Вірменія виконала весь обсяг робіт у Славутичі. У них і будинки з червоного туфу. Тільки у них вдома будинки облицьовані туфом, напиляні плитки, а тут ніколи було, тому вони привозили цілі плити, так і клали цілі блоки. Вже під кінець, коли будували котеджі, так туф напиляли, це я точно знаю, присутній був.

А.Х. Ці всі поїздки, пов’язані з оформленням Славутича Вам оплачувала держава? М.С. Так, я ж працював, у відрядженнях був, «командировках». Це були ділові поїздки. Все було узгоджено, оплачено. Я ж приймав роботи для міста, щоб все було якісно, тематично.

А.Х. А якби Ви від себе їздили, змогли б оплатити поїздки? М.С. Звісно, міг.

А.Х. А до столиці СРСР Москви Ви їздили?

М.С. А як же. Там, навіть виставлялася моя робота. Система Союзу художників Радянського Союзу була така: є виставка республіканська, це в Києві, в кожній області відділ Союзу художників. І перш ніж подати свою роботу до Києва, тебе повинно подивитися своє обласне «журі». І коли ти з області приїхав, там був так званий діючий Виставком, де виставлялись всі імениті художники України. Там сиділи з кожної області представник і плюс київська еліта. Вони дивились, кого на виставку допустить, а кого ні. Таким чином проводилась виставка в Києві, республіканська, а після участі у всесоюзній виставці в Москві вже приймали до Союзу художників.

А.Х. Так а Ви їздили куди? До Києва чи до Москви?

М.С. І до Києва і до Москви. Правда до Москви я не подавав свою роботу. Першу роботу, яку прийняли в Москві, Київ не прийняв. «Який жах!» – сказали. Але я відправив її поштою, і десь через пару місяців я приходжу до майстерні, а дівчата говорять: «Коля, давай шампанське!» [посміхається]. Це був 80-й рік, виставка всесоюзна організовувалась до Олімпіади в Москві, відбувалася в Манежі. І тут оголосили по радіо українському, що наш земляк Микола Лінник.., робота його висить…, ми гордимося.. А я ж нічого не знаю. Ну, звісно приємно було.

А.Х. Ви їздили дивитись на свою роботу до Москви?

М.С. Ну звісно. Поїхав, в мене там племінниця навчалася. Подзвонив спочатку, щоб вона сходила туди, каталог щоб узяла. І хочу сказати, що відношення до мене миттєво змінилося. Я був до цього членом Художньої ради в Чернігові, але участь у Всесоюзній виставці мав не кожен. Отак я починав, а потім інші були виставки, і за кордоном були мої роботи. І навіть СРСР подарував мою роботу, мене не спитавши, до музею на Кубі.

А.Х. І от поїхали Ви до Москви в таку творчу подорож, як проводили свій час?

М.С. Бігав як скажений по виставках і по музеях. Мені більше нічого не потрібно було. Ночувати мені було де, мій брат працював в Космічному центрі Корольова, я в них зупинявся, час десь їхав до міста електричкою, та я і не хвилювався. Розумієш, ти приїхав уранці в Москву, цілий день ходиш, і надвечір відчуваєш, якщо не вип’єш стакан соку чи води, так згориш зсередини. Настільки була така енергетика…

А.Х. Який музей у Москві у Вас був улюблений?

М.С. А не було улюбленого. Коли там цікаві роботи художників, ти не думаєш «улюблений – не улюблений». Я коли перший раз потрапив у Третьяковку, ще був студентом на першому курсі, подумав: «Зараз упаду на коліна перед великими майстрами і плакати буду», а вже в музеї: «Так може і я так зможу, чого мені падати»… Самовпевнений, дурний був [сміється], а насправді, там великі майстри.

А.Х. Ви, як художник. на техніку, нанесення мазків звертаєте увагу?

М.С. Ні-ні. Важко сказати, але я, мабуть, дивлюсь більше на загальне враження, яке дає полотно. Тим більше, у старих майстрів така була школа академічна, що нам і не снилось. А.Х. А чи були Ви за кордоном в радянські часи?

М.С. Коли я працював в Союзі художників, була путівка до Югославії. Взагалі, була дуже маленька кількість країн, які змогла б відвідати радянська людина, тому що її перевіряло КГБ. Припустимо, поїхати до Америки громадянин не зміг би, до Туреччини теж, просто не випускали. А якщо, не дай Бог, він працював би на якомусь військовому заводі або мав відношення до якихось паперів, то це зовсім було неможливо. Так от мені призначалась путівка до Югославії, але були певні умови. Потрібно було, щоб у мене був новий костюм, черевики і ще щось [замислився], забув. Я костюм знайшов, купив, а черевики не міг знайти в магазинах, й через це я нікуди не поїхав. Потім мене перевірило КГБ, все як треба. Але якщо б навіть я й поїхав, за мною б ходили два кегебіста, для мене б це було принизливо. Та я не сильно й жалкував, значить так потрібно було. Та й мало хто міг собі дозволити поїхати за кордон, бо фінансування було слабке. Нам давали путівки заводи, вони були безкоштовні. Всі ж люди  у радянський час працювали, але зарплати були невисокі [замислився].

А.Х. До речі, Ви були у санаторії?

М.С. Так, був декілька разів. Санаторій – це зона для відпочинку, як на мене. Путівки частіше всього давали туди. Наприклад, від Чорнобильської атомної станції був санаторії в Ялті, і я там був. Що я там робив? Їв тричі на день і відпочивав на пляжі [посміхається] і я був щасливий. Ввечері ще іноді були танці. Взагалі то я не дуже любив такий відпочинок, тому в санаторії я або читав книжки або малював. Один раз я там був з дружиною (Додаток Е, світлина 2). Взагалі я туди поїхав зимою, а зимою частіше всього їздять пенсіонери. Я приїхав, а там тільки пенсіонери. Вони ввечері танцювали, знайомилися, посміхалися. Я одного разу сходив на танці і більше нікуди не ходив [сміється].

А.Х. Бажаю Вам творчого натхнення і цікавих подорожей!

3.

ПІБ респондента: Кубарь Раїса Іванівна (Р.І.)

Дата і місце народження респондента: 04.06.1957 р., с. Неданчичі Чернігівської області

Місце проживання: м. Славутич Київської області, Бєлгородський квартал. Інтерв’юер: Анна Ходаковська (А.Х.), учениця 10-го класу Славутицької ЗОШ № 3. Місце проведення інтерв’ю: кабінет 212 Славутицької ЗОШ № 3.

Дата проведення інтерв’ю: 05 жовтня 2019 рік.

Життя. Народилася і виросла на Чернігівщині. У 1974 році закінчила неданчицьку школу- десятирічку. По закінченні школи переїхала до Білорусії в м. Комарин, де працювала у місцевому вузлі зв’язку телеграфісткою. 1988 року переїхала до м. Славутич Київської області, де працювала вахтером у ЖЕКу, прибиральницею та вахтером у Податковій інспекції. З 2010 року – працює гардеробницею у Славутицькій загальноосвітній школі № 3 (Додаток Є, світлина 1). У вільний час пише вірші, гарно співає.

А.Х. У 80-ті роки минулого століття де Ви працювали ?

Р.І. У 80-ті роки я працювала телеграфістом у Комарині Гомельської області і звідти я  двічі їздила по путівці в Піцунду та в Кобулеті.

А.Х. Чи доводилося Вам подорожувати в цей час? Де саме ?

Р.І. Так, я двічі їздила по путівці в Піцунду та в Кобулеті на Кавказі. Це була такі туристичні подорожі. Вона була безкоштовна, на той час воно так все і було.

А.Х. Поїздки Вам повністю оплатила держава?

Р.І. Поїздки повністю оплатила профспілка. Правда, якось мені так не везло, що і до Кобулеті і до Піцунди мені дали путівки навесні, а не влітку. Мабуть літні путівки дали тим, хто «вище» [посміхається]. Але я все одно була вдячна, що подихала морським повітрям і отримала такого незабутнього адреналіну.

А.Х. Розкажіть, будь ласка, про поїздку до Піцунди.

Р.І. Піцунда мене дуже вразила. Мені надали путівку аж на 24 дні. Хочу сказати, що там було дуже цікаво, я рвала мандарини з дерев,тому що їх було дуже багато. Ми їздили на екскурсії в Сухумі (Додаток Ж), потім їздили до міста Поті.

А.Х. А в якому році Ви їздили в Піцунду?

Р.І. Ну, в Кобулеті я їздила в 1988, а в Піцунду перед Чорнобильською трагедією.

А.Х. Що входило саме у цю поїздку?

Р.І. Проживання, харчування. До речі, хочу сказати, що харчувались ми там непогано. Пригадаю, що був полуденок і взагалі харчувалися добре. А ще, якщо їдеш у якусь поїздку, так й ще з собою давали пайок на день.

А.Х. А пригадайте, які місця Ви там відвідували?

Р.І. Пам’ятаю, ходили у костел, там я слухала органну музику наживо, мене з самого початку все так заворожило, і всі стіни були такі кам’яні, що аж почало обдавати таким якимось холодом.

А.Х. А розкажіть ще про поїздку до Кобулеті?

Р.І. А до Кобулеті я їздила через Адлер, а з Адлера вже їхала до Кобулеті.

А.Х. Ви їздили до санаторію в Кобулеті?

Р.І. Так, село було Кобулеті і дім відпочинку також називався Кобулеті. Я там відпочивала й також відвідувала різні цікаві місця. В самому місті я була в дельфінарії, це була екскурсія. І як ми зайшли до того дельфінарію, мені пригадується, що я присіла на таку височину, там були звичайні лави. А морські котики, були такі приручені до рук, якщо кинеш чогось смачненького, то він ніби весь до тебе лізе. Чесно кажучи, я трохи  злякалася, бо вони були такі величезні і так швидко вони вилітали з води на той бар’єр. (Додаток Є, світлина 2).

Ще мені запам’яталося, як нам екскурсовод казав: «Ось вам і мандарини, рвіть скільки хочете», а ми дивилися і бачили, що так рясно росло цих мандаринів, то й припали до них. У кого був пакет, ті почали рвати ті мандарини. Це для нас було дуже надзвичайно збирати мандарини, мов якісь яблука.

А.Х. А Ви коштували там національну їжу?

Р.І. Вино у них дуже смачне, бо роблять його самі з того винограду, що в них росте. А  вино там різне було: і червоне і рожеве. Вони його на розлив продавали. Можна було купити фрукти, і знаєте, там всі фрукти такі особливі, екзотичні. Там були дуже смачні кавуни, соковиті такі.

До речі, в Піцунді я познайомилися зі своєю подругою, тільки вона з Чернігова,а я з Білорусі. Але після поїздки ми з нею довго не спілкувалися, втратили зв’язок, а потім через деякий час вона згадала про мене, подзвонила мені. Насьогодні у нас відновилися зустрічі, я їздила до неї у Чернігів, і вона до мене їздила у Славутич.

А.Х. Видно,що вона дуже дорожить вашою дружбою.

Р.І. Завжди я як їду до своєї сестри рейсом «Чернігів-Ріпки», то «Вербичі» зупинка, вона там зараз живе з мамою. А взагалі, хочу сказати, що відпочивати було можливо, бо не було кордонів в СРСР, і все було поряд, який маєш документ, з таким і поїхав, не треба було робити ніяких закордонних паспортів.

А.Х. А в яких радянських республіках Вам ще доводилося бути?

Р.І. Я була в Туркменії. Їздила туди щоб відвідати родичів і побачити таку країну Туркменію. Там все було дуже цікаво. Якраз на той час я була молодою і з таким максималізмом, була така цікавість до всього нового. І коли я приїхала в Туркменію, вразило те, що вона дуже сонячна, як зараз пам’ятаю, на восьмому поверсі будинку обплівся і достигав виноград. Взагалі, приїхавши туди, я дізналася про нові сорти цього винограду і я була здивована, що такі є. Цей виноград дуже відрізнявся від нашого винограду, який продавався.

Там почула таку ніби то історію, що Туркменія дуже сонячна, тому що коли Бог роздавав сонце, так туркмени прийшли першими, а як роздавали воду, вони спізнилися, І там дійсно були перебої з водою. Моя сестра жила в квартирі, і там дійсно були перебої, водичка дуже слабувато йшла. Треба було виходити і набирати її. І це їхнє повір’я воно реально справджувалося.

А.Х. А на сьогоднішній час у них також такі проблеми?

Р.І. Я вже там давно не була, тому, якщо чесно, не знаю,сестрички мої звідти поїхали в Харківську область. Одна з них в Туреччину поїхала.

А.Х. А куди Ви саме їздили у Туркменії?

Р.І. Я їздила до міста Чарджоу  (зараз місто Туркменабад). Спочатку я долетіла до Ашхабада, а потім ще дві години летіла до Чарджоу.

А.Х. В якому це році Ви їздили в Туркменію?

Р.І. Чесно кажучи,точно не пам’ятаю, але це теж було до Чорнобильської аварії, десь 1983 чи 1984 рік.

А.Х. А якою мовою Ви з туркменами спілкувалися? Р.І. Своєю.

А.Х. Вони російську розуміли?

Р.І. Так, вони розуміли. Я до речі ще не розповідала, мої двоюрідні сестри і брати –  метиси, а тітка була з Білорусі, і я сама звідти. Їхній батько був туркмен.

А.Х. Ви ходили там по магазинам?

Р.І. Так, ходила зі своїми сестричками, сама я ні разу не ходила.

А.Х. Товарів там в магазинах вистачало?

Р.І. Я коли туди приїхала, купила собі три пари босоніжок і була дуже щаслива. І в магазинах взагалі всього вистачало.

Я ще вмудрилась обпалити собі спину, отримала щедрого туркменського сонця на груди. І так мене там всю морозило, тільки «Боржомі» мене рятувала. А мінеральну воду я ніде таку в житті й не пила, як пила у Туркменії. Вона якась там природна, ця водичка. По- перше, на мене дуже вражаюче вплинула зміна клімату, і я так захворіла. Я не могла там не в квартирі знаходитися, тільки те й робила, що водичку постійно пила, бо було несамовито спекотно. Хворіла я тільки три дні, а потім все стабілізувалося і я була знову в настрої.

[Замислилась]. Там річка була Амудар’я, і вона така, не сказати, що глибока, але така швидкоплинна, і не можна навіть і побачити як вона біжить. Як ступаєш у неї, здається, наче ти весь у глині, а водичка холодна-холодна. Це ж було серед спекотного літа. Я була в Туркменії у червні, у самий разгар літа, можна так сказати. Мені все дуже сподобалося. На літаку я всього один раз в житті літала, саме до Туркменії.

А.Х. На літаку дорого поїздка коштувала?

Р.І. Чесно кажучи, я точно не пам’ятаю, але це було недорого, це доступно було для мого гаманця. І було якось душевно, радісно дійсно туди поїхати на той час. І кордони не поганили твого настрою, не заважали твоїм мріям .

А.Х. Як я знаю, у туркменів інша віра, це якось відчувалось?

Р.І. Так, у них же мусульманська віра. Чула як там мінарети закликали до молитви, але я не відчувала ніякого тиску, хоч я й довго там пробула, але не відчувала, чесно кажучи. Люди там дуже доброзичливі, я в гості там ходила зі своєю сестрою і тіткою.

А.Х. А традиції, звичаї Ви якісь їхні запам’ятали?

Р.І. Ось на рахунок цього чесно, не пам’ятаю. Там жінки ходили у своєму одязі, чоловіки там ходять у чалмах, а національний одяг у них, не знаю правда як називається, дуже схожий на наші курточки, як фуфайка, тільки довша. Халати такі, тільки теплі якісь, і вони серед літа в них ходять. А жінки ходили в таких розписних кофтинках, а на голові у них тюбетейки з косичками. Дуже гарні там килими. У моїх родичів ці килими були  звідусіль, і на підлозі й на стінах, ще й не вистачало на стелю повісити, тоді взагалі точно звідусіль були б ці килими [сміється]. І вони такі ці килими натуральні, гарні, я таких килимів навіть раніше і не бачила.

А.Х. Чай, напевно, Ви там пили?

Р.І. Ой, ці чаї, тільки у них все зелені чаї.

А.Х. А Ви їли їхню національну їжу?

Р.І. Так, їла їхню національну страву чак-чак, тоді їла манти з м’ясом. Але воно було якесь таке гостре, що я його нормально і не могла їсти. Я тільки пила там водичку або щось солоденьке, тому що мій організм не був налаштований на їхні ті екзотичні страви.

А.Х. А Ви їздили до столиці Туркменії? Р.І. Так, в Ашхабаді я була, дуже гарне місто. А.Х. Довго Ви гостювали?

Р.І. Ну десь днів десять була точно, якщо ще й не рахувати, що 3 дні хворіла, то десь тиждень гостювала.

А.Х. Як Ви готувались до далеких поїздок?

Р.І. Знаєте, ніяк не готувалася. Наприклад, коли летіла до Туркменії, я вперше сіла в літак, а люди кажуть, зараз як стрільне щось у тому літаку, то й вуха закладе. Казали мені, щоб затикала вуха ватою, але чесно кажучи, я не затикала вуха.

А.Х. А у Москві Ви були?

Р.І. Так, у Москву я їздила зустрічати сестричку з міста Норільськ. Ось я ж зустріла її, і ми пішли до Мавзолею, а там черга жива така величезна була, що напевно, ми в тій черзі простояли годин з п’ять. Виходили щось купити. Хоч ми довго там стояли, але ж все-таки дочекалися, бо Леніна хотіли побачити. І ми зайшли, побачили Леніна того  забальзамованого, було досить цікаво.

А.Х. І які у Вас відчуття були?

Р.І. Відчуття були такі якісь сталеві у душі, щось таке, знаєте, непохитне.

А.Х. Що Ви ще відвідували у Москві?

Р.І. Так, ходили по магазинам. Тоді ми купили сервіз і так чогось по дрібниці. А так по музеях ми не ходили, так що так.

А.Х. Дуже дякую, Раїса Іванівна, за інтерв’ю. Бажаю Вам здійснити багато цікавих подорожей і отримати від цього задоволення.

Р.І. А я дякую, Аню, за те, що своїм конкурсом ви допомогли згадати цікаві моменти мого життя. Мені було дуже приємно.

4.

ПІБ респондента: Делікатний Петро Михайлович (П.М.)

Дата і місце народження респондента: 08.06.1956 року, Гомельська області БРСР.

Місце проживання: м. Славутич Київської області.

Інтерв’юер: Поліна Делікатна (П.Д..), учениця 10-го класу Славутицької ЗОШ № 3.

Місце проведення інтерв’ю: Славутич, Московський квартал 1-98.

Дата проведення інтерв’ю: 05 жовтня 2019 рік.

Життя. Народився 1956 року в робітничій сім’ї. 1973 року закінчив гомельську середню школу. Навчався у Ярославльському Вищому військово-фінансовому училищі імені Хрульова за спеціальністю «бухгалтерська справа» у 1980-1981 роках, яке закінчив екстерном. Працював у різних установах на фінансових посадах. З 1987 року проживає у місті Славутич. З 2011 року на пенсії. Працює в охоронній компанії. Одружений, має доньку Поліну (Додаток З, світлина 1)

П.Д. Де Ви працювали в період з 1980 по 1991 років минулого століття?

П.М. По закінченні військово-фінансового училища я служив в армії на посаді начальника фінансової служби. Відбував службу у 5-й Повітряній армії, яка знаходилась в місті Одеса. Ця військова частина знаходилась на відстані 60–ти кілометрів від Одеси. По службі мені доводилось щодня брати службову машину та їхати до штабу або до банку по гроші. Мій маршрут пролягав через Чорне море. Тому з 1980 до 1985 роки я дуже часто відпочивав під час службових поїздок.

П.Д. Який випадок Вам запам’ятався найбільше під час таких поїздок?

П.М. Найцікавішим мені здався випадок, коли я їхав з Ярославля, в якому я закінчував Ярославське Вище військово-фінансове училище ім. Хрульова. Цей заклад я закінчив у 1981 році. Місто Ярославль знаходиться поблизу Москви. У ті часи була, навіть така загадка: «довгий, зелений, і пахне ковбасою?» Справа в тому,що в той час була проблема з продуктами харчування, так називали потяг, що їхав із Ярославля до Москви. Чому?  Тому, що всі везли саме м’ясні вироби додому зі столиці. Потяги були зеленого кольору.

Я поїхав на море на курорт в селище Лазаревський, де провів два тижня відпочинку. Це були незабутні моменти. По–перше, це Чорне море, там зовсім інше повітря, інша рослинність. Загалом мене переповнювали відчуття від таких вражень.

П.Д. Чи бували ви за кордоном ?

П.М. На жаль, за кордоном я побував лише після розвалу Радянського Союзу. Для мене це була Білорусь і Росія. В інших країнах мені не доводилося побувати. Був у Радянській Молдавії.

П.Д. За яких обставин?

П.М. Під час служби в армії майже кожного тижня проводились спортивні завдання з бігу, стрільби, на визначення азимуту на місцевості. Я відзначився, і навіть про мене опублікували матеріал в місцевій газеті на початку 1980-х років.

І ось нас возили в Татарбунари, досить часто. Там були свої пам’ятки, на жаль, не пам’ятаю які. Але я маю фотографію, де ми разом із товарищами стоїмо біля пам’ятника. А ще нас возили на екскурсію до міста Ізмаїла Одеської області (Додаток З, світлина 2).

П.Д. Яку кількість коштів ви витрачали на поїздки?

П.М. Я витрачав стільки, скільки доводилося мати [посміхається]. Пам’ятаю, коли їхав із Ярославля, заїхав до Туапсе, це було таке курортне місто, і я мав достатньо коштів. Але коли вже був час виїжджати, я взагалі не мав ні копійки в кишені. Коли я їхав, мав безкоштовний білет, тому що був воєнним, і ми мали право їздити безкоштовно. В мене був квиток Москва-Київ, а грошей не було взагалі. Тут удача була на моєму боці, я пішов до бару на другому поверсі в аеропорту і по дорозі знайшов п’ять рублів. Це була нормальна сума грошей на той час.

А одного разу я поїхав в Одесу за грошима по роботі. Гроші мені видавали в місті за адресою вулиця Дерибасівська, де був Державний банк. Я з моїми співробітниками касиром і бухгалтером отримали кошти. Сума була дуже велика, більше двадцяти тисяч карбованців. Як завжди, коли ми проїжджали через море, нам захотілося покупатися. Ми зупинили машину, так щоб ніхто нас не бачив. Купаємося, відпочиваємо, настав час їхати до місця призначення, люди вже чекають на зарплатню [посміхається]. Валіза з грішми знаходився в дорожній воєнній сумці, де окрім грошей знаходилась і їжа, ї документи. І от цю сумку ми залишили біля моря і поїхали. Через деякий час, я захотів взяти і ще раз перевірити документи. Попросив співробітницю подати їх. Вона повідомила, що не  бачить сумки взагалі. Тоді ми всі дуже перелякались тому, що за такі гроші могли і до в’язниці посадити. Я вже було прощався з цим світом, але коли ми повернулися на те місце, де відпочивали, знайшли цю сумку. Радості не було меж, бо це було наше спасіння. П.Д. А в Москві Ви були?

П.М. Був на Червоній площі, дивився на Леніна в Мавзолеї. Коли я закінчив фінансове училище, їхав додому. А дорога пролягала через Москву. Я прибув до міста вранці, а потяг додому був ввечері. У мене було багато часу, аби прогулятися по Москві. Місто я не знав, але в СРСР всі люди, які приїзджали до Москви, мали обов’язково, в першу чергу відвідати Мавзолей. До Червоної площі було дуже легко добратися. Коли я приїхав, то побачив величезну чергу до самого Мавзолею. Мені нічого не залишалося, як зайняти  своє місце в черзі. Через дві-три години, я таки потрапив до Мовзолею. Враження були приголомшливі. Сама атмосфера була дуже незвичайною. Навіть мурашки по шкірі йшли. Потроху я дібрався до центру кімнати – місця, де лежав Ленін. Він лежав як живий. На кожну людину, аби всі встигли, виділялося приблизно півхвилини, аби обійти навколо його і йти на вихід.

П.Д. Вам подобалась Одещина?

П.М. Так. Навіть після армії я залишився жити в Одеській області. А саме в Задунаївці, де придбав будинок. Десь у 1980-1987 роках. Тримав господарство:вівці, свині, кури, гуси, кролики, нутрії.

Мені подобалось, що було чисто, впорядковано всі будинки тоді були побілені, паркани свіжопофарбовані. Там таких занедбаних будинків тоді не було. Ті будинки зводили з ракушняка, що добувався в землі. Будинки і господарські дворики були прибрані та об лаштовані. Загалом, там все мало охайний вигляд. Працювали заводи.

Край багатий виноградниками, великими плантаціями, виноробством, багато хто тримав вівці. Досить багатий край. На жаль, там нема чорнозему, але все росте: виноград, помідори, перець, баклажани. Краще ростуть світло і теплолюбні рослини, адже це південь України. Зараз, на жаль, цей край занепав, бо немає людей, які хочуть цим займатися. Одна проблема, яка була і залишається там – це дроги. Їх взагалі немає.

П.Д. Чи подорожували Ви, коли мешкали в Задунаївці?

П.М. Задунаївка знаходиться неподалік від міста Одеси. Дуже часто їздили саме до цього міста. Також відвідували Ізмаїл, Татарбунари. А ще, є такий населений пункт, який називають «Українська Венеція», місто, що знаходиться на воді – Вилково.

П.Д. А чому він на воді? Як Ви там опинилися?

П.М. До Вилково я поїхав до своїх друзів і щоб побачити як виглядає це місто. Більша частина Вилково знаходиться на плавнях річки Дунай. Туди звозили землю, пісок, камні. Там утворювались невеличкі острівці, де будували хати. Замість вулочок створювались канали, люди добиралися в магазини, школи, один до одного на човнах. Найбільше всього я хотів спробувати дунайського оселедця «дунайку». Це найсмачніша риба, яку мені доводились куштувати [посміхається].

П.Д. В ділові поїздки вже не їздили?

П.М. Часто їздив. Я працював в заводській конторі. Заготовлював м’ясо, мед, шерсть, сіль, державні продукти. В народі моя посада називалася «ростовщик». Скупав у місцевого населення продукти, вивозив до Арцизу, в Одесу.

П.Д. Бажаю Вам цікавих подорожей наодинці,з родиною, з дочкою! [посміхається].

ОПИТУВАЛЬНИК

  1. Де Ви працювали чи навчалися у 80-ті роки минулого століття?
  2. Як часто Вам доводилось подорожувати?
  3. Якою була мета Ваших подорожей?
  4. В яких республіках СРСР Вам довелось побувати?
  5. Які цікаві пам’ятні місця відвідали?
  6. Як організовувались поїздки (колективні чи індивідуальні)?
  7. Якими були побутові умови під час подорожі?
  8. Якими були Ваші фінансові можливості під час мандрівки?
  9. Що Вам більше всього запам’яталося під час поїздки, що вразило?
  10. Чи були Ви у 80-ті роки за кордоном? Розкажіть про закордонну подорож.

 

ДОДАТОК А

04_Пліскунова Ольга Михайлівна на своєму робочому місці у Славутицькій ЗОШ № 1

Пліскунова Ольга Михайлівна на своєму робочому місці у Славутицькій ЗОШ № 1. 2019 рік

ДОДАТОК Б

04_Пліскунова О.М. (3-й ряд, друга праворуч) з учнями 8-го класу Лисичанської школи під

Пліскунова О.М. (3-й ряд, друга праворуч) з учнями 8-го класу Лисичанської школи під час екскурсії до м. Сороки Молдавської РСР. 1986 рік.

ДОДАТОК В

04_Світлина 1. Пліскунова О.М. (останній ряд, перша праворуч) зі студентами Артемівського

Світлина 1. Пліскунова О.М. (останній ряд, перша праворуч) зі студентами Артемівського СПТУ №153 у Мінську Білоруської РСР. 1988 рік

04_Світлина 2. Пліскунова О.М. (сидить, друга праворуч) зі студентами Артемівського

Світлина 2. Пліскунова О.М. (сидить, друга праворуч) зі студентами Артемівського СПТУ №153. Москва, 1988 рік

ДОДАТОК Г

04_Пліскунова О.М. (стоїть, перша праворуч) зі студентами Артемівського

Пліскунова О.М. (стоїть, перша праворуч) зі студентами Артемівського СПТУ №153. Шауляй. Латвійська РСР. 1988 рік

ДОДАТОК Д

Світлина 1. Студенти Артемівського СПТУ № 153. Рига Латвійської РСР. 1989 рік

04_Світлина 2. О.М. Пліскунова (1-й ряд, третя праворуч) і студенти Артемівського
Світлина 2. О.М. Пліскунова (1-й ряд, третя праворуч) і студенти Артемівського СПТУ №153. Узбережжя Юрмали Латвійської РСР. 1989 рік.

ДОДАТОК Е

04_Світлина 1.М.С. Ліннік у своїй майстерні. 2019 рік

Світлина 1.М.С. Ліннік у своїй майстерні. 2019 рік.

04_Світлина 2. Микола Ліннік з дружиною на відпочинку у Ялті Кримської АР УРСР

Світлина 2. Микола Ліннік з дружиною на відпочинку у Ялті Кримської АР УРСР. 1988 рік.

ДОДАТОК Є

04Світлина 1. Раїса Іванівна Кубарь у вестибюлі Славутицької ЗОШ № 3. 2019 рік

Світлина 1. Раїса Іванівна Кубарь у вестибюлі Славутицької ЗОШ № 3. 2019 рік.

04_Світлина 2. Кубарь Р.І. в дельфінарії міста Кобулеті Грузинської РСР. 1988 рік

Світлина 2. Кубарь Р.І. в дельфінарії міста Кобулеті Грузинської РСР. 1988 рік.

ДОДАТОК Ж


Світлина 1. Кубарь Р.І.( 2-й ряд, девята праворуч) під час подорожі до Сухумі Грузинської РСР. 1984 рік

04_Світлина 2. Кубарь Р.І. (1-й ряд, друга праворуч). Сухумі, 1984 рік

Світлина 2. Кубарь Р.І. (1-й ряд, друга праворуч). Сухумі, 1984 рік.

ДОДАТОК З

04_Світлина 1. Делікатний П.М. з донькою Поліною (інтерв’юером проекту)

Світлина 1. Делікатний П.М. з донькою Поліною (інтервюером проекту). Славутич. 2010 рік.

04_Делікатний П.М. (2-й ряд, третій ліворуч) з курсантами Ярославльського вищого воєнно

Делікатний П.М. (2-й ряд, третій ліворуч) з курсантами Ярославльського вищого воєнно-фінансового училища ім. Хрульова під час екскурсії до Ізмаїла Одеської області. 1981 рік.

ДОДАТОК І

ДОДАТОК К

ДОДАТОК Л

ДОДАТОК М

ДОДАТОК Н

ДОДАТОК О

ДОДАТОК П

ДОДАТОК Р

ДОДАТОК С

ДОДАТОК Т

ДОДАТОК У

ДОДАТОК Ф