Паріївський заклад загальної средньої освіти Іллінецької міської ради Вінницької області

Проект з усної історії «ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ В СРСР ПЕРІОД 1980 – 1991 РОКАХ» НА ТЕМУ

«ФЕНОМЕНИ 80 Х: ЯК РАДЯНСЬКА ДЕРЖАВА ЗРОБИЛА ЇЇ НЕ РАДЯНСЬКОЮ ЛЮДИНОЮ»

Керівник проекту: Дядик Оксана Василівна вчитель історії та правознавства Паріївського ЗЗСО І_ІІ ступенів e-mail: odadik3@gmail.com

Виконавець: Допіра Костянтин

с. Паріївка 2019

ОПИС ПРОЕКТУ

Мета проекту:

  • сформувати в учнів уявлення про повсякденне життя в СРСР у період 1980-1991 років, допомогти зрозуміти особливості життя їхніх родин в ті часи, виклики періоду Перебудови
  • дослідити особливості роботи в контингенті радянських військ в НДР у 80-ті роки ХХ століття;
  • з’ясувати вплив    на    життя    радянських    людей     тотального дефіциту      та бюрократизму;
  • показати особливості військової служби за кордон;
  • розвивати практичні вміння організовувати, проводити та аналізувати інтерв’ю.

ЕТАПИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРОЕКТУ

І. Організаційний (25.09-02.10. 2019):

  • створення ініціативної групи;
  • ознайомлення з умовами конкурсу;
  • опрацювання методичних рекомендацій щодо використання методу усної історії, методичного посібника «Жива історія – метод усної історії у школі».
  • ознайомлення з особливостями життя в СРСР 80-90 х роках за допомогою історико -аналітичних програм та художніх фільмів/серіалів (“Намедни”, “Переломньіе 80-е”, “Восьмедисятьіе” ,“Парк советского перода”)

ІІ. Підготовчий (03.10 – 12.10.2019):

  • ознайомлення з особливостями історичного розвитку СРСР у 80-их – на початку 90-х рр.. ХХ ст.;
  • ознайомлення з автобіографією респондента
  • вибір тематики запитань;
  • створення опитувальника;
  • зустрічі-знайомства з потенційним респондентом;
  • остаточне затвердження опитувальника.

ІІІ. Реалізація проекту (15.10.2019):

інтерв’ю з Запорожець (Дядик) Людмилою Олександрівною (15.10.2019);

ІV. Аналітично-підсумковий (16.10 – 25.10.2019):

  • транскрипція інтерв’ю;
  • обговорення та аналіз труднощів.

КОМЕНТАР

У ході реалізації проекту Костянтин Допіра отримав досвід спілкування та вміння проводити інтерв’ю. Але реалізація даного проекту викликала і безліч труднощів, які ставили його на грань провалу.

Реалізація даного проекту, перш за все, вимагала ґрунтовної підготовки інтерв’юера зокрема по здобуттю теоретичних знань щодо періоду 1980-1991 років, оскільки учень ще на знайомий з даним періодом.

Взяти інтерв’ю виявилось набагато складніше ніж здавалось:

  • респондента не проживає у Вінницькій області, тому попередньо зустрітись і обговорити з нею питання не було можливості;
  • респондентка близька родичка вчителя (мама), тому учень був дещо замкнутий та невпевнений в тих чи інших питаннях при складані опитувальника;
  • частина термінів які використовувала респондент були не знайомі для учня, доводилось спочатку зупиняти інтерв’ю, а потім респондент вже сама пояснювала, щось не зрозуміле; -під час основного інтерв’ю, в ході живої бесіди з респондентом було задано значно більше запитань уточнюючих та прямих, оскільки по ходу бесіди виникали нові деталі;
  • в ході інтерв’ю змінилась сама досліджувана тема. Учень мав на меті розкрити особливості служби в радянській армії, а зустрівся з різноманітними феноменами радянського суспільства 80-х років ХХ ст.
  • відбулось певне протиріччя у вивченому учнем матеріалі та свідченням свідка епохи, які прямо суперечили одне одному.

ЕСЕ

“ФЕНОМЕНИ 80-Х, ЩО СТАЛИ БУДЕННІСТЮ”

У 1861 році кріпаки отримали свободу, і вона була наскільки солодка, що не можна було зрозуміти, що з нею робити. Перший ковток свободи отримали громадяни Радянського Союзу у 80-х роках ХХ століття. Що з нею робити? Це ще не свобода. Це ілюзія. А що, якщо все повернеться? Це перевірка на вошивість?

Ні, це був крок помираючої держави ще трошки протягнути. Це не була свобода, але всім здалось що це таки вона. У 80 х роках, мама почала захищати своїх дітей, їй все одно було на ідеї вождів. Громадяни тепер офіційно від зарплати до зарплати не жили, а шукали способи заробити ще. Якщо крали раніше, бо це державне, а тепер краду, бо це моє. Ментальні зміни прийшли наскільки швидко, що система вироблена десятиріччями не змогла з ними впоратись. Радянський Союз був схожий на автомобіль в якого відмовили гальма. Гальма відмовили і в громадян. Гласність подарувала можливість підняти голову. Слухаючи розповіді респондентки, деякі з них впреше, переді мною вималювався образ людини, зрозуміла, що кращий спосіб захисту, це напад. Мене не захищають від екологічної катастрофи, від безробіття, від чужої війни, від дефіциту, від чиновників. Значить я буду захищати себе сам. Захищати нападом на державу, яка мені винна.

Підриваючи економіку, шукаючи справедливості правилом моралі, а не закону.

Всі ми самі того не розуміючи є людьми 80-х. Ми хочемо  комфорту  і громадянського суспільства, але живемо за правилами переломних 80-х. Тих  феноменальних 80 х, які в 2019 стали вже буденністю. Ми не готові платити за свободу високу ціну, бо ще не знаємо ціни свободи. Ми не розуміємо, що справжнє життя наступає не тоді коли ти можеш придбати все, а тоді коли ти вільний в своїх думках.

ІНТЕРВ’Ю

ІНТЕРВ’Ю З: Запорожець Людмила Олександрівна АДРЕСА: Україна, м. Іллінці вул. Європейська 23, кв. 211

ПРОЕКТ/ ЛОКАЛЬНИЙ ПРОЕКТ: Усна історія /«Важливі феномени періоду». ІНТЕРВ’ЮЕР : Допіра Костянтин

ТРАНСКРИПЦІЯ:. Допіра Костянтин, Дядик Оксана

ВИД ІНТЕРВ’Ю: аудіо-інтерв’ю за допомогою диктофона

МІСЦЕ ПРОВЕДЕННЯ ІНТЕРВ’Ю: квартира вчителя за адресою м. Іллінці вул. Європейська 23 кв. 100

ДАТА ПРОВЕДЕННЯ ІНТЕРВ’Ю: 115 жовтня 2019 року

ПРИСУТНІ: Запорожець Людмила Олександрівна (респондент), Допіра Костянтин (інтерв’юер), Дядик Оксана (вчитель Паріївського ЗЗСО І-ІІ ступенів), Дядик Марина (дочка респондентки, 26 років).

Анкета на основі написаної автобіографії респондента Вік: 51 рік

Дата народження: 31 грудня 1967 року Освіта: середня технічна, перукар Працевлаштування: домогосподарка

Місце проживання: Україна, Черкаська обл. м. Сміла вул 1 грудння 76 а

Життя: Народилась в м. Новомиргород Кіровоградської області в сім’ї робітників. З 1974 по 1984 рік навчалась в Завальській школі -інтернат. За освітою перукар. Працювала на СМЗ. З 1989 по 1993 роки працювала в складі контенгенту радянських військ в НДР.

Наразі домоггосподарка, Вдова. Має двох доньок.

ТРАНСКРИПЦІЯ ІНТЕРВ’Ю

Костянтин Допіра: Доброго дня.

Людмила Запорожець:Доборого дня

Костя: нтин Дякуємо Вам, що погодились на участь в проекті та за автобіографію. На її основі було складено питання, які сьогодні будуть задані. Ви не проти якщо ми розпочнемо?

Людмила: Почнемо

Костянтин: У Вас в автобіографії було вказанно, що Ви закінчили Завальську школу-інтернат. Звісно, це не коректно з мого боку запитувати про такі речі, але як Ви там опинились?

Людмила Запорожець:Чого не коректно (сміється). Часи тоді такі були. Можна вообще сказати, що мене держава воспітала. Моя мама вийшла заміж, коли їй було 16 років і у 18 уже розлучилась. Пішла на роботу в магазін, а баби мої ще були молоді і теж працювали, сидіти зі мною не було з ким і мене віддали в круглосуточний садік. Мама забирала мене тільки в неділю. Потім мама вийшла заміж, ми з її новим чоловіком жили на желєзнодорожній станції, він на ній робив. До найближчої школи кілометів 15. Тому мама віддала мене в інтернат.

Костянтин: Яким було життя в інтернаті?

Людмила: Прекрасним. Та й інтернат у нас був такий для дітей робочих, там сиріт майже не було, та і мама за мене платила 20 рублів в місяць. В мене був  однокласник, в якого мама завідувала “Домом бьіта”. Я як дивлюсь по телевізору як ото розказують про інтернати, що діти там полуголодні-полухолодні, я не можу понять як це таке може бути. В нас було все.

Костянтин: А що саме (сміється)?

Людмила: Ми приїжали в нас все забирали і все нове видавали. Все: від пальто з шапкою до бєлья. Мій чоловік апельсіни попробував як вже на заводі робив, а нам їх давали кожного дня на обід. Кормили по 5 разів на день. На екскурсії їздили. Спортом займались. Я займалась в інтернаті баскетболом. Висока була.

Костянтин: Ви відчували, що держава Вас виховує, втручається у Ваше життя?

Людмила: Нє, як дома було. Нас вчителі жаліли. Як своїх дітей любили. А про державу. Ну на паради ходили. Плакати до всіх празників малювали. Але ж ви  тоже ходите на паради. Але празники тепер інші. Хотя, було раз. Коли Брєжнєв помер. Прийшла вчителька заплакана і сказала: плачте діти, Лєонід Ілліч помер. І ми плакали.

Я зараз по телевізору дивлюсь, що співак Висоцький був такий “напізапрещьоний” в Союзі, а в нас в інтернаті зарядка була під Висоцького, скільки там вчилась, скільки і Висоцький нам співав про “три-чотирі”. То держава не мішалась, або забула, що ми там є.

А нє, ще раз вмішалась, коли класнй керівник, Ніна Павлівна, мене отчиму не дала додому забрати. Такого скандалу наробила, що тут я в неї як квіточка, а вдома буду бавити малих дітей (мама саме народила брата і сестру). Я їй за це дуже вдячна. Вона справжньою людиною була. Нашою мамою.

Костянтин: Ким Ви хотіли стати, по закінченню школи?

Людмила: Я хотіла бути вихователькою. Як закінчила 10 класів (тоді ми 10 класів вчились), поїхала поступати. Російську мову написала добре, а історію нє. Прийшла на екзамен. Білет легенький попався, що я його знала. Розказую, а мені приймаюча каже: “Не по теме говорите девушка”. І так пару раз. Вийшла, розплакана. По набраних оцінках не поступила. Ну тоді часи такі були, що хто взятку дав, той і поступив. А за мене не було кому дати. Тому пішла на перукаря.

Костянтин: Ви писали, що були оператором крану. Розкажіть про цю професію?

Людмила: Було важче краном керувати, ніж ножницями. Але зарплата була більша і вчитись не треба було. Машбуд працював в три зміни. Не зупинявся ніколи. Моя робота заключалась, що я на крані в ливарному цеху цистерни з металом переносила з одного місця на інше. Було дуже жарко і страшно.

Костянтин: А чому страшно?

Людмила: Щоб нікому  баняк з кип’яченим металом на голову не вилити (сміється).

Костянтин: А Ви працювали за своєю професією?

Людмила: Перукарем? Да. В мене в мій же перший робочий день виробилась “бризглівость”. Це був кінець серпня. І мене відправили в “мужский зал”, хлопчики перед школою стриглись і всі з такими вошима. В мене аж в самої голова чесалась. А волоси в мене були довгі. Жалко було б відстригати їх через своїх клієнтів. Платили мало, 65 рублів зарплата. А я була молода, хотілось красиво “вдіватись”. А красіве треба було десь діставати, в когось перекуплювати. Джинси наприклад стояли 120 рублів і то в нашому кооператіві шились. То я їх пару місяців виплачувала.

Костянтин: А що таке кооператив?

Людмила: Це бізнес по-совєтскі (сміється). Государство розрішило бізнес робити. От і почали джинси шити. Мій сусід, Ізмаїл його звали, шив сапожки, а потім купив собі сахарний завод.

Ми тоже подались в коопретив. Їздили на вихідних по селах і стригли там. Заробляли мало. Бізнес не пішов.

Костянтин: А як Ви потрапили на машинобудівний завод?

Людмила: А це був 1986 рік. В гості приїхала моя тітка. Яка працювала в Смілі. Сказала, що в них хороші зарплати. По 130 рублів платили, а це більше чим в Ульяновці заробляли люди при должностях. Тому і попросилась поїхати з нею.

Костянтин: Вас відразу взяли?

Людмила: Со старта. Тільки показали, які “речаги” нажимати. Кадрів не було. Тому брали всіх.

Костянтин: А як Ви потрапили на службу до Німеччини?

Людмила: Я не служила, я працювала. На заводі кожен рік “предлагали” їхати в ГДР працювати. Там були наші “воєнські часті”, прям цілі “города” і обслужували воєних там наші: і свої тіпографії були, я в ній робила, і роддоми, і магазіни. Наче взяли совєтский город і перенесли в Германію. Але було условіє: треба бути “сімєйніком”(щоб була сім’я). Поїхала, у 1989 році, коли заміж вийшла.

Костянтин: Був конкурс, чи могли поїхати всі?

Людмила: Якби могли  поїхати всі, то в Смілі б нікого  не осталось. Була співбесіда. Там сиділи разні незнайомі мені люди, а з заводу вже не помню хто був. Вже мабуть должностєй таких немає як в тих, хто мене екзаменірував. Але мені було простіше, бо я їхала до чоловіка і не пустити мене не мали права. Кучу справок принесла, характеристик.

Костянтин: А що цікавого запам’ятали Ви з співбесіди?

Людмила: Яка моя ціль. Ну я там розказала, як хочу совєтській армії служити, допомагати їм. А чоловік мій, він раніше правда поїхав, сказав, що хоче побачити як люди живуть. То весь завод думав, що будемо Васі передачки в тюрму носити. Але перестройка таки була. Можна вже було щось казати. Ну і чоловік служив в Афганістані. Всі на роботі казали, що в нього кукушка поїхала, старались з ним не зв’язуватись. А він просто був правдолюб, ніколи не ховався і говорив те що думав, а не те що скажуть, чи те що треба сказати. А ще написала заяву про нерозголошення государствєної тайни. Я ж все таки на заводі робила. Правда я не знаю, яка в того заводу була тайна, якщо ми бурякорізки випускали.

Костянтин: Ваш чоловік служив в Афганістані. Що він розповідав про службу?

Людмила: Він служив на кордоні Таджикистана і Афганістана. Розповідав тільки дітям про службу, тому (сміється) треба в Оксани Василівни про це питати. Знаю тільки, що дуже він чекав коли новобранці прийдуть, щоб ганяти їх так, як його ганяли. А новобранець був один. Матері своїх дітей вже не пускали. Вже не було  ні Сталіна ні Брєжнєва, сказали. Що не пустять, і не пускали.

Костянтин: Що Вас вразило за кордоном?

Людмила: Що я поїхала в Германію, а попала в Совєтский Союз. У Вюнсдорфі всюди говорили російською, були наші школи, садіки. Хіба що в магазінах були товари наші в перемішку з німецькими. Я дітей народжувала в Потсдамі, так і там стенди були на російській мові.

Костянтин: А чому за кордоном стенди були на російськй мові?

Людмила: ну бо ми жили в закритих воєнних городках. Так тоді було прийнято, що Совєтский Союз мав своїх воєнних в “соціалістіческих странах”.

Костянтин: А що означало закритий? Ви не могли вільно пересуватись по країні?

Людмила: Коли ми там жили, то могли по ГДР двигатись. В ФРГ виїжати не можна було. Але по суті ми і в Берлін не часто їздили. Я їздила тільки перед відпусткою. Щоб накупити косметики чи продуктів, щоб продати вдома. Так ми заробляли.

Костянтин: А треба були якісь перепустки, щоб виїхати за межі Вюнстдорфа? Людмила: Ні. В мене за весь час роботи була тільки одна перепустка, що їду до чоловіка в Германію. І з тої фотографію вирвали. Нащо не понятно. Але в мене є перепустка без фото. Наче була я і не я.

Костянтин: І багато товарів можна було привезти з Німеччини?

Людмила: вобще нє, але нас ніколи ніхто не перевіряв. Туди ми везли дешеву ікру, горілку, сало і калоші. А назад все, що можна було вивезти.

Костянтин: танк можна було вивезти? (сміється)

Людмила: танк не можна було (сміється), але в мене чоловік з нашої льотної частини. де ми служили пригнав два “Робури”, а як впала стіна, то в ФРГ купив “Форд”.

Костянтин: Яка стіна впала?

Людмила: Берлінська. Колись Германія була поділена на дві часті: одна совєтська а друга нормальна, яку розділяла стіна, а 90 -му році государство об’єдналось, і стіна впала. Мій чоловік її розбирав.

Прийшли з частини і сказали: Вася завтра їдемо розбирати кусок стіни. Німці казали: Які хороші люди,  самі построїли, самі розібрали. А часть послала розібрати хароший кірпіч, з якого можна буде щось построїти, нащо добру пропадати.

Костянтин: А Ви в другій частині Німеччини були? Людмила: була раз, коли дочці коляску купляла.

Костянтин: Чим вона відрізнялась? Людмила: багатшою була.

Костянтин: А Ви відчували, що Вас контролюють?

Людмила: Ні, нас ніхто не контролював. Вже всі знали, що Союз розпадеться. Тільки чекали коли, і страшно було, що буде з нами.

Костянтин: Що було найважчим в службі за кордоном?

Людмила: Пісьма з дому. У нас було все. В нас з чоловіком було на двох чотири зарплати. Дві вдома платив завод на книжку. І дві ми получали в ГДР. Ми могли купить собі, що хотіли. Три машини з Германії пригнали за три года служби. В

Союзі ми б таких грошей ніколи б в жизні не заробили. Та і зараз такі гроші чесно заробити не можна. А тут з дому мама пише, що в магазіні крім калош і кришок закаточних нічого немає. Чоловікові родичі були з села. Могли себе хоча б прогодувати. А мої з міста, і ти не знав як помогти. Або чоловікові прийшло пісьмо: Папа помер, приїжай. То він додому попав аж на 40 день.

Костянтин: Яка атмосфера була у вашій частині?

Людмила: Не знаю. Якось наче ти і дома і за кордоном. Дома бо всюди були наші, а в Германії, бо можна було щось купити. Ми не були такі підвладні уставу як офіцери і солдати. Мені здається ми і прав більше мали. Ми нічого не знали, з нас не було ніякого спросу. А от офіцерам було важче. Офіцер отримував всьо по уставу, а ми рішали все по знакомству. В нас дружина одного  офіцера мала низький гімоглобін. В нього був статус капітана, а в нас три банки красної ікри. От і договарювались.

Але як вже мав розпастись Союз, то настроєнія не було ніякого. Закрили мою тіпографію. Вивозили оборудованіє. Я залишилась без роботи. Казали нову не шукай, скоро все закриють. Страшно було: маленька дочка на руках, друга мала от от народитись і ти не знаєш, що буде далі.

Костянтин: У радянських військових була найсуворіша дисципліна. Це правда?

Людмила: Мабуть. Я не можу сказати. Я не працювала у військовій частині. Тому як там в середині було не знаю. Враховуючи, що там розпродували військову техніку, то дисципліни не було ніякої. В Союзі за таке могли розстріляти.

Костняннтин: А де працювали Ви?

Людмила: В типографії. Спочатку оборщіцою, а потом виправляла ошибки в текстах бо харашо знала російську мову. Але зарплату все одно получала як уборщіца.

Костянтин: Як називалась Ваша газета і що вона друкувала?

Людмила: Не пам’ятаю, а друкувала новини з Союзу. І новини нашого першого городка.

Костянтин: Ви пам’ятаєте останні дні в Німеччині?

Людмила: Це вже не були 80-ті. Це був 93. В останній день ми скуповували все, що можна було продати або обміняти дома. Новості з дому були не втішні: роботи немає, ввели купони, купити нічого не можна було, і гроші з книжки які ми з чоловіком три роки збирали пропали. Готувались до життя в новій країні. Це було страшно. Ми виїжали були плани на якесь майбутнє, впевненість в завтрашньому дні. А приїхали ми в нову країну, де нічого не було. Не було стабільності.

Костянтин: Дякую за цікаву розповідь Людмила: Дякую тобі, що вислухав мене.

ОПИТУВАЛЬНИК

(під час інтер’ю опитувальник кардинально змінився, оскільки виникло маса інших питань, а підготовлені втратили свою актуальність)

  1. Яким було життя в інтернаті?
  2. Ви відчували, що держава Вас виховує, втручається у Ваше життя? Ким Ви хотіли стати, по закінченню школи?
  3. Ви писали, що були оператором крану. Розкажіть про цю професію? Ви працювали за своєю професією?
  4. Як Ви потрапили на службу до Німеччини? Що Вас вразило за кордоном?
  5. Ви могли вільно пересуватись по країні? Ви відчували, що Вас контролюють?
  6. Що було найважчим в службі за кордоном? Яка атмосфера була у вашій частині?
  7. А де працювали Ви?
  8. Ви пам’ятаєте останні дні в Німеччині?

ДОДАТКИ

А. Свідоцтво про народження доньки

05_Б. Посвідчення службовця (перша та третя сторінка)

 

05_Б. Посвідчення службовця (перша та третя сторінка)02

Б. Посвідчення службовця (перша та третя сторінка)

05_Г. Чоловік Людмили Олександрівни

Г. Чоловік Людмили Олександрівни (Дядик Василь Іванович)у своїй військовій частині 1 містечку м. Вюнсдорф. З 1988 по 1993 роки працював слюсарем-ремонтником у льотній частині.

05_Д. Людмила Олександрівна (зліва) під час роботи в Ульянівському будинку побуту

Д. Людмила Олександрівна (зліва) під час роботи в Ульянівському будинку побуту, 1986 рік.

05_Е. посвідчення службовця (друга сторінка)

Е. посвідчення службовця (друга сторінка)