заклад загальної середньої освіти «Маріупольська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 19 Маріупольської міської ради Донецької області»

Проект з усної історії

«ДОЗВІЛЛЯ ПІДЛІТКА У 1980-1990-ТІ РОКИ»

Проект виконали: Пациєнко Ольга, Пономарьова Анастасія, учениці Маріупольської ЗОШ № 19

Керівник проекту: Рубленко Владислав Миколайович, вчитель історії Маріупольської ЗОШ № 19

Маріуполь – 2019

ОПИС ПРОЕКТУ

МЕТА ПРОЕКТУ

  • сформувати в учнів уявлення про дозвілля підлітків 80-90-х років ХХ століття як важливу складову повсякденного життя радянського суспільства;
  • розвивати в учнів такі якості як культура спілкування, зміцнення сімейних зв’язків, самореалізація і самовиховання особистості, впевненість у своїх діях, ініціативність, впевненість у собі, стриманість, мужність, витривалість, наполегливість, щирість, чесність;
  • розвивати практичні вміння організовувати, проводити та аналізувати інтерв’ю;
  • виховувати в учнів повагу до здорового способу життя як важливої складової фізичного та духовного розвитку особистості.

ЕТАПИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРОЕКТУ

І. Організаційний: створення малої групи учнів, які виявили інтерес до дослідницької діяльності; ознайомлення з умовами конкурсу; опрацювання з методичними рекомендаціями «Як працювати за методом «Усна історія» та матеріалами методичного посібника «Жива історія – метод усної історії у школі»; вибір теми та учасників дослідження.

ІІ. Практичний: проведення інтерв’ю з учасниками проекту.

ІІІ. Аналітично-підсумковий: транскрипція інтерв’ю та оформлення результатів проекту.

Примітка: Інтерв’юеруем не дозволив використовувати власні фотографії з дитинства та сучасне фото відповідно до Закону України «Про захист персональних даних».

Інтерв’ю з Пациєнком Андрієм Валерійовичем, 1979 року народження (м. Маріуполь Донецька обл., запис зроблено 16.06. 2019 року. Транскрибований аудіо запис // Особистий архів автора).

Інтерв’юер: Пациєнко Ольга

Транскрипція: Рубленко Владислав Миколайович

Вид інтерв’ю: аудіо-інтерв’ю за допомогою диктофона

Присутні: Пономарьова Анастасія, Рубленко Владислав.

Період проведення проекту: травень-жовтень 2019 року.

Інтерв’юер: Вітаю тебе тато. Розкажи нам про ігри, в які ти грав зі своїми друзями у 80-ті роки минулого століття та що передбачала кожна розвага?

Інтерв’юеруем: Доброго дня. Однією з найпопулярніших ігор підлітків була гра « В діда» («Квача», «Лови», «Цуриків», «Сало», «Догоняшки»), яка передбачала, що гравці тікають від ведучого, а він намагається наздогнати когось із них і торкнутися його рукою. Той, хто не встиг втекти, – сам стає ведучим. Одним із різновидів даної гри був «дід з будиночком», коли виділялася певна зона (пісочниця або коло на асфальті), куди гравці могли забігти та перепочити декілька секунд. Якщо гравець дуже довго сидів в «будиночку»,  то його «засолювали». Аби гравця, що перебуває в «будиночку» не «засолили» (уникнути «засолювання»), потрібно застрибнути на що-небудь і задерти ноги вгору. Щоправда, за правилами задирати ноги теж довго не можна. А був ще і кольоровий квач, це коли той, хто водив, вигукував якийсь колір, і гравці мали доторкнутися до будь-чого саме такого кольору. Коли тому, хто водив, набридало довго ганятися за іншими гравцями, він вигукував  «сіро-буро- малиновий»  або  «картато-смугастий»,  і  тоді  нарешті  міг   наздогнати   когось із спантеличених товаришів.

Дуже цікавою була гра «Вибивний». Для проведення гри потрібно було зібрати команду від п’яти чоловік. Двоє ставали одне навпроти другого, інші ставали між ними в лінію. Потрібно було вибити м’ячем гравців з цієї команди.

Якщо хтось із гравців примудрявся спіймати м’яча в повітрі, він міг повернути товариша, якого вже вибили, або залишити «життя» собі про запас. Коли в команді залишався один гравець, він мав ухилитися від м’яча стільки  разів, скільки йому років. Якщо це вдавалося, то перемагала команда гравців, і всі поверталися на поле. Якщо ні – святкували ті, хто вибивав, і всі  разом вирішували, що робити далі. Дана  забава  також  має  безліч  варіантів ускладнення. Якщо ведучий закричить «свічка», то гравці можуть спробувати впіймати підкинутий догори м’яч, отримавши в такий спосіб додаткове «життя». Після вигуку «бомба» учасники повинні сісти, а ведучий – підкинути  м’яч догори; вибуває той гравець, на якого впав м’яч. Після слова «макарони» усі гравці повинні застигнути на місці, а якщо ведучий скаже «струмочок», то він котить м’яч по землі.

Великою популярністю користувалася гра з м’ячем «Їстівне-неїстівне», яка вимагала не тільки спритності, а й кмітливосіті від гравців. Гравцям по черзі кидали м’яча, одночасно вигукуючи якесь слово. Якщо називали щось їстівне, потрібно було ловити м’яч, а якщо ні – відбивати. Той, хто схибив, займав місце того, хто веде. Останній вдавався до хитрощів, приміром, міг вигукнути поспіль декілька назв фруктів, а останньою – назву чогось неїстівного. Зазвичай з того, хто помилився і «з’їв» лопату або пістолет, потім довго кепкували.

Значний інтерес для підлітків становила гра з м’ячем «Я знаю…». Вдаривши об землю  м’ячем, слід було сказати: «Я знаю одну назву…» («міста», «річки», «імені  дівчинки», «кольору» та інше). Потім – два, три, і так найчастіше до п’яти, хоча ніхто не заважав збільшувати цю кількість до будь-якого числа. Але була подібна гра, але без м’яча. Це коли хтось про себе промовляв алфавіт, а товариш у якийсь момент командував: «Стоп!» На якій літері зупинилися, на таку й потрібно було назвати певні іменники, перелік яких визначали гравці.

Велику цікавість викликала така гра як «Плутанка», зміст якої передбачав, що один гравець відходив і повертався  до всіх спиною. Інші бралися за руки, і починалася плутанина. Гравці, міцно тримаючись за сусідів, переступали через з’єднані руки товаришів, підпірнали під них і всілякими можливими способами ускладнювали колишнє простісеньке коло. Потім  повертався відсутній гравець і починав розплутувати весь цей безлад – командував,  кому куди  переступати або під чиїми руками проходити.

Коли на вулиці темніло, наставала пора посиденьок та розваг, які не вимагали біганини. Найбільшою популярністю користувалася гра «Зіпсований телефон». Діти сідали в рядок і одне одному переказували пошепки, якнаймога тихіше, якесь слово чи навіть речення. Кожний наступний чув щось інше-своє, і часто до останнього доходило аж ніяк не те, що казав перший. Також грали в таку гру як  «Пляшечка». Зміст гри передбачав, що гравці ставали в коло, а в центрі його клали пляшку та вертіли її. Той, на кого показувало горлечко пляшки після її зупинки, виконував завдання («фантик») того, хто її крутив, а потім крутив пляшку сам. Ні, звісно, серед бажань могло бути (і часто  таки було) і «поцілувати» дівчину.

Якщо дощило чи мати заганяла додому, але можна було прийти з товаришем, то могли у щось пограти. Це могли бути настільні ігри: шахи, шашки, лото, «Хрестики-нулики», гра-лічилка «Камінь, ножиці, папір», карти. Гра в карти відбувалася в різних варіантах – це могли бути звичайнісінький «дурень», «відьма» або «п’яниця».

Ще однією розвагою була гра «Танчики» та «Морський бій». З середини зошита виривався подвійний аркуш,  на кожній половині якого малювалися танки. Під час свого ходу гравець складав лист по згину і малював  жирну крапку. Якщо її відбиток потрапляв на ворожий танк – той вважався «убитим». Великим попитом користувалася гра «Краще, ніж жувати», суть якої полягала в тому, що наклейку клали на рівну поверхню, а гравці по черзі плескали по ній долонею в надії перевернути. Хто переверне тому й дістанеться бажаний фантик від жуйки. Дуже любили рухливі ігри – стрибати на скакалках, креслити на асфальті, натягувати гумку. Найулюбленішою рухливою грою була групова гра «Світлофор». Виходячи на подвір’я, одягалися «різнокольорово». На асфальті проводилися дві лінії для позначення правої та лівої частин дороги. Ведучий у ролі «Світлофора», ставав до гравців спиною і називав колір, розвертався, гравець, у якого в одязі, був присутній даний колір, брався за нього і спокійно переходив дорогу, той, у кого такого кольору не було, повинен був перебігти дорогу, а «Світлофор» його ловив. Той, кого він упіймав, стає наступний «Світлофор».

Ще дуже любив грати в гру «Козаки-розбійники». Ми ділилися на дві команди: «козаки» і «розбійники». «Розбійники» повинні були ховатися, по одному або парами, при цьому вказуючи свій шлях стрелочками на асфальті, мітками або словами – підказками. Ці умовні позначення могли бути облудними, тобто застосовуватися, як «військова» хитрість. У цей час, «Козакам» загадується слово-загадка, відгадавши яке вони починали пошуки «розбійників». Ще однією особливістю був пароль, який загадували «розбійники», а «козаки», піймавши одного з них, повинні були різними шляхами (умовляннями, лоскотом, жорстокості ніколи при цьому не було) повинні були цей пароль випитати. Як правило, «розбійники» трималися до останнього, і пароль не розкривався. Коли всі «розбійники» були знайдені, команди мінялися ролями.

Однією з веселих і незвичайних ігор була гра «Плутанина». Двоє ведучих починали лічилки. Один, ставав спиною до гравців, інший керував гравцями. Учасники бралися за руки і утворювали коло. Ведучий управляв плутаниною. Головною умовою було не відпускати руки: можна було пролазити під руками, перелазити через них. «Заплутавшись», всі хором звали: «Плутанина плуталася, плуталася, заплуталася, розплутати нас»! Перший ведучий повинен був «розплутати» учасників так, щоб утворився первісний круг, основною умовою залишалося: не розбороняти руки. Зумів розплутати – переміг, немає – програв і виконуй бажання. Ще дуже любив грати в такі ігри як «Море хвилюється раз …», «Тихіше їдеш, далі будеш», «Кішки-Мишки», «Чай-чай, виручай!». Набігавшись, дуже часто хотілося перепочити, тому сівши на лавочці, починали грати в таку гру як «Колечко». Всі учасники гри сідали на лавці і складали долоньки «човником». Ведучий брав «кільце»: гудзик або будь-який маленький предмет, затискав у долонях, і проходив кілька кіл, проводячи складеними долонями в « човниках» гравців. При цьому ведучий, непомітно, віддавав кому-небудь «кільце», а потім відходив і казав: «Колечко, колечко, вийди на ганок». Той, у кого було «кільце» повинен був швидко встати і вийти до ведучого, а інші учасники повинні були його утримати. Якщо гравцеві вдавалося вискочити, він  ставав ведучим. Якщо  ні, ведучим залишався колишній.

Дуже поширеною розвагою була гра в «Городки», зміст якої передбачає вибивання битами фігур, складених з дерев’яних брусків, на обмеженій ділянці. Робити це треба з певної відстані. Переможцем вважається гравець або команда, що витратила на вибивання фігур найменшу кількість бит.

Я зі своїми друзями дуже любив грати в гру «Лапта». Мета гри – ударом бити відбити м’яч якнайдалі і пробігти по черзі до накресленої межі і назад, не давши суперникові «засалити» себе спійманим  м’ячем. За вдалі пробіжки команді нараховуються бали. Виграє команда, яка набрала більше балів за встановлений час.

Велику цікавість для нас мала гра «Пальники». Ведучим завжди вибирався хлопець, і ловити він міг тільки дівчину, тому гра давала  можливість знайомитися, спілкуватися, вибирати наречену. Для ігри обирається відкрите просторе місце. Призначається ведучий — пальник, інші учасники шикуються парами один за одним. Остання пара біжить з двох  боків  уздовж колони.Пальник, не обертаючись, намагається засалити одного з них.  Якщо гравці встигли взяти один одного за руки, перш ніж засалять одного з них, то вони стають попереду першої пари, а пальник знову водить. Також любили грати в гру «Гуси-лебеді». Для проведення даної гри діти на майданчику на відстані 10-15 метрів одна від одної креслять дві лінії – два «будинки». В одному знаходяться гуси, в іншому – їхній господар. Між «будинками під горою» живе «вовк» – ведучий. Після відомого всім діалогу «гуси» намагаються перебігти до «господара», а «вовк» їх ловить. Спіймана «гуска» стає «вовком».

Ще однією цікавою забавкою була гра «Вудка». У грі використовується мотузка з вантажем на кінці (скакалка). Всі гравці (крім ведучого) повинні вишикуватися в коло, але так, щоб не заважати один одному. Ведучий стає в центр кола і починає крутити мотузку, щоб вона торкалася землі, проходячи під ногами учасників. Гравці повинні встигнути перестрибнути через мотузку, не зачепивши її.

Великий інтерес викликає кімнатна гра «Кульгава лисиця». У кутку кімнати окреслюється невеликий простір. Це лисяча нора. Вибирається ведучий – кульгава лисиця, він повинен засалити інших гравців, наздоганяючи їх тільки на одній нозі. У своїй норі лисиці дозволяється перепочити, стоячи на обох ногах. Інші гравці намагаються виманити лисицю з нори. Той, кого засалили, стає наступним ведучим.

Велике задоволення отримували від гри «Чижик», коли в центрі майданчика креслили коло діаметром 70-80 см, а в центрі цього ж кола робили невелике заглиблення, куди клали чижик (невелику прямокутну палицю). Три сторони (грані палиці) позначали числами 1, 2, 3, а четверту – 10. Кількість гравців – від шести до десяти дітей. Перший гравець тримав  в  руці пласку биту і намагався так вдарити по виступаючому кінцю чижика, що лежить в заглибленні кола, щоб встигнути нанести другий удар і відкинути чижик, по можливості, далі від кола. Якщо гравці іншої команди зловлювали чижик в повітрі, то починали гру уже самі. Якщо ж противники з іншої команди не могли впіймати, то починався підрахунок балів, а право бити знову залишався за цим же гравцем.

Цікавою розвагою 80-х років була гра «Вовк і вівці». На початку гри вовк визначався за допомогою лічилки. Решта учасників  називалися вівцями.  Ці гравці відверталися, а вовк йшов ховатися. Як тільки вовк сховався, то він повинен крикнути: «Пора!». Після цього гравці обережно йшли його шукати.

Той, хто перший помітить вовка, кричить зі страху: «Вовк!», і всі інші кидаються врозтіч, подалі від вовка. Вовкові ж треба спіймати кого-небудь.

Дуже цікавою була гра «Змійка», учасники якої ставали один за одним і бралися за руки, так, щоб всі були обличчям в одну сторону. Попереду, в голову змійки, стає хто захоче. Цей гравець починає водити змійку, спочатку повільно, потім все швидше і швидше. Змійка постійно, то заплутувалася, то  роз’єднувалася.

З великим бажанням грали в гру «Перстень». Гра передбачала, що гравці сідають в ряд і складали перед собою долоні човником. Ведучий затискав у долонях якийсь дрібний предмет, зазвичай монетку або перстень. Потім обходив всіх гравців по черзі, вкладаючи кожному в долоньки свої складені човником руки і примовляючи: «Я носю-носю колечко, і комусь його зараз подарую». Так він непомітно вкладає цей предмет в долоні одного з гравців. Обійшовши всіх в ряду вимовляє: «Кільце-кільце, вийди на крилечко!». Гравець з перснем повинен схопитися з лавочки і вибігти. Завдання решти гравців було утримати втікача, а тому «обраний» намагався не показувати, що саме йому дістався заповітний предмет.

Серед найцікавіших активних ігор з м’ячем для підлітків була гра «Гаряча картопля». Її учасники стають в коло і перекидали один одному м’яч, відбиваючи його. Якщо хтось з гравців не відбив м’яч, він сідає навпочіпки в центр круга і намагався упіймати м’яч, не встаючи повністю. Коли йому це вдавалося, то він мінявся з тим учасником, який останнім відбив м’яч.

Ще однією улюбленою рухливою грою була гра «Піонербол». Для цієї забави потрібний був м’яч і натягнута сітка. Діти ділилися на дві команди й перекидали м’яч, намагаючись зробити так, щоб гравці іншої команди цей м’яч не впіймали. Після перемоги однієї з команд гру можна починати знову, помінявшись полями.

Найвідомішою дворовою рухливою грою з футбольним м’ячем була гра «Квадрат». У неї грали на рівному майданчику, на якому креслили квадрат, розділений на чверті, а в центрі робили коло для подачі. Кожен з гравців передавав м’яч супротивникові, намагаючись забити гол. М’яч обов’язково повинен відскочити від землі, тому забава нагадувала теніс. Гравці самі визначали, до якої кількості голів вони грають.

Цікавою рухливою грою з баскетбольним м’ячем була гра в «Тридцять три». Ця гра сприяла розвитку спритності та уміння володіти м’ячем. Грали в дану гру зазвичай невеликими групами. Майданчик ділився на умовні зони, за кидок з яких давалося три, шість або дев’ять очок. Переможцем ставав той гравець, який першим набирав попаданнями в кільце тридцять три очки.

Дуже цікавою була гра «Ось яка нісенітниця». Кожен учасник у себе на двох аркушах паперу писав запитання типу «Хто гуляв з крокодилом», а другий листочок для відповіді, наприклад, «Папуга пішов гуляти разом з моською і слоном». Краще, щоб питання та відповіді вкладалися у форму «Що? Де? Коли? З ким?

Великий інтерес становили такі ігри як «Свічка», «Бомбочка» та «Потічок». Гра «Свічка» передбачала  кидання м’ячика вгору, а гравець,  який  спіймав «свічку», може повернути травмованого  гравця, або зберегти  собі додаткове життя. Гра «Бомбочка» передбачала кидання м’ячика високо вгору, а гравці, що грають мають присісти та потім ухилятися лише на корточках. На кого впаде бомба-м’яч, той значить і вибуває. Гра «Потічок» передбачала, що м’яч котиться по центру, а гравці встають, розставивши ноги, щоб м’яч під ними прокотився. Гравці, які не встигли розставити ноги, виходили з гри.

Чудовою грою на увагу і витримку підлітків була гра «Тихіше їдеш – далі будеш». На просторому майданчику креслили на відстані близько тридцяти метрів одна від одної дві лінії – «старт» і «фініш». На старті стартували гравці, на фініші, спиною до них, знаходився той, хто водить – так званий «водій», який вимовляв фразу: «Тихіше їдеш – далі будеш. Раз, два, три!». За цей час гравці намагалися максимально наблизитися до фінішу. Ледь закінчивши говорити, той, що водить («водій») швидко мав повернутися і оглянути завмерлих на місці учасників гри. Тих, хто не встиг вчасно зупинитися або поворухнувся, що водить («водій») відправляв на лінію старту. Перемагає  той гравець, хто першим добереться до фінішу. Він і стає наступним ведучим.

Інтерв’юер: Розкажи нам про ігри, в які ти грав зі своїми друзями у 90-ті роки минулого століття та що передбачала кожна розвага?

Інтерв’юеруем: У 90-ті роки популярною була гра в «Класики», варіантів якої було безліч. Але найчастіше грали так. На асфальті розкреслювали ігрове поле з десяти клітин приблизно 30×30 см. Клітини йшли двома стовпчиками. Перший нумерований від 1 до 5, другий у зворотному напрямку від 6 до 10. Найголовніше в «класиків» – хороша біта із піску чи камінців, яку виготовляли з круглих бляшаних коробочок від льодяників або баночок від взуттєвого крему. Грало кілька людей. Перший гравець кидав біту в «перший класс» клітинку з цифрою «1». Завдання гравця, стрибаючи на одній нозі, прогнати біту по всіх класах і вибити з ігрового поля. При цьому ні гравець, ні біта не повинні були потрапляти на лінії. Якщо це траплялося, говорили, що гравець «страта», і хід переходив до наступного учасника. Якщо ж перший клас проходився успішно, гравець переходив у другий клас. Тепер гравцю потрібно було, не заходячи на ігрове поле, кинути біту в клітку з цифрою «2» і вже звідти гнати її з клітки в клітку. Необхідно було мати достатньою часткою вправності і для того, щоб спритно стрибати, і для влучного кидка біти в потрібну клітину. Вигравав  той, хто першим проходив всі класи.

Однією з найоригінальніших та найулюбленіших ігор була гра  «Барви».  Один з гравців призначався «чортом» («ченцем»), один – «продавцем» («мамою»), а всі інші були «фарбами». Кожна з «фарб» загадувала собі який- небудь колір і тихенько повідомляла його «продавцю». Причому, якщо хотілося побігати, загадували найпростіші кольори: синій, зелений, рожевий і так далі. Якщо ж комусь із гравців було лінь бігати, він загадував собі  що-небудь на зразок смарагдового і спокійнісінько  просиджував всю гру, тобто «фарби» і «продавець» сідали на довгу лаву. «Чорт» («монах») підходив до них і говорив: «Тук-тук!», а «Продавець» запитував: «Хто там?» ‒ «Я чорт з рогами, з гарячими пирогами, на лобі гуля, в кишені – смажена мишка!» або: «Я монах в синіх штанах!». «Продавець» цікавився: «За чим прийшов?» ‒ «За фарбою!» ‒ «За який?». Тут «Чорт» називав який-небудь колір фарби. Якщо такої фарби небуло, то «продавець» відповідав: «Такої фарби у нас немає! Скачи по доріжці на одній ніжці!». Далі «Чорт» робив коло пошани на одній нозі і повертався за новою фарбою. Якщо ж названа «фарба» була присутня серед тих,  що  сидять, то «продавець» говорив: «Є така. Платіть стільки-то». Поки «Чорт» «розплачувався» та плескав рукою по долоні продавця потрібну кількість разів (використовувався вік гравця), «фарба» підскочувала і втікала. Далі існувало два варіанти розвитку подій. Варіант перший: «Чорт» намагався зловити фарбу. Спіймана «фарба» ставала «чортом». Якщо ж гравець зумів повернутися на лавку, то гра продовжувала тривати. Варіант другий: як тільки названа «фарба» побігла, то «Чорт» якомога швидше промовляв: «Стоп коли-коло, раз, два, три. Крапка!». На останньому слові гравець, що біжить повинен був зупинитися. Тепер необхідно дійти до «фарби», визначивши заздалегідь, скільки потрібно зробити кроків. Природно, чим далі встигла втекти «фарба», тим складніше це зробити. Далі «Чорт» визначає на око, скільки і яких кроків він повинен зробити. Виконує все це і намагається доторкнутися до «фарби». Якщо вийшло доторкнутися до «фарби», то остання стає «Чортом».

Забавною розвагою була гра «Папужки», яка передбачала різні прийоми роботи з тенісним м’ячиком. Один з прийомів передбачав, що м’ячик слід підкинути вгору і, коли він впаде та відскочить від землі, спіймати. Другий варіант передбачав невисоко підкинути м’яч і зловити, потім підкинути м’яч  вдвічі вище і зловити, а також втретє підкинути м’яч якомога вище і зловити. Третій варіант гри відбувався так: гравець брав м’ячик у праву руку та мав відпустити, щоб він почав падати вниз, і тут же зловити на льоту. Той же трюк пророблявся і лівою рукою. Четвертий варіант гри передбачав, що м’ячик клався на долоньку, злегка підкидався вгору, а потім ловився тильною стороною долоні, а потім знову підкидався і ловився однією або двома руками. Проте юнаки знали ще і п’ятий варіант гри, коли рука з м’ячиком заводилася за спину, робиться кидок з-за спини, і м’ячик ловився спереду, але вже іншою рукою. Крім вище перелічених варіантів проведення  гри «Папужки», підлітки ще використовували і шостий варіант – підкидали м’ячик вгору, плескали в долоні, а потім ловили м’ячик. З кожним кидком збільшувалося і число ударів. Кожен гравець грав до тих пір, поки не помилиться або не упустить м’яч. Після цього, хід переходив до наступного гравця. І так по колу, поки хто-небудь першим не закінчит «обов’язкову» программу.

В 90-ті роки ми почали грати в гру «Десятки», яка передбачала, що кожен гравець виконував десять вправ: десять разів поспіль вдарити м’ячем об стіну, відбиваючи його, як у волейболі; дев’ять разів стукнути м’ячем об стіну, б’ючи по м’ячу долонями знизу; кинути м’яч вісім разів під праву ногу об землю так, щоб він відскочив до стіни, а від стіни зловити м’яч руками;  сім  разів  кинути м’яч під ліву ногу об землю так, щоб він відскочив до стіни, а від стіни зловити м’яч руками; стоячи обличчям до стіни, шість разів кинути м’яч ззаду між ногами об землю так, що б він відскочив до стіни і потім піймати його в руки; п’ять разів кинути м’яч в стіну, стоячи спиною до стіни; чотири рази кинути м’яч об стіну так, щоб він відскочив від неї на землю, з відскоку від землі знову вдарити об стіну і потім зловити; вдарити м’яч об стіну три рази, склавши долоні човником; два рази вдарити м’яч об стіну складеними разом кулаками; вдарити  м’яч об стіну прямим пальцем один раз.

Дуже цікавою розвагою була гра «Картопля». Всі гравці ставали в коло і передавали один одному м’яч, відбиваючи його. Якщо хтось з гравців м’яч не відбив, то сідав навпочіпки у центр кола, а гра продовжувалася. Будь-який гравець за бажанням може виручити «винного». Для цього він, відбиваючи м’яч, намагався потрапити у «винного», що сидить в центрі кола. «Звільнений» (той, кого торкнулися  м’ячем) знову приймав участь в грі. Сидячі всередині кола намагалися спіймати м’яч, який літає над ними. Якщо комусь із гравців це вдавалося, то всі «покарані» поверталися в гру, а гравець, що кидав м’яч, займав їхнє місце.

Дуже оригінальною була гра «Одинадцять». Перший кидав м’ячик будь- якому іншому гравцеві, говорячи при цьому: «Один!». Далі м’ячиком перекидалися мовчки, рахуючи кидки про себе до десяти. Той гравець, кому випало кидати м’яч одинадцятий раз, замість того, щоб ловити мав відбити його руками в землю, промовляючи голосно: «Одинадцять!». Якщо «одинадцятий» гравець не зміг відбити м’яч або збився з рахунку, то він вирушав усередину кола і там сидів навпочіпки. Цикл гри повторювався, але тепер вже завдання «одинадцятого» полягало в тому, що він мав відбити м’яч не в землю, а вибити  їм «винного» гравця всередині кола. Якщо «одинадцятому» це вдавалося, «винний» повертався в гру, а якщо ж ні – гравець приєднувався до «штрафників». Бувало таке, що до кінця гри залишалося всього лише один діючий гравець. Тоді він мовчки набивав м’яч об землю десять разів, а на одинадцятий вибивав кого-небудь з кола, і гра продовжувалася.

Великою популярністю користувалася гра «Каліка». Учасники гри ставали в коло і перекидали один одному м’яч. Якщо хтось не зміг  м’яч піймати, то гравець, який кидав м’яч, «забирав» у «штрафника» яку-небудь частину тіла, (наприклад ногу – гравець мав продовжував грати, стоячи на одній нозі; руку – потрібно ловити м’яч однією рукою; очей – закривали очі; рот – не розмовляти). Якщо «одноногий» кинув м’яч комусь із гравців, а той його не спіймав, «каліка» міг замість «відбирання» частини тіла повернути щось відсутнє собі і продовжувати гру вже цілком «здоровим». «Каліка», не справився зі своєю втратою (наприклад, не втримавшись на одній нозі), залишав коло. Останній «вижив» гравець оголошувався переможцем.

Захоплюючою грою були «Козаки і розбійники», учасниками якої були дві команди. Одна в обумовленому місці рахувала до 100, а інша тим часом тікала, по шляху залишаючи крейдою стрілки, що вказували напрямок свого руху. Стрілки ставилися не надто часто і не завжди на видному місці. Вони з’являлися і на стовбурах дерев, і на стінах будинків, і на дерев’яних лавках. На перехрестях  і розвилках доріг стрілки роздвоювалися, щоб заплутати переслідувачів.

Оригінальністю користувалася гра «Хованка», правила якої передбачали, що ведучий стояв спиною до інших гравців, а хто-небудь з них плескав його по плечу. Ведучий повертався і показував на гравця, який, на його думку, поплескав його. Потім давав йому завдання: добігти або дострибати (на одній або двох ногах) до певного місця у дворі. Якщо ведучий провів впізнання правильно, то гравець виконує завдання. А всі інші за цей час повинні встигнути сховатися. Якщо ж ведучий помилився, то біжить або стрибає він сам,  а інші ховаються. Далі гра йде по звичайному для хованок сценарієм: ведучий повинен знайти сховалися і встигнути їх «застукати» швидше них добігти до домовленого місця і вимовити фразу: «Стукало-палі (ім’я поміченого гравця)». Гравець же, у свою чергу, прагне обігнати ведучого і «застукати» першим: «Стукало-палі я!». Гравець, якого ведучий «застукав» останнім ставав новим ведучим.

Цікавою була гра «Попелюшка», коли всі гравці сідали на лавку, знімали по одному черевику і звалювали їх в загальну купу. Ведучий відвертався, а йому показували взуття і запитували: «Кому?». Ведучий називав ім’я кого-небудь з гравців. Так продовжувалося до тих пір, поки не закінчиться взуття. Гравці надягали по другій туфлі і продовжували веселитися.

Однією з найпоширеніших  та найулюбиміших дворових розваг  була стрільба із саморобної рогатки. Саморобні рогатки були двох видів: класичні і шпонкові. Класичні вирізалися з товстої гілки ліщини з розвилкою, купувався широкий сірий джгут в аптеці, діставався шматочок шкіри та скріплювалося мідним дротом або синьою ізоляційною стрічкою. Заряжалась така рогатка гладкою галькою, яку часто привозили у двори разом з піском, або незрілими ягодами типу горобини, сливи або вишні, яка вдосталь росла за будинком. Інший раз потужності пострілу каменем вистачало, щоб вщент розбити пляшку з-під шампанського з трьох метрів.

Мене дуже захоплювала така гра як «Пирскавка». Суть її полягала в тому, що це був свого роду водний пістолет для обливання водою суперників. З пустого флакона з-під шампуню або літрової пластикової пляшки «Білизни». У пробці розпеченим на плиті цвяхом робилося отвір і туди вставлялася половинка кулькової ручки без стрижня.  Все це герметизувати мастикою або пластиліном. У флакон наливали воду і бризкали в суперника.

Модною розвагою була гра «Дартс». На стінний килим вішали саморобну мішень з зошитового листа і грали. На вулиці робили ще дротики з зварювальних електродів. Заточували на бордюрний камінь один кінець, а до іншого примотували голубині пір’я. Кидали в дерев’яні двері та дерева. Ще однією цікавою грою був «Бумеранг», якою лякали ворон і голубів. Ще одним невід’ємним атрибутом була металева трубка для плювання пластиліновими або мастичними кульками. Прямо на трубку ліпився великий запас мастики або пластиліну, від якого відщипували шматочок і заряджали в трубку.  Пізніше трубку замінили на порожній стрижень від гелевою ручки, а пластилін  –  на просо або гречку.

Гра «Димовуха» готувалася зі шматочків пластмаси, яка загорталася у фольгу або газету та підпалювалася. Ще одним із способів проведення гри

«Димовуха» було виготовлення аптечної баночки з пластиковою кришкою- кепкою, двох металевих трубок. Так, гра «Димовуха» передбачала, що в ліву трубку дуїш, а в праву виштовхуються пари ацетону. Якщо піднести вогонь, з трубки буде йти красиве полум’я. Оці димовухи ми любили засовувати в мурашині доріжки, розкопували ями для земельних кротів, прив’язували її до велосипеда.

Популярності у 90-ті роки набула гра «Семідирка». Для проведення цієї гри потрібний був свинець, який загортали у фольгу і клали на інші «семідиркі», підпалювали, і порох в фользі перетворювався в ракету. Просто палили, робили гноти для вибухових пакетів і так далі. Любили знаходити залишки карбіду кальцію, який при з’єднанні з водою вступав у реакцію і виділявся газ ацетилен, який просто кидали в калюжу або підпалювали карбід кальцію. Якщо, засунути карбід кальцію в пляшку з водою, закривши пробкою, то це під тиском взривалося. Брали порожній балон з-під дезодоранту чи «дихлофосу», зрізали йому шийку, у дна проробляли дірочку, клали всередину карбід, рясно плювали на нього, затикали всі отвори, трясли хвилину, відкривали і підносили запалений сірник до маленької дірочки – залп!

Ще дуже полюбляли влаштовувати з магнієм різні досліди. Наприклад, клали магній в оцтову кислоту, внаслідок чого виділявся водень. Потім сірником водень підпалювали, який згорав із дзвінким звуком. Ще однією із цікавих забавок того часу був шифер в кострі. Знайшовши шматки старого шиферу, кидали на сильний вогонь. Шифер дуже сильними звуками  починав стріляти. Чим сильнішим був вогонь, тим сильнішими були звуки вистрілів.

Особливе місце серед розваг замайли самостріли і пугачі. Із звичайної  палиці або прищіпки легко збирався сірниковий самостріл або пугач. Робився горохострел так: до планки, ізоляційною стрічкою,  кріпилася дерев’яна білизняна прищіпка. До іншого кінця планки кріпилася «гумка з трусів» або білизняна гумка, зигзагом прошита ниткою. Брали горошинку,  вкладали  у гумку і затискали в прищіпку – зброя була готова до бою. Замість горошини використовували і дрібні камінчики. Користувалися таким самострілом взимку – всередині приміщень. Стріляли по сірникових коробках або будь-яким іншим мішенях, завдяки голці стріла влазила в будь-які поверхні.

Дуже поширеною зброєю була дерев’яна рушниця. Стріляли такі рушниці пластиліном або картоплею, пластиліновий заряд посилений дробом  або кулькою від підшипника мав значну вражаючу силу і міг на значній  відстані вбити голуба. Використані балончики для газіровальних апаратів (сифонів) начиняли сірої від сірників і закривали дірочку болтом. Потім пекельне пристрій впадало у багаття. Більш простим способом зробити «бух» була скручування з двох болтів і гайки, з прив’язаним до всього цього пакетом як стабілізатор.

Досить цікавою забавкою був «Пугач», який робили з велосипедної спиці зі старого велосипеда, два ковпачка з кріплення спиці і обода. Ще гвоздик так по діаметру отвору кріплення спиці ковпачка, тонка, міцна, промені ізольована, невеликого розміру зволікання, і наш порох. Сірка зі звичайних сірників. Сірку із сірників забиваємо в отвір ковпачка і злегка притискаємо в нього цвях! Невелике зусилля, удар цвяха про будь-яку тверду поверхню, і відбувається постріл. Дерев’яний лук виготовляли з гілок  дерева не надто товстих, щоб добре пружинили. Стріли для лука робили з сухих стебел очерету, навантажуючи їх металевим цвяхом попереду. Тятиву виготовляли з товстого білизняний мотузки. Стріла випущена з такого лука вертикально вгору, піднімалася так високо, що зникала з поля зору.

В школі дуже поширеною була така  забавка як «Натирання дошки крейдою». Ще однією грою була гра в Сиська-бол. На довгу жердину 4-6 метрів  в сіткову авоську або за шнурівку прив’язували м’яч, де дві команди закручують ударами м’яч по спіралі кожен в свою сторону до упору. Однією з найпоширеніших ігор була «Ракета», яку складалася з гільз, які начиняли сіркою від сірників, пассатижами затискали, підігрівалися та взривали.

Ми могли годинами стріляти з рогаток і запускати повітряних зміїв. Під час перерв в школі ми любили поганять в футбол каштаном як на  шкільному подвір’ї, так і в шкільній рекреації. Особливе місце у житті радянської дітвори займала зима. Головною розвагою взимку було катання на санках, лижах, коньках, ліплення сніговика, гра в хокей. Взимку список  ігор  подрібнювався, зате з’являлася можливість пограти в хокей, покататися на ковзанах або санках.

ОПИТУВАЛЬНИК

  1. Розкажіть про ігри, в які ти грав зі своїми друзями у 80-ті роки минулого століття та що передбачала кожна розвага?
  2. Розкажіть нам про ігри, в які ти грав зі своїми друзями у 90-ті роки минулого століття та що передбачала кожна розвага?