ЖИТТЯ РАДЯНСЬКИХ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ У 1980-1991 РОКАХ: СОЦІАЛЬНО-ПОБУТОВИЙ ТА ПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТИ

Комунальний заклад «Полтавська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №3 Полтавської міської ради Полтавської області»

Матеріали на міжнародний конкурс шкільних проектів з усної історії «ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ В СРСР В 1980-1991 РОКАХ»

 

«ЖИТТЯ РАДЯНСЬКИХ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ У 1980-1991 РОКАХ: СОЦІАЛЬНО-ПОБУТОВИЙ ТА ПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТИ»

 

ВИКОНАВЕЦЬ ПРОЕКТУ

Гончарова Анна, учениця 10-М класу КЗ «Полтавська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №3 Полтавської міської ради Полтавської області»

Куратор проекту: Каневська Оксана, учитель історії та правознавства КЗ «Полтавська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №3 Полтавської міської ради Полтавської області»

Полтава 2018

 

ОПИС ПРОЕКТУ

Мета проекту «Життя радянських військовослужбовців у 1980-1991 роках: соціально-побутовий та політичний аспекти» – відтворення минулого, а саме одного із найскладніших, найсуперечливіших та безсумнівно переломних періодів в історії ХХ століття – 80-х -початку 90-х років в Радянському Союзі на прикладі життя військовослужбовців. Як відомо, роль військових в СРСР була надзвичайно важливою в умовах протистояння країн капіталістичного Заходу та країн соціалістичного блоку. Досить довго ця тема висвітлювалась однобоко і потребувала більш різностроннього підходу. Усний метод дослідження минулого, інтерв’ю – це чудова можливість поглянути на історичні події під кутом зору людей-сучасників тих подій, можливість «оживити» історію, дізнатись про те, що найбільше цікавить. Особливо цікавим для нас став аспект дослідження повсякденного, буденного життя військових та їх родин на тлі подій 80- рр.ХХ ст. Також за мету автори проекту ставили формування та розвиток умінь і навичок в організації та проведенні інтерв’ю, оволодіння методикою усної історії.

 

ЕТАПИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРОЕКТУ

І. Організаційний етап (вересень 2018 р.):

  • ознайомлення з умовами конкурсу;
  • опрацювання методичних рекомендацій щодо використання методу усної історії.

ІІ. Підготовчий етап (вересень-жовтень 2018 р.):

  • ознайомлення з особливостями соціально-економічного та політичного розвитку СРСР у 1980- х – на початку 1990-х років.
  • вибір теми дослідження;
  • знайомство та попередня зустріч з респондентом.

ІІІ. Реалізація проекту: інтерв’ю з Тишковцем Степаном Юстиновичем 25.10.2018 р.

ІV. Аналітично-підсумковий (25.10-10.11.2018 р.):

  • транскрипція інтерв’ю;
  • обговорення та аналіз труднощів, що виникли в ході реалізації проекту;
  • оформлення проекту.

 

ОСОБИСТИЙ КОМЕНТАР

В ході реалізації проекту ми намагалися оволодіти навичками методики усної історії: визначили мету і завдання проекту, визначилися з темо дослідження, познайомилися з респондентом, підготували запитання, які б допомогли максимально розкрити тему. Однак при проведенні інтервю зустрілися з певними складнощами:

  • непросто «тримати лінію» розмови, оскільки респондент, пригадуючи минулі події, часто відволікався на інші теми;
  • в ході інтерв’ю виникала низка питань, не запланованих заздалегідь;
  • важко було зосередити увагу респондента на деталях, оскільки він вважав, що це і так зрозуміло і не є таким цікавим.
  • складність, суперечливість самого періоду дослідження, оскільки інтерв’юер є учнем 10 класу і ще не вивчав ці події в рамках шкільного курсу історії.

 

Респондент: Тишковець Степан Юстинович (С.Ю.)

Інтерв’юер: Гончарова Анна (Г.А.)

Транскрипція: Гончарова Анна, Каневська Оксана

Вид інтерв’ю: аудіозапис за допомогою диктофону.

Місце проведення інтерв’ю: вул.Данила Апостола, 9, м. Миргород, Полтавська область.

Дата проведення інтерв’ю: 25.10.2018 р.

Присутні під час інтерв’ю: Тишковець Степан Юстинович, Гончарова Анна, Каневська Оксана

 

АНКЕТА РЕСПОНДЕНТА

ПІБ: Тишковець Степан Юстинович, 12.06.1949 року народження.

Вік: 69 років.

Місце народження: с. Мутвиця, Зарічненський р-н, Ровенська область.

Освіта: середня спеціальна.

Г.А.: Доброго дня, Степане Юстиновичу! Ми беремо участь в конкурсі проектів усної історії і хотіли б узяти у вас інтерв’ю на тему «Повсякденне життя в СРСР у 1980-х-1990-х роках».

С.Ю.: Добрий день! З радістю розкажу вам все, що вас цікавитиме. Я дуже люблю спілкуватись з молоддю.

Г.А.: Добре. Отож, ми підготували для вас низку запитань. Спочатку розкажіть, будь ласка, про себе: де і в якій сім’ї ви народились?

С.Ю.: Я народився в селі Мутвиця Ровенської області у 1949 році. Мій батько – Тишковець Устим Костянтинович, 1921 року народження, за освітою – ветеринарний фельдшер, лікував тварин, був дуже толковий. Народився він і жив при Польші до 1939 року, закінчив школу при Польші – чотири класи. В 1944 году його призвали в армію. Мав такі нагороди: «За отвагу», «За боевые заслуги», «Орден Слави ІІІ степени» в 1955 году отримав. Був поранений, в одному з боїв вивозили собаки на санках в Прибалтікі, добивали власовцов в Курляндії, знали, що пощади не буде, бились до останнього, після 9 травня ще воювали. Мати – Тишковець (Корнійчук) Хавронія Павлівна, 1925 р.н. Ходила тоже в польську школу.

Г.А.: Скажіть, будь ласка, де ви здобували освіту?

С.Ю.: Вчився я в школі вже при Союзі, спочатку в Мутвиці, а старші класи в Зарічне ходили. Школа як школа – був піонером, комсомольцем, комуністом. Тоді всі так були. В школі вивчав і українську, і російську мови. Після школи пішов в училище, хотів поступить в льотне училище в Чернігові, але не прошов медкомісії. Тоді поступив в училище в Курській області, в город Рильськ, вучилище гражданської авіації. Вчився там з 1968 по 1971 рік.

Г.А.: Чим був продиктований вибір вашої професії?

С.Ю.: Чим? Треба було вчиться і з’явилось бажання буть пілотом. Вчився середньо, можна так сказати. Вийшов младшим лейтенантом запаса. І тодіпризвали в армію на два роки. Попав я в Миргород. Після служби в армії «залишився в кадрах».

Г.А.: Де вам довелося здійснювати військову службу?

С.Ю.: Служив: 1971-1976 роки – в Миргороді.  1976-1981 роки – Польша, Сєвєрная група войск. 1981-1986 роки – Забайкалля, воєнний округ, станція Степ. 1986-1989 роки – город Калинов, Прикарпатський воєнний округ. 1989-1993роки – ГДР, города Фалькенберг та Шперенберг, недалеко от Торгау. 1993-1994роки – Росія, Владімірская область, Покровський район, с.Пєтушки У 1994 году вийшов на пенсію і вернувся в Миргород.

Г.А.: Розкажіть, будь ласка, більш докладно про вашу службу і життя саме у 80-і роки. На початку 80-х років ви служили в Польщі. Чим запам’ятався вам цей час?

С.Ю.: Чим запам’ятався? (задумується). Начало 80-х років дуже добре пам’ятаю. Тоді я в Польші служив у городі Бжег, недалеко від Вроцлава. Це був 1981 год, моїй дочці було п’ять років, тоді якраз там було таке двіженіє «Солідарність». Це було двіженіє проти того режиму, який був у Польші, за краще, так сказать, життя. Нам, радянським людям, казалось дуже дивним їхнє бажання шось змінювать, виступать проти власті, адже у них і так все було добре. Нам так казалось, шо це западні капіталістичні країни роблять «лєві акції», страйки, щоб підірвать устрій, економіку, ідеологію стран, шо входили до Варшавського договору і через це розвалити Союз.

Г.А.: А чому вам здавалось це дивним?

С.Ю.: Бо вони жили добре! В Польші тоді в магазинах все було, а в Союзі майже нічого. В Польщі куди не зайдеш – в м’ясний, і в текстиль, і в продовольчі – все є, всі товари. Це в Союзі постоянні черги, нічого не можна було купить…

Г.А.: Де ви продовжували службу далі?

С.Ю.:У 1981-1986 годах моя сім’я проживала у населеному пункті Станція Степ Оловяновського району Читинської області. Це Забайкальський воєнний округ. Так званий ЗабВО. Це був «замєняємий» округ. Що це значило? Періодічески відбувалась заміна офіцерського состава – в Забайкалля, на Далекий Схід, в Туркменістан та ін. Туди ніхто не хотів їхати за власним бажанням, туди потрапляли або після окончанія воєнного училища, або після служби в інших «заменяємих округах», но більш престижних – Венгрія, Польша і т.д. Тобто якщо ти їхав служить за кордон, то потім повернутись на попереднє місце служби було важко. Ти сначала повинен був попасти на край свєта, а потом уже получить шанс кимось «замінитись» і попасти в європейську часть Союзу.

Г.А.: Що собою представляв це населений пункт – Станція Степ?

С.Ю.: Це був край свєта! (сміється). Всього там було десь12 многоетажок, жителів було десь около тисячі, в основному військові – дивізія – з жонами, дітьми. Зв’язок із зовнішнім світом був слабкий: автобусом можна було доїхати до районного центру Оловянного. Через Станцію Степ проходила желєзна дорога на Монголію. Поїзд ходив один раз в сутки. Це значить, шо в нас був сталий состав населення. Связь –це приїжджі люди, або ті, хто вернувся з отпуска. Отпуск, до речі, давався один раз в год – 45 днів. Отпуск не можна було розривать або брать за свій счьот. А также із связі – газети, телебачення.

Г.А.: А які газети були найпоширенішими в той час?

С.Ю.: Газет тоді виписували багато. Найпоширеніші – газета «Правда», «Комсомольская правда», «Известия», «Красная звезда», журнал «Комуніст» і т.д.

Г.А.: Яким було повсякденне життя в гарнізоні? Яким було дозвілля?

С.Ю.: Центром культури в гарнізонах був Дом офіцеров – там постоянно проводились якісь заходи. Дуже популярні були смотри художественной самодеятельності. Танцювальних номерів, помню, чомусь було мало, а ось хоровий спів був дуже розповсюджений. Приділялась велика увага і фізичній культурі: командири, начальники штабів, всі офіцери керівного состава повинні були на власному прикладі показувать, що треба займатись фізкультурою та спортом. Були утрєнні пробєжки, підтягування і т.д. Бігали всі – і медичні працівники, і працівники їдалень. Але з часом, коли переставали контролювати, це все затихало і ніхто не продолжав. У офіцерів раз на тиждень був виділений час для занять спортом ( в кожній часті – свій графік), це було обов’язково. Офіцери здавали спортивні нормативи, нам даже виставляли оцінки від 1 до 5 балів.

Г.А.: А які види спорту були найбільш популярними?

С.Ю.: Популярним дуже був футбол, волейбол, хокей. Особливо хокей. Для цього создавались всі умови. Для заливання катка приїзжало декілька «пожарок». Ставилась дерев’яна огорожа, взимку з листопада по березень, коли була постоянна мінусова температура. А у січні-лютому часто було до – 40 С. Вода була дешева. Постоянно приїзжали пожарки, шоб новою порцією води оновлювать пошкоджений льод. На коньках уміли кататься, мабуть, усі жителі гарнізону.

Г.А.: Ви говорили, що у 80-х роках в СРСР були проблеми із продовольчим забезпеченням. Чи військові також це відчули ці негаразди на собі?

С.Ю.: В принципі, постачання продуктів до гарнізону залежало від начальника гарнізону, як правило, від командира дивізії. Да, в 1981-1982 роках в магазинах були постоянні очереді, почти нічого не можна було купить – ні молока, ні м’яса, тільки хліб і деякі крупи. Якщо на Україні щось можна було купить на базарі, то в Забайкаллі сільське господарство не було розвинене через особливості кліматичних условій. Лише скотарство – розводили, випасали овець. Купить продукти у «часніка» не було возможності, там (в Забайкаллі) у людей немає городів. У 1982 році змінився командир дивізії і все наладилось. В магазинах появились і продукти, і непродовольственні товари. Дуже багато чого привозили з Монголії, Китаю. Проблему харчування також вирішували через видачу пайків як офіцерам, так і прапорщикам, і членам наших сімей. Наприклад, на одну сім’ю на один місяць видавалось: 6 кг м’яса, крупи (3-4 види), консерви (приблизно 6 штук), згущонку (3-4 банки), овощі (картопля, капуста, буряк і т.д.). Льотному составу не дозволено було харчуватись дома – тільки в льотній столові, но харчування там було різноманітне, полєзне, збалансіроване, що для радянського «общєпіту» було дивним. Здоров’ю пілотів приділяась велика увага, слідкували за режимом дня: в 22:00 починався комендантський час. Не можна було кричати, голосно включать музику – ходив воєнний патруль, слідив за порядком.

Г.А.: А якими були ціни на товари?

С.Ю.: У СССР була фіксована ціна на товари, но були так називаємі «поясні ціни»: І пояс, ІІ пояс, ІІІ пояс – з урахуванням затрат на транспортування, доставку товару. ЗабВО мав ціни ІІІ поясу – то єсть надорожчі.

Г.А.: Чи забезпечувала держава військовослужбовців формою?

С.Ю.: Да, звичайно. Повсєднєвна форма видавалась раз на два роки, парадна – раз на п’ять років. Повседнєвна форма – це фуражка, шинель, брюки, рубашка, галстук, ботинки, майка, труси. Плюс нательноє бельйо.

Г.А.: Чи траплялись в армії випадки розкрадання державного майна?

С.Ю.: Так…Воровали і солдати, і офіцери, і прапорщики. В основному солярку, бензин, двигуни і т.д. Пам’ятаю, коли служили в Калинові у 1987-1989 годах, то продовольства вистачало. Якщо в роті було 100 чоловік, то можна було 10 додатково покормить. Через це розкрадання харчів було, також не завжди притримувались строку обміну продовольства на нове. «Тилові служби» жили дуже непогано, були випадки, коли розкривали злочин – крадіжку і привлєкали солдат строкової служби, які закінчили службу 2-3 роки тому. Особливо багато крали, коли розпадався Союзє

Г.А.: А чи обов’язково радянському військовослужбовцю слід було бути членом Компартії?

С.Ю.: Так, це було важливо. Якщо ти хочеш піти на підвищення на проізводстві чи в армії, ти должен йти в партію, Комуністичну партію. А ще, наприклад, щоб один хтось з інженерно-технічного состава вступив у партію, повинно вступити в армію 100 робітників цього проізводства. Хочеш кар’єрного росту – должен буть комуністом. Хочеш отримать чергове військове звання – іди в партію. В партії ми ідеологічно оброблялися і получали установки. То був якийсь масовий психоз. Всі кричать і ти кричиш! Якшо ти в цій організації, ти не можеш не подчиняться. Це наче зомбізм. Якщо ти непартійний, то при продвіженії по кар’єрє тобі ставлять ультиматум про приналежність до партії. В армії, в частях був завполіт, начальник політотдєла, член воєнного совєта, так звана політична ієрархія комуністів, яка слідкувала за дисципліною і на місці виховувала комуністичну і соціалістичну ідеологію.

Г.А.: Зрозуміло. А тепер, скажіть, будь ласка, чим вам запам’ятались роки «перебудови»?

С.Ю.: Перестройка, як тоді говорили, заключалась у тому, що економіка СССР опинилась в кризі, бо вироблялось менше, ніж потреблялось. «Давайте работать больше!» – такий був тоді лозунг. Система була стара, нових технологій не було, щоб жити як капіталісти, а ідеологія була такою: СССР – кращий, самостійний, свободний. Люди столи в чергах за звичайними битовими речами. Добре пам’ятаю, як сам стояв по дві-три години в очереді, що хоч щось принести додому. А Горбачов казав, що ми це переживем і це бистро скінчиться. А воно все ні та ні – не кінчалось.

Г.А.: Як би ви могли пояснити, що таке «гласність»? Як ви розуміли цей термін?

С.Ю.: Гласність – це доведення до людей інформації, можна було відкрито вказувать на свої недоліки. Ми все зробим! Ми це переживем! Ми робимо все для цього! Раніше всі проблеми замовчувались або іскажалісь. А тепер наче можна було говорити правду і свою думку. На партійних зборах якось я почав критикувати командира – було за що, так і так. Потім мене визвали до командира і він мені сказав: «Думай, що ти кажеш! Ти хіба ще змолоду не знаєш, що вище керівництво критикувати не можна?» Тому по-справжньому ніхто не дозволяв говорити правду, за свою наівність багато таких як я «попались» (сміється). От тобі і гласність!

Г.А.: Як відомо, однією з болючих тем 80-х років була війна в Афганістані. Що ви могли б сказати з цього приводу?

С.Ю.: Сам я не служив в Афганістані. Але багато воєнних, особливо ті, хто забезпечував польоти, а самі не літали, хотіли попасти в Афган, щоб отримувати більшу зарплату (подвійну – у валюті і в рублях), а також мати возможность получить «чекі» і покупати за них в магазині «Берізка» різні продукти. Ось так бажання отримати матеріальні блага пересилювало страх смерті. Тоді широко обговорювалось перевезення контрабанди з Афганістану – це і товари різні, і наркотики. Якщо ішов «груз 200», то таможня його не оглядала. «Груз 200» – це цинкові гроби із загиблими солдатами, але в цих гробах також перевозили контрабанду. Серед військових ходили розмови, що всі конфлікти, які допомагав розв’язувати уряд СРСР, були зв’язані з контрабандою зброї та наркотиків у надзвичайно великих масштабах, але про це говорилось лише на кухні після кількох чарок горілки. Військові, які були за кордоном, дуже близько бачили та відчували на собі невідповідність усіх радянських гасел, дєйствій уряду та партії з реаліями життя.

Г.А.: А що можете пригадати про Чорнобильську трагедію?

С.Ю.: Взагалі якщо в СССР ставалась якась важлива подія, по телевізору грала якась монотонна музика, тіпа із «Лєбєдіного озера» і ми понімали, шо начальство ще не придумало, «під яким соусом» подать нам цю інформацію. Одна з перших подій, що була подана нам «без ретушування», була Чорнобильська трагедія. Якби не армія, то був би капець! В першу чергу таку масу людей, яка була б дисциплінована і організована, шоб заглушить це діло, можна взять тільки в армії. А далі вже – мобілізація гражданських. Офіційно поширювалося по радіо і телевізору – так і так, сталась аварія в Чорнобилі. А в армії вся інформація подавалась целєнаправлено і чітко, та про масштаби замовчували: врачі, льотчики, радісти, воєнні. Коли я був в Калинові, то сам відправляв декілька вертольотів, що летіли ліквідовувати реактор. Пам’ятаю, що була така установка – не писать у воєнному білеті, шо був у Чорнобилі, а десь поблизу. Так государство хотіло обмануть людей, шоб у майбутньому не виплачувати компенсації за здоров’я та льготи.

Г.А.: Зрозуміло. Ви вже говорили, що служили за кордоном – в Польщі та Німеччині. А чи просто було потрапити на службу за кордон? Якою була процедура виїзду військовослужбовців?

С.Ю.: КГБ «за глазами» все перевіряв, начиная від водія до родичів. Треба, щоб були без судимості, таборів, «ізмени Родіни». КГБ тоді перевіряв похлєщє детектора лжи (сміється). Але прямо з тобою ніхто не возився. Окрім окончательного повідомлення факта – їдеш чи ні – тобі ще подробно розказували правила поведінки за кордоном та методику представленія СССР перед другими людьми за кордоном, іноземцями.

Г.А.: Пригадайте, якими були події в армії кінця 80-х років – початку 90-х?

С.Ю.: У 1989-1991 роках я служив в Германії у м.Фалькенберг, недалеко від Торгау, де в 1945 году відбулась «встреча на Эльбе» – американських віськ з радянськими. У 1991-1993 годах служив у м.Шперенберг, недалеко від Цоссена – ставки Гітлера, де був бункер, в якому розроблявся план «Барбаросса». Найяскравіші спогади цього часу – це падіння Берлінської стіни та вивід військ. «Розбирання» Берлінської стіни відбулося в 1990 году, хоч офіційне падіння вважається 9 листопада 1989 года, але вона ще рік охранялась. Памятаю, що куски стіни продавались як сувеніри: сначала за мінімальну ціну – 3-5 марок, потім – дорожче, а з часом туристам продавали вже будь-яке будівельне сміття під видом уламків Берлінської стіни. А радянським військам можна було попасти в западний Берлін тільки після 1991 року, вже після розпаду СРСР. У 1991 році почався вивід радянських військ з Германії. Я особисто супроводжував вивід військ. Спочатку відправлялась техніка, машини, потім – лічний состав. Здавались будівлі, документи, секретні діла. Найважче було техніку вивозити. Все було чітко розписано – що? коли? куди? що – на ремонт, що – на спісаніє, в інші часті. Слід сказати, що в основному всю техніку вивозили в Росію – в Калінінградську та Ленінградську область, також в Білорусь. В кінці серпня 1991 року мене було переведено на нове місце служби – в город Шперенберг, там находився аеродром дальної авіації, важкої авіації, яка перевозила важку військову техніку. Нам слід було забезпечить вивезення самої сучасної бойової техніки та оружия, яких не можна було перевозить по желєзній дорозі. Техніка, яка вивозилась після 1991 года, йшла уже вся в Росію. Офіцери не мали паспортів, лише воєнні білети, для виїзду за кордон нам видавали служебний закордонний паспорт громадянина СРСР. На момент розпаду СРСР нам ніхто цих паспортів не міняв, але вважалось, що всі офіцери, прапорщики та члени їх родин стали автоматично гражданами Росії. Хоча згідно порядку до замєнєнія у мене залишався ще рік служби в Німеччині, я був переведений для продовження служби у Владімірську область Росії. А на останній рік перебування військ в Німеччину їхали офіцери з «Московського округу», усі, так скзать, «прібліжонні» та «блатні».

Г.А.: Які почуття, емоції у вас викликали події останніх років існування СРСР?

С.Ю.: Було розуміння, що велика система рушиться, але одночасно і почуття гордості, що нарешті Україна може вийти з-під опіки «старшої сестри» – Росії і стати самостійною.

Г.А.: Чи жалкуєте за розпадом Радянського Союзу?

С.Ю.: Важко сказать однозначно. З одного боку, не жалкую, бо Україна стала вільною і самостійною, але жаль, що після розпаду Союзу Україні дісталось так мало «союзної спадщини». Велика обіда за розвал армії – тепер це дуже дорого нам коштує.

Г.А.: Ми дуже вам вдячні за таку цікаву і надзвичайно пізнавальну розмову. На цьому ми завершуємо наше інтерв’ю.

С.Ю.: І я вам дякую.

 

ОПТИТУВАЛЬНИК

  1. Розкажіть, будь ласка, про себе: де і в якій сім’ї ви народились?
  2. Скажіть, будь ласка, де ви здобували освіту?
  3. Чим був продиктований вибір вашої професії?
  4. Де вам довелося здійснювати військову службу?
  5. Розкажіть, будь ласка, більш докладно про вашу службу і життя саме у 80-і роки. На початку 80-х років ви служили в Польщі. Чим запам’ятався вам цей час?
  6. А чому вам здавалось дивним прагнення поляків покращити своє життя?
  7. Де ви продовжували службу далі?
  8. Що собою представляв цей населений пункт – Станція Степ?
  9. А які газети були найпоширенішими в той час?
  10. Яким було повсякденне життя в гарнізоні? Яким було дозвілля?
  11. А які види спорту були найбільш популярними?
  12. Ви говорили, що у 80-х роках в СРСР були проблеми із продовольчим забезпеченням. Чи військові також це відчули ці негаразди на собі?
  13. А якими були ціни на товари?
  14. Чи забезпечувала держава військовослужбовців формою?
  15. Чи траплялись в армії випадки розкрадання державного майна?
  16. А чи обов’язково радянському військовослужбовцю слід було бути членом Компартії?
  17. Скажіть, будь ласка, чим вам запам’ятались роки «перебудови»?
  18. Як би ви могли пояснити, що таке «гласність»? Як ви розуміли цей термін?
  19. Як відомо, однією з болючих тем 80-х років була війна в Афганістані. Що ви могли б сказати з цього приводу?
  20. А що можете пригадати про Чорнобильську трагедію?
  21. Чи просто було потрапити на службу за кордон? Якою була процедура виїзду військовослужбовців?
  22. Пригадайте, якими були події в армії кінця 80-х років – початку 90-х ?
  23. Які почуття, емоції у вас викликали події останніх років існування СРСР?
  24. Чи жалкуєте за розпадом Радянського Союзу?

 

ДОДАТОК 1

Будні та свята радянських військовослужбовців