ВАЖЛИВІ ФЕНОМЕНИ ПЕРІОДУ: гласність в СРСР у 1980-1991 рр.

2018-01-30T18:57:50+00:0020. 11. 2017|ШКІЛЬНІ ПРОЕКТИ 2017|

Матеріали на міжнародний конкурс шкільних проектів з усної історії «ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ В СРСР У ПЕРІОД 1980-1991 РОКІВ» ПРОЕКТ З УСНОЇ ІСТОРІЇ ВАЖЛИВІ ФЕНОМЕНИ ПЕРІОДУ: гласність в СРСР у 1980-1991 рр.

Організатор конкурсу: «Асоціація з міжнародних питань (АМО)». (Чеська Республіка)

Виконавець проекту: учениці 10-Б класу НВК “ЗОШ №11-ліцей” м. Ковеля Родіонова Анастасія, Шевчук Анна, Шейка Тетяна. (Україна)

Координатор проекту: вчитель історії та трудового навчання НВК “ЗОШ №11-ліцей” м.Ковеля – Хавіна Тамара Сергіївна м. Ковель – 2017

ЗМІСТ

  1. Склад ініціативної групи
  2. Опис проекту
  3. Етапи проведення проекту
  4. Анкета респондента
  5. Повна транскрипція інтерв’ю
  6. Повна транскрипція опитування
  7. Підсумки
  8. Подяка
  9. Додатки Угода про проведення інтерв’ю та зберігання його аудіозапису
  10. Угода про зберігання й використання транскрибованої копії інтерв’ю
  11. Запитання, використані під час інтерв’ю та опитування
  12. Фотоматеріали
  13. Список джерел

Склад ініціативної групи

учениці 10 – Б класу НВК ―ЗОШ №11-ліцей м. Ковеля

Шевчук Анна (інтерв’юер)


Шейка Тетяна

Родіонова Анастасія

Вчитель-координатор проекту:

Хавіна Тамара Сергіївна
вчитель історії та трудового навчання НВК “ЗОШ №11-ліцей” м.Ковеля

Вчитель-експерт проекту:

Вакуліч Лідія Яківна
вчитель української мови та літератури, керівник факультативу “Основи журналістики” НВК “ЗОШ №11-ліцей” м.Ковеля

Опис проекту

Чому тема гласності періоду перебудови здалась нам актуальною на сьогодні? Тому що його феномен вплинув на здобуття Україною незалежності, на події двох наступних революцій та й досі продовжує визначати наш спосіб життя, мислення. На жаль, феномен лишається не повністю дослідженим і ми продовжуємо пожинати наслідки цього. За допомогою методу усної історії можливо “оживити історію” та наблизитися до розгадки феномену гласності. Спеціалісти прогнозують, що в майбутньому інтерв’ю з професіоналами, талантами та геніями своєї справи, буде виділено в окрему професію. Таке переведення інтуїтивних знань у свідомі (інструментальні) гарантує систематично вирішувати складні проблеми. Інструментальні знання дають алгоритм дій, повторивши які середньостатистична людина має досягнути гарантованого результату, на відміну від декларативних і описових знань. Опитавши одну людину, ми отримаємо суб’єктивну точку зору. А опитавши сотню, ми наблизимось до об’єктивної точки зору, як це робив ще до нашої ери Фукідід, автор історичного твору “Історія

Пелопоннеської війни”, де він вивчав її причини і наслідки. Сократ також користувався діалогом, щоб отримати філософські знання. Нині уснa історія не є окремою дисципліною, мовa йде про дослідницький метод, що використовується для вивчення конкретного історичного феноменa, учaсники і свідки якого досі живі. Це верх професіоналізму, коли людина може спрогнозувати певні події та результати, маючи в наявності “інструменти”, якими можна продемонструвати причинно-наслідкові зв’язки. В цей “арсенал” можуть входити: списки гіпотез, відкритих актуальних питань, база даних закономірностей, система прийомів, кращі практики та списки типових помилок, яких слід уникати.

Ось і в інтерв’ю на 13 хвилині, наш респондент на питання про “передбачення незалежності Україні” привів у приклад свою статтю та один з відгуків на прогноз. Протягом цілого інтерв’ю респондент звертає увагу на етичну та моральну сторону журналістики, лише відкриваючи певні причинно-наслідкові зв’язки між проблемами в журналістиці того періоду та феноменом гласності. Мені доводиться часто спостерігати за учнями під час проведення в школі різноманітних заходів присвячених історичним подіям, визначним датам. Для мого покоління 80-і роки XX століття – це повсякденне життя. Афганістан – це мої однокласники, знайомі, рідні та друзі виконували інтернаціональний обов’язок.

Трагедія на Чорнобильській АЕС – це мої земляки, сусіди приймали участь у ліквідації наслідків аварії. Сьогодні кожен може вільно висловлювати свою думку та позицію, отримувати інформацію не тільки з книжок, газет, журналів та телебачення, але й з Інтернету. Учням важко зрозуміти, як це читати “між рядками”, чекати черги, щоб прочитати цікаву книгу, деколи надруковану на друкарській машинці, або переписану від руки. Для тих, хто народився у XXI столітті ті роки – далека історія! Сьогодні в Україні також розпочалися кардинальні реформи.

Хочеться, щоб нинішня молодь зробила для себе висновки, не забувала про ті події живої історії, не повторювала наших помилок і скористалася шансом, який є зараз – прийняла участь у розбудові держави, зайняла активну громадянську позицію. Чому для інтерв’ю ми вибрали Вельму Миколу Григоровича? Це людина, яка почала працювати в редакції газеті ще у далекому 1966 році. Так, він деякий час був партійним працівником, але працював журналістом і до перебудови, і під час перебудови, і зараз. Вельма М.Г. один з очевидців подій, що відбувалися у той час в м. Ковелі і він приймав активну участь у громадсько-політичному житті нашого міста.

До виконання проекту долучилися учениці 10 – Б класу НВК “ЗОШ №11-ліцей”, які ознайомилися з методом усної історії, вчилися ставити запитання, провели інтерв’ю 7 жовтня 2017 року тривалістю близько 45 хвилин, зробили аудіозапис розмови та його транскрипцію. Під час інтерв’ю була спроба наблизитись до розгадки феномену гласності 80-х років у СРСР, після чого було зроблено додаткове опитування, де просили дати відповідь лише на одне питання: “Коли і від кого Ви дізналися про аварію на Чорнобильській АЕС?”. Проект проілюстровано фотографіями і документами з особистого архіву Вельми М.Г., а також угодами укладеними з ним та спільними світлинами. Шляхом анкетування учениць, нам вдалось підвести підсумки своєї роботи. Вивчаючи період 1980-1991рр. за допомогою методу усної історії, ми прагнули почути різних людей через діалог поколінь, виховати повагу і зацікавленість до учасників історичних подій, ознайомити з регіональною специфікою історії.

Мета проекту

Нами було виділено 8 основних завдань методу усної історії. Розвиток критичного мислення, соціального навику спілкування та збагачення своїх знань – цей рівень цілей ученицям вдалось досягнути. Завдання вищого рівня – це опанування необхідних компетенцій, подібних до тих, якими користуються в науковій роботі при дослідженні явищ, а також в журналістиці.

Також культурне виховання, на що ні наука, ні мораль не спроможні та інтелектуальні навички отримання творчих результатів. На наш погляд, критерієм такого результату є користь і новизна не менш ніж на рівні міста. До цього рівня цілей ученицям вдалось наблизитись. Недопущення катастроф в майбутньому та дослідження феномену гласності – найвищий рівень завдань методу усної історії, який для нас поки не досяжний, тому що потребує величезних людських, матеріальних та часових затрат.

  • залучення учнів до наукової роботи та створення оригінальної джерельної бази, що сформує навички пошуку, опрацювання та збереження отриманих матеріалів;
  • формування власного бачення історичних подій, шляхом спостереження та дослідження зв’язку між минулим та сучасністю;
  • визначення впливу гласності, як одного з важливих феноменів 80-х – поч. 90-х рр.. XX ст. на суспільно-політичне життя України;
  • мотивування учнів вивчати новітню історію не тільки за шкільними підручниками, а за допомогою методу усної історії, так як даний метод дозволяє дослідити історію рідного краю, провести час цікаво та розвиваючись, опитуючи своїх рідних, близьких та знайомих;
  • розвити вміння організовувати, проводити та аналізувати інтерв’ю;
  • навчити розрізняти різні рівні інтерпретації історії в залежності від: контексту (наприклад регіональна специфіка, коли події в столиці відбуваються інакше аніж в провінції); свідомості (громадська свідомість проти індивідуальної); виду історії (“велика історія” проти соціальної).

Етапи проведення проекту

І. ДО ІНТЕРВ’Ю (11.09 – 05.10.2017)

1. Ознайомлення з проектом учнів
2. Вивчення дійсності епохи з зареєстрованими учнями
3. Вхід в нову сферу знань “інтерв’ю” та збір даних
4. Визначення з темою та респондентами
5. Зв’язок з потенційним респондентом та ознайомлення його з проектом
6. Залучення експертів
7. Відвідування спеціальних інституцій для збору даних
8. Контроль і корегування роботи учнів
9. Підготовка опитувальника (18.09 – 05.10.2017)
10. Підготовка угод
11. Призначення дати інтерв’ю та надання списку питань
12. Проведення репетиції інтерв’ю (слідкувати за часом, спочатку легші питанння, як вірно завершувати)
13. Підготовка техніки, необхідної для проведення інтерв’ю

ІІ. ПІД ЧАС ІНТЕРВ’Ю (07.10.2017)

14. Зустріч з респондентом та ознайомлення Вельми М.Г. з правами
15. Підписання Угоди про проведення інтерв’ю та зберігання його аудіозапису
16. Проведення і запис інтерв’ю
17. Стеження за тривалістю розмови

ІІІ. ПІСЛЯ ІНТЕРВ’Ю (07.10 – 29.10.2017)

18. Сканування матеріалів
19. Транскрипція інтерв’ю
20. Граматична перевірка
21. Встановлення остаточного терміну здачі роботи для подальшого оформлення в проект
22. Підписання Угоди про зберігання й використання транскрибованої копії інтерв’ю
23. Додаткове опитування про ЧАЕС рідних та вчителів ( транскрипція і перевірка граматики)
24. Обговорення труднощів, що виникли в процесі та аналіз результату (анкетування)
25. Оформлення проекту
26. Остаточна перевірка і здача

Інтерв’ю з Вельмою Миколою Григоровичем

АДРЕСА: Україна, Волинської область м. Ковель, вул. Грушевського 2

ПРОЕКТ: «Важливі феномени періоду: гласність в СРСР у 1980-1991рр.»

ІНТЕРВ’ЮЕР: Шевчук А. ТРАНСКРИПЦІЯ: Родіонова А., Шевчук А., Шейка Т.

ВИД ІНТЕРВ’Ю: аудіоінтерв’ю МІСЦЕ ПРОВЕДЕННЯ ІНТЕРВ’Ю: кабінет редактора громадсько-політичної газети “Вісті Ковельщини”

ДАТА ПРОВЕДЕННЯ ІНТЕРВ’Ю: 07 жовтня 2017 року

ПРИСУТНІ: респондент Вельма М.Г., інтерв’юер Шевчук А., Родіонова А., Шейка Т., координатор проекту Хавіна Т.С.

 

Анкета респондента

Вік: 69, дата народження 06.03.1948р., чоловік, редактор газети.

Освіта: Львівський державний університет імені Івана Франка (1973 р.), ВПШ при ЦК Компартії України, м. Київ (1978 р.).

Працевлаштування: редактор міськрайонної газети “Вісті Ковельщини” з 1986 р. по сьогоднішній день.

Місце проживання: м. Ковель.

Нагороди: медаль “Нестора Літописця”, заслужений журналіст України.

 

Повна транскрипція інтерв’ю

Шевчук Анна (Ш.А.): Доброго дня, шановний Миколо Григоровичу!

Микола Григорович (М.Г.): Доброго дня, прошу заходити до мого робочого кабінету.

(Ш.А.): Дозвольте взяти у Вас інтерв`ю в рамках конкурсу шкільного проекту з усної історії. (М.Г.): Мені приємно взяти участь у цьому конкурсі й допомогти вам.

(Ш.А.): Де і коли Ви народилися? Розкажіть коротко про своє дитинство.

(М.Г.): Я народився в м. Ковелі 6 березня 1948 р. Мама моя – учитель шкіл рідного міста, а саме: №1, №5, №7. Вона була членом Союзу українок, мешкала в смт. Турійську. Її брат був членом ОУН. Вони проводили культурно-просвітницьку роботу. У 1940р. маминого брата заарештували і помістили у Ковельську в`язницю. Разом із ним заарештували ще декількох людей із Турійська. Перед початком нападу німецької армії на Радянський Союз маминого брата, її першого чоловіка та ще 5 людей було розстріляно. У 1940р. мама була репресована. У засланні перебувала до 1946р. Після повернення мати вдруге вийшла заміж у 1947р. Батько працював на шахтах Нововолинська в Службі контролю за якістю вугілля. Цікава деталь: мати була неблагонадійна, тобто мала тавро «націоналістки», а батько – член КПРС. Тато пройшов всю війну й завершив її у Берліні. Незважаючи на всі обставини, вони поєднали свої долі. Я навчався у школі №3 м. Ковеля, а потім вступив до Львівського державного університету ім. І. Франка, який закінчив у 1966р.

(Ш.А.): Де Ви працювали в період з 1980р.по 1991р.?

(М.Г): З першого дня після закінчення університету я працював у редакції нашої газети, яка тоді мала назву «Прапор Леніна». Пізніше, а саме з 1986р., я редактор цієї газети. У 1991р., після провалу серпневого путчу, газета була перейменована на «Вісті Ковельщини».

(Ш.А.): Чи відразу Ви вирішили, що обрана Вами професія, – це Ваше покликання?

(М.Г.): Я це зрозумів ще в дитинстві. У школі випускав стінні газети. Це було моє хобі. Я любив малювати, трішки захоплювався гумором і сатирою. Будучи старшокласником, входив до складу редколегії газети «Комсомольський прожектор». З 1965р. почав дописувати до нашої міської газети, а буквально після випускного вечора (випускний був 26 червня) 1 липня мене взяли на роботу кореспондентом. З того часу я пов`язав своє життя із журналістикою й до сьогоднішнього дня не уявляю себе без неї.

(Ш.А.): Як Вам там працювалося? (у редакції газети) Розкажіть нам про деякі робочі моменти.

(М.Г.): Захопившись гумором та сатирою, я спробував себе в написанні гуморесок та фейлетонів. Ці жанри не всім були до вподоби. Кому подобається, коли про нього пишуть критичний матеріал? Будучи молодим, я писав про життя юних, про трудові колективи, висвітлював діяльність компартійних та комсомольських організацій. Політичних тем ми практично не порушували, але старалися подати щось цікаве про моральні цінності молоді та про виховання підростаючого покоління.

(Ш.А.): Яким чином ви збирали матеріал для своїх статей?

(М.Г.): Я їздив у відрядження, зустрічався з людьми, дуже любив працювати з листами (а листів тоді писали до газет багато). Газетне слово було досить авторитетним. Я просив свого тодішнього редактора, щоб він давав мені листи й скарги, які надходили до газети, щоб аналізувати їх. Маючи в руках такий матеріал, я зустрічався з людьми, розбирався в тій чи іншій ситуації й тільки тоді дозволяв собі публікацію якоїсь статті. На той час існувала однопартійна система, але основним її плюсом було оперативне реагування на критику в пресі: у місячний термін керівник чи секретар тієї організації, яку було розкритиковано, мав дати відповідь. Сьогодні все по-іншому (і в цьому мінус): газета пише, люди читають, схвалюють – не схвалюють, але влада на це практично не звертає уваги. От і виходить: пишіть собі, у вас робота така.

(Ш.А.): Які теми були популярними для друку?

(М.Г.): Популярними були ті теми, які цікавили людей: морально-етичні, тема міжнародних відносин. Мораль тоді була досить суворою, комуністичною. Її не можна було порушувати. Завдавав шкоди надлишок офіційної інформації, тобто розповіді про роботу партійних та комсомольських організацій, органів влади. Ця інформація була нудною, нецікавою, тому не завжди подобалась людям.

(Ш.А.): Які теми не можна було висвітлювати?

(М.Г.): Не можна було писати про національно-визвольну боротьбу, розповідати про якісь патріотичні рухи, хоч їх на той час фактично й не було, крім руху дисидентів (60-70рр.). Був такий випадок: завідуюча бібліотекою школи №3 попросила мене випустити стінгазету. У заголовку я використав синьо-жовтий колір. Марія Лаврівна, так звали завбібліотекою, сказала: «Миколо, запам`ятай на все життя: не можна поєднувати синій і жовтий кольори.» Інтелігентна, гарна жінка, яка багато знала, мала корені польської сім`ї. Тому вона не могла дозволити собі поєднання кольорів-символів незалежної України – навіть у заголовку стінгазети. Я не хотів, щоб у Марії Лаврівни були проблеми (її син Г.Шавловський був на той час відомим науковцем). Отже, бачите, за поєднання національних кольорів у людини могли виникнути проблеми.

(Ш.А.): Коли термін «гласність» став популярним у повсякденному житті? Розкажіть про проблеми з гласністю у Радянській Україні. А у Вашій редакції?

(М.Г.): Мені трохи пощастило, тому що я став редактором у 1986 році, коли прийшов до влади М.С Горбачов. У країні справді почалася гласність, з’явилися дуже цікаві публікації. Великою популярністю користувався журнал «Огонѐк». Його редактором був письменник з України Віталій Коротич. На сторінках цього видання порушувалися проблеми, які були заборонені раніше. У народі їх називали «білими плямами». Журнал друкував матеріали, якими захоплювалися читачі різного віку. Великою популярністю користувалася «Літературна Україна». Тут друкувалося багато фактів з історії нашої держави. А що ж місцева преса? Наша газета старалась іти в ногу з часом. Ми почали друкувати дуже багато листів, чого не могли робити 2-3 роки тому. Не всім це подобалося. Мене особисто на Пленумах міськкому партії критикували за те, що я «не з тими зв’язався», але незважаючи ні на що ми робили свою справу. Тираж газети в 90-х роках становив 20 тис. примірників. Це був наш рекорд. Цікавою була й газета «Радянська Волинь», яка видавалася тиражем 200 тис. примірників. Тому можна із впевненістю сказати: «Гласність люди сприймали, народ хотів бути в курсі всіх подій».

(Ш.А.): Чи читали Ви заборонену літературу? Можна поцікавитись яку? Яких авторів того часу Ви знали?

(М.Г.): Забороненої літератури у вільному продажі в той час не було. Великою популярністю користувалися поезії Євгена Євтушенка та Івана Драча. Найбільшого резонансу набрала книга Івана Дзюби «Націоналізм чи русифікація». За неї його дуже різко критикували, пізніше під тиском обставин та під тиском КДБ він написав спростування щодо цього твору (насправді автор і надалі залишався на своїх позиціях). Критикували й лідера української літератури Олеся Гончара за його роман «Собор». Проте навіть такій авторитетній людині не могли вибачити гостроту проблем, порушених у творі. Олесь Терентійович затаврував пристосуванство, кар’єризм, лицемірство партійних керівників, показав, до чого може призвести занепад духовності. Письменник зняв маску з партійної верхівки й розкрив їхню фальш, лицемірство, тому і попав у немилість, дарма що був лауреатом усіх можливих премій. Дуже гарну рецензію на «Собор» написала письменниця – критик – наша землячка Маргарита Малиновська (на той час заступник редактора «Літературної України»). За цю рецензію її вигнали з роботи. До 90-х років заборонена література нам була недоступна, а якщо вдавалося щось дістати, то її читали підпільно (кожен думав, чи передати цю книгу іншому, чи ні).

(Ш.А.): Чи знали Ви особисто письменників, яких влада вважала нелояльними?

(М.Г.): Так, я знав Олеся Гончара, Івана Дзюбу та Галину Коцюбинську.

(Ш.А.): А яким чином вони поширювали свої твори всупереч забороні?

(М.Г.): Найчастіше це був самвидав, написання творів від руки або друкарською машинкою. Не виключено, що були провокатори, які займалися цим. Часто траплялося так, що люди, які їм довіряли, страждали: їх запроторювали до в’язниці. Так сталося із В’ячеславом Чорноволом, Михайлом Горинем та багатьма іншими. Зазвичай твори поширювалися за кордоном. На території Радянської України, можливо, щось і друкувалося, але у вільному продажі таких книг не було.

(Ш.А.): Які газети були найвідомішими в Радянській Україні? А на Волині, Ковельщині?

(М.Г): У радянський період преси було не дуже багато. У Ковелі виходила газета «Прапор Леніна», в області – «Радянська Волинь» та «Молодий ленінець». У Києві друкувалися такі газети, як: «Радянська Україна», «Правда України» та інші. А «Правда», «Известие», «Комсомольская правда» – це московські ЗМІ. Альтернативних видань тоді не було, вони почали з’являтися тільки у 90-х роках.

(Ш.А.): Як поширювалася загальна інформація в малих містах та селах?

(М.Г.): Інформація була офіційна та неофіційна. Люди слухали радіо й дивилися телебачення. Таким чином вони отримували офіційну інформацію. Неофіційна ж поширювалася за допомогою радіостанцій «Свобода» та «Голос Америки». Інтернету на той час не було, тому громадяни обмежувалися тими джерелами, які були їм доступні. Крім того, працювали агітатори, політінформатори, але вони відстоювали офіційну точку зору і розповідали тільки те, що дозволялося.

(Ш.А.): Що Ви можете розповісти нам про перебудову 1985 року? Чи виправдала вона Ваші сподівання?

(М.Г.): Перебудову люди зустріли з великим ентузіазмом, адже до влади прийшов молодий та креативний Генеральний секретар КПРС Михайло Горбачов. Він замінив так званих «живих трупів» – Л.Брежнєва та В. Черненка (вибачається), які слова не могли сказати без папірця. Народу імпонувала відкритість першої особи держави, людям було приємно, що М. Горбачов спілкується з ними. Хоча потім всі побачили, що реальних справ дуже мало, а все гарні слова. Гласність виправдала себе в тому плані, що ми могли реальніше висвітлювати наше життя, більше давати слово тим, хто мав власні думки, але раніше не міг їх висловити. В цілому перебудова була не зовсім продумана й не до кінця виважена. Економіка почала занепадати. Україна, яка була в числі передових країн Європи, навіть світу, поступово втрачала свої позиції. Почалася руйнація народного господарства. Велика помилка комуністів була в тому, що вони боролися з приватною власністю та релігією. Але перебудова дала змогу людям вільно дихнути і, безперечно, почалися стосунки на міжнародному рівні.

(Ш.А.): Нам цікаво дізнатися Вашу думку про війну в Афганістані.

(М.Г.): Я вважаю, що участь у цій війні – величезна помилка радянського уряду і трагедія, яку Росія (наступниця Радянського Союзу) сьогодні повторює в Сирії. Всі ці події, пов’язані з Афганістаном, були за сімома печатями. Все було замасковано, ніде не афішувалося, про це ніхто практично не писав. Наведу вам приклад. Загинув син Анатолія Шевченка, військовослужбовця-офіцера із нашого міста. Хлопчина пішов воювати в Афганістан, згодом його привезли мертвим у закритій труні. Анатолія дуже обурило те, що ніде не згадали про смерть його сина та зробили таємницю із цього. Наголошую: все було засекречене в той час. Загиблих людей привозили в закритих гробах. Після похорону не можна було навіть написати, що вони загинули саме на війні в Афганістані.

(Ш.А.): У той час у Союзі була лише одна партія – Комуністична. Чи були Ви членом КПРС?

(М.Г.): Якби я не був членом КПРС, то не став би редактором (тоді була така практика, від цього нікуди не дінешся). Пізніше дехто був не радий, що мене прийнято до лав КПРС, тому що я стояв близько джерел інформації. Працівники газети (на той час це вже була справжня команда, яка працювала в газеті) розвивали й підтримували національно – демократичний рух у Ковелі. У 1990 році мене було обрано головою Ковельської міської ради, звичайно на громадських засадах. Це була рада першого демократичного скликання. На цій посаді я пропрацював майже рік. Між мною й людьми була довіра.

(Ш.А.): Як і коли Ви дізналися про вибух на ЧАЕС?

(М.Г.): Я дізнався про вибух на ЧАЕС у наступний день після трагедії. Про цю подію почали розповсюджувати чутки, але практично ніхто не вірив. Не вірив і я. Хмара із ЧАЕС охопила не тільки територію України, а й країн Європи. Якби наслідки вибуху були лише над українською землею, ми б ніколи не дізналися про трагедію. Саме Європа відкрито почала говорити про радіацію, про її джерело та наслідки. Весь світ і ми, безперечно, теж дізналися про це. Адже наша влада, аби заспокоїти народ, 1 травня влаштувала демонстрацію в Києві, поширюючи брехливу інформацію про те, що вибух не заподіє нікому шкоди. На той час головою Ковельської міської ради був Роман Герасимов. Він розпорядився, щоб штаб Цивільної оборони передав по місцевому радіо заклик закрити всі кватирки та двері у квартирах та будинках і менше виходити на вулицю та перебувати там. Після того, як розпорядження прозвучало, людина мала великі неприємності, адже керівництво суворо заборонило йому оголошувати те, про що в інших містах не говорили.

(Ш.А.): Як і коли Ви висвітлили цю подію у газеті?

(М.Г.): Ми фактично навіть не висвітлювали її тоді, коли в центральних газетах було опубліковано інформацію про вибух, через те що нічого не знали про цю подію. Наші кореспонденти Сергій Дятел та Володимир Повар пізніше поїхали в зону відчуження й зробили досить непоганий фоторепортаж із місця подій. Звісно, вони писали про те, що можна було публікувати. Потім інформація стала доступною всім, тоді вже можна було розповідати все про цю трагедію.

(Ш.А.): Як населення ставилося до того, що влада не вжила всіх необхідних заходів для локалізації проблеми та оповіщення людей?

(М.Г.): Безперечно, негативно. Хоч це вже були роки перебудови, але отой радянський спосіб замовчування інформації ще зберігався. Зрозуміло, що влада старалася не допустити паніки в країні, але з іншого боку поміркована інформація про те, як себе вести, що можна робити, що ні, абсолютно не завадила б. Можливо, сьогодні було б менше онкологічних захворювань, смертей і страждань людей.

(Ш.А.): Чи діяли на території СРСР міжнародні організації?

(М.Г.): Ні, не діяли. Гельсінська група, яка утворилася у 80-х роках, діяла підпільно. Члени цієї організації в Ковелі були, але вони теж знаходилися в підпіллі та яскраво себе не проявляли. Вже пізніше з’явилися міжнародні організації.

(Ш.А.): Чи було телебачення в Радянській Україні? Які саме були телеканали?

(М.Г.): Телебачення було. Була Перша програма – це програма московського телебачення. І було Українське телебачення. Фактично всього дві програми. Пізніше підключилося Волинське телебачення, яке транслювалось 1-2 години на добу. Зрозуміло, що такого розмаїття каналів, як у наш час, не було. Потім з’явилася Друга українська і Друга загальносоюзна програми. На цих каналах виходили досить офіційні програми і декілька розважальних.

(Ш.А.): Що Ви знаєте про Народний Рух України? Як Ви до нього ставилися?

(М.Г.): Я ставився до цього руху із симпатією. Спочатку він називався Народний Рух України за перебудову. Його ідеї почала пропагувати газета «Літературна Україна». Був створений ініціативний комітет із членів Спілки письменників України: Д. Павличка, І.Драча та інших. Вони вирішили програму цього руху надрукувати в газеті. У статті нічого поганого не було, бо люди, які її писали, хотіли довести, що це програма саме для підтримки перебудови. Комуністичною верхівкою ця стаття була зустрінута в штики. Звичайно, членів Народного Руху не переслідували, але негативне ставлення було. Коли ми почали писати про Рух у своїй газеті, нас теж майже не записали в число «ворогів народу». Для вас буде цікаво дізнатися про те, що на заводі «Ковельсільмаш» координатором Руху був Володимир Осіюк, який, до речі, закінчив школу, у якій ви зараз навчаєтеся, – НВК №11.

(Ш.А.): Чи передбачали Ви, що через кілька років після перебудови, а саме в 1991році, Україна стане незалежною?

(М.Г.): Звичайно ж, передбачав. У липні 1991 року я написав і надрукував велику статтю «Чи є у нас партія?» у газеті «Вісті Ковельщини», де стверджував, що якщо партія не змінить свою тактику, свій стиль роботи, то її чекає крах. Цікаво, що після цієї публікації, колеги дуже різко мене критикували і доводили, що партія є, партія сильна як ніколи. Але в її силі ми переконалися вже в серпні 1991року. Після виходу моєї статті мені написав листа житель смт. Люблінець Іван Семенович Кінах, на той час голова Люблінецької селищної ради. Це було 27 серпня 1991року. Як він написав:”Все збирався Вам написати, поділитися думками з нагоди статті “Чи є у нас партія?”. І ось серпневі події дали відповідь Вашим опонентам… Прийміть щиру вдячність за Вашу чесну громадянську позицію. З повагою Кінах”. Були такі відгуки, позитивні…Звичайно, ті, що думали, що партія вічна не сприймали моїх думок, але я тоді передбачав. Не хочу сказати, що я “оракул”, надто розумний, але деякі речі справдилися про що я писав.

(Ш.А.): Як ця подія вплинула на Вас?

(М.Г.): Я, як і інші,сприйняв це з ентузіазмом. Все-таки Україна стала незалежною, а за це люди боролися поколіннями. Зрозуміло, що ми були в піднесеному настрої, і це піднесення відображалося в газеті. Тема національного відродження, незалежності стала центральною як у нашому, так і в інших виданнях, а також у моїй діяльності як депутата уже обласної ради. Але біда в тому, що плодами незалежності скористалися зовсім не ті люди, яких хотілося б бачити керівниками держави. Правду говорять: «Революцію здійснюють романтики, а плодами її користуються негідники». На жаль, так і сталося. Замість того, щоб отриману незалежність утверджувати, як це робили країни Прибалтики, у нас почалося розкрадання народного майна й збагачення окремих осіб. Отже, перебудова і розпад Радянського Союзу були закономірними, але українці, точніше ті, хто прийшли до влади, не використали позитивних наслідків розвалу радянської держави для розбудови рідної України, бо переслідували тільки власні інтереси.

(Ш.А.): Які ЗМІ зараз є в Ковелі?

(М.Г.): У нашому місті є газета «Вісті Ковельщини», а також «Ковель сьогодні». На жаль, остання виходить у невпорядкованому режимі. Є ТЦК, яке друкує рекламу та оголошення. Були й деякі інші ЗМІ, але припинили свою діяльність. Адже видавати газету – це справа складна, особливо сьогодні. Звісно, більшість інформації поширюється мережею Інтернет і молодь більше цікавиться інтернет-новинами.

(Ш.А.): Миколо Григоровичу! Дякуємо Вам за те, що погодилися на інтерв`ю. Дякуємо за цікаву розповідь. Бажаємо Вам натхнення у роботі, нехай Ваше перо завжди буде на вістрі подій. Радуйте людей добрими новинами, допомагайте їм вирішувати складні проблеми. Здоров`я Вам, мирного неба над головою, творчих успіхів! До побачення!

 

Опитування щодо інформування населення про аварію на Чорнобильській АЕС.

Скажіть, будь ласка, коли і від кого Ви дізналися про аварію на Чорнобильській АЕС?

1.Камінська Ніна Олексіївна, 59 років, жителька міста Ковеля, примусово виселена у 1986р. із радіоактивної зони.

Наша сім’я проживала в місті Прип’ять. Чоловік працював на 3-ому енергоблоці ЧАЕС, я перебувала в декретній відпустці. У п’ятницю, після того, як чоловік повернувся з роботи, ми поїхали в село до батьків чоловіка. Воно знаходилося за 9 км від міста Прип’ять. У суботу вранці всі здивувалися, тому що не працював телефон, телевізор, радіо. Пізніше ми дізналися від людей, які хотіли потрапити на ринок в місто Прип’ять, що на дорозі стоять пости. Міліціонери в респіраторах нікого не впускають, і не випускають з міста, і по секрету розповідають, що на одному з енергоблоків сталася аварія. Чоловік із братом вирішили поїхати самі, адже там вони працювали, але теж повернулися додому. У селі ніхто ніяких оголошень не давав, людей про небезпеку не повідомляли. Наближалося свято, і на полях господарі поспішали посадити картоплю, наводили порядки у дворах. У багатьох на подвір’ї сушилися випрані речі, гралися діти. Пізніше до нас приїхали друзі чоловіка з міста, які повідомили, що всіх мешканців Прип’яті будуть евакуйовувати на 3 дні. Товариші чоловіка, щоб потрапити до нас, оминали пости лісовою дорогою. Вони розповіли, що в місті вже багато військових, міліції та автобусів для вивезення людей. Вночі керівництво села отримало повідомлення, щоб велась підготовка до евакуації, але день і час ще не був визначений. Тому ми з сім’єю вирішили поїхати в місто Чорнобиль на автовокзал, а друзі автомобілем поїхали до своїх батьків у інший район Київської області. Рейсові автобуси не ходили. На станції о 4:00 відправлявся автобус, який ще ввечері прийшов з міста Києва. У ньому було 4 вільних місця. Так ми змогли виїхати із зараженої зони. У Києві таксист, який нас підвозив, дуже здивувався, куди ми їдемо з такими маленькими дітьми. Коли ми йому розповіли, було видно, що він про аварію нічого не знав. У Києві готувались до параду. Це було 1 травня.

2. Вакуліч Лідія Яківна, 55 років, жителька міста Ковеля, добровільно переселена із радіоактивної зони.

Добігав кінця другий рік моєї роботи в школі. Працювала я на Рівненщині у селі Полиці. Була класним керівником 5-го класу. Колектив був сформований із хутірських та сільських дітей. На той час щопонеділка за 15 хвилин до восьмої у школі розпочиналася політінформація (декілька хвилин для ознайомлення із політичними новинами). Можете собі уявити, які політичні новини можна було почути від п’ятикласників, коли вони ще й не розуміли, що таке політика. І ось, як зараз пам’ятаю, у клас заходить гарненький, милий, кумедний і завжди усміхнений Толик Мармоль. Не заходить, а влітає (запізнився, живе ж на хуторі). Сідає за парту і відразу ж піднімає руку, щоб донести до класу якусь важливу інформацію. А інформація була така: «У Чорнобилі стався вибух. Зірвалася атомна станція». І хлопчина сів за парту. Першим моїм запитанням було: «А звідки ти знаєш про це?». І прозвучала відповідь: «Мій тато вчора приїхав із Тюмені, де був на заробітках. Їхав через Київ. Ось там і почув цю новину».

Я, вчителька, вихована в дусі комуністичної моралі, не могла в це повірити, тому й сказала: «Толику! Ти завжди як щось зморозиш. Не може такого бути. Я ж стежу за новинами: читаю газети, дивлюсь телевізор протягом тижня. Ніде жодного слова про цю подію». А це вже було 28 квітня. Надворі не просто тепло, а нестерпно тепло. Чому пам’ятаю про це? Та тому, що готувалися до першотравневого параду. Я із малечею по декілька разів крокували вулицею, яка вела від школи (школа в центрі села) до лісництва. Самі розумієте: ми не просто йшли, а ще й вигукували лозунги, прославляючи партію та уряд. А уряд у цей час мовчав і труїв свій народ пилом стронцію, радію, цезію та інших хімічних елементів. А вже потім була так звана «зона». Ми вважалися постраждалими, дітей безкоштовно харчували у школі, возили на відпочинок. А потім почалися проблеми зі здоров’ям як у дітей, так і в дорослих. Сьогодні я з усмішкою і водночас із болем згадую ту політінформацію і свого білоголового Толика. І коли беру класне керівництво, то годину спілкування, присвячену Чорнобильській трагедії, починаю із розповіді, яку сьогодні почули і ви.

3. Сидорук Галина Олексіївна, 63 роки, жителька міста Ковеля.

Спочатку я дізналася про цю трагедію з чуток від людей, які говорили про це між собою. Шкода, що ми не були повідомлені засобами масової інформації про цю подію у перші ж дні. Це ще одне підтвердження того, що влада постійно замовчувала інформацію.

4. Савосюк Світлана Миколаївна, 56 років,жителька міста Ковеля.

Я достеменно дізналася про вибух на ЧАЕС 10 травня 1986 року на власному весіллі, хоч раніше знала деяку інформацію з чуток. На весілля приїхав мій родич із Києва, який працював на військовому заводі «Маяк». Він розповів нам про те, що являв собою цей вибух, як він відбувся, про його небезпечні наслідки. Також наполягав на заходах безпеки: людина після кожного виходу на вулицю повинна помитися з милом, потрібно робити йодові сітки, без потреби не перебувати на вулиці у сонячні дні. Всі уважно слухали цього чоловіка, тому що правдивої інформації у нас не було. На мою думку, замовчування цієї події було великою помилкою і тодішньої влади, і Генерального секретаря КПРС.

5. Заньчук Юлія Миколаївна, 36 років , жителька міста Ковеля.

У 1986 р я була ученицею першого класу. Учителі розповіли нам, малим дітям, що сталась аварія на ЧАЕС. Оце була і вся інформація, якою ми володіли.

6. Ромашко Ніна Лукашівна, 54 роки, жителька міста Ковеля.

Я дізналася про вибух на ЧАЕС від сестри, яка жила в Києві, через тиждень після трагедії. 1 травня ще пішла на парад, хоча за усіма нормами, він мав би бути відміненим через небезпечну ситуацію.

Підсумки

“Судячи з розповіді, у 80-х роках справді гласність була феноменом, адже висловлювати свої думки могли лише сміливі люди, які мали свою думку і не могли миритися з існуючим режимом. Вони ризикували своїм становищем, сім’єю тому що висловлення думок, які не підтримувалися владою, могли призвезти до будь яких негативних наслідків.” з анкети “Аналіз проекту Усна Історія” Шейки Тетяни

Так як аналіз займає багато часу і може призвести до поверхневих висновків через обмаль часу, ми спочатку визначилися зі змістом і метою нашого проекту. Для того, щоб розвинути тему, виконавців і читачів, нами було запропоновано в кінці проекту заповнити учням анкету. Вони оцінювали свою роботу, написали, що вдалось реалізувати, свої нові роздуми щодо феномену гласності, що завадило зробити проект кращим, як можна було б покращити проект, який з етапів був легкий, цікавий і розвиваючий, які питання виникали під час проекту і як вони їх вирішували, що вони вважають основним в проекті, в чому новизна та користь проробленої ними роботи та ін. Історична ретроспектива минулого очима учасника тих подій дозволила наблизитись до розкриття феномену гласності. Адже наш респондент за фахом журналіст, тому він зміг у повній мірі висвітлити феномен гласності у своєму інтерв’ю, відповідаючи на наші питання, підкріплюючи все власними статтями-прогнозами, листами від читачів. Він продемонстрував даним інтерв’ю етику спілкування (щось подібне майстер-класу): як слід готуватися до інтерев’ю, як аргументувати свої слова, як давати розгорнуту відповідь не відходячи від запитання, а також подарував свою книгу “Миті життя”. У ході реалізації проекту учні отримали неоціненний досвід спілкування та вміння проводити інтерв’ю. Вони наочно переконалися, що історія, це не лише події, люди і явища “офіційної історії”, але і відкриті питання, невідповідності, проблеми та завдання викликані ними, що продовжують бентежити і впливати на сьогодення. На те і називають гласність 80-х років в СРСР феноменом, що всупереч активній пропаганді владою одних тем, замовчуванні інших, “переслідуванні” і покаранні інакомислячих, влада оголосила курс на демократію і гласність, але умов для реалізації цих прав не створила. Цей курс виявився лише формальністю, але сильні волею та духом “творці історії” тих років, не зважаючи на це і всупереч усьому, робили “свою справу” на благо людству. Свій “екзамен”, особливо щодо гласності, влада провалила. Вона продемонструвала, що ціна людського життя не в пріоритеті, дезінформуючи населення та відмовляючись від закордонної допомоги, наприклад, в подоланні наслідків аварії на ЧАЕС. Даний досвід підтвердив нашу гіпотезу, що проведення біографічного інтерв’ю про те як було в побуті (описовий характер, опора на емоційність) поступається інтерв’ю про інструментальні знання спеціаліста. Історію потрібно пам’ятати, знати слабкі місця, робити власні висновки щодо певних подій та явищ, мати список потенційних ризиків, щоб уникнути їх у майбутньому. Матеріали дослідження мають історіографічне значення і можуть бути використані й іншими дослідниками в майбутньому для власних проектів, а також для популяризації отриманих знань з метою формування у сучасного покоління історичної свідомості.
Хоча нашу роботу можна вважати суб’єктивним відображенням історичних подій та зібравши сотні таких свідчень на цю ж тематику, узагальнивши інформацію, можна вивести об’єктивні свідчення зі списком відкритих питань, гіпотез, ризиків, певних закономірностей, прикладами найкращих рішень.

Труднощі (потенційні ризики для майбутніх ―дослідників)

Труднощі можна розділити на групии: для вчителя і для учня, часові, соціальні, етичні, технічні та ін.

  • Робота вчителя організаційною і методологічною підтримкою не обмежилася. Слід було входити в нову область знань, а саме проведення інтерв’ю та доведення роботи до вимог конкурсу.
  • Проект не може бути безпосередньо реалізований школярами шляхом самостійної праці: слід не лише мати для координатора певні алгоритми/технології підготовки проекту, але й для учнів готові алгоритми/технології самоосвіти в новій для них сфері. Наприклад, дзвінок респонденту слід робити координатору, так як виникає безліч нюансів і слід зменшити можливість відмови.
  • Відсутні критерії для обрання респондентів, щоб уникнути ризиків: наявність пам’яті, щоб не виникло спотворення інформації; мати професійні творчі результати принаймні на рівні міста, для отримання цінної інформації і т.д..
  • Реалізація даного проекту, перш за все, вимагала ґрунтовної теоретичної підготовки інтерв’юерів. Самі хронологічні рамки, запропоновані авторами проекту, для учнів 10 класу ще не досліджені. Даний період новітньої історії вивчається в 11 класі. Без знання та розуміння політичних, соціально-економічних процесів цієї епохи учням важко складати опитувальник. Спочатку було запропоновано тему. Ознайомившись з даним періодом історії, учениці показали свої варіанти запитань. Провівши аналіз, ми частину відкинули та зупинилися на деяких історичних моментах, виписуючи ключові слова і поняття, які важливі для нашої теми.
  • Не змогли віднайти приклади питань, що мають сенс, задають логічні рамки і підводять до свідчень, які мають інформаційну цінність! Які критерії цінності інформації? Як оцінювати інтерв’ю, обробляти, аналізувати і робити особисті роздуми? В нас лишилось багато відкритих питань.
  • Незначні труднощі технічного характеру (прослуховування аудіозапису, зробленого на телефон на інших дивайсах), часового (неодноразове перенесення інтерв’ю) та ін., так як більшість проблем ми навчились вирішувати виконуючи попередні проекти. Мені довелося і раніше працювати з даними ученицями онлайн в гугл-хмарі (наприклад цього разу учениці поступово вносили зміни в транскрибування, надавши мені доступ до документу для корегування), спілкуватися та швидко обмінюватися даними через гугл-пошту. Анкету для підбиття підсумків та аналізу проробленої роботи створювали також через гугл-форму., що збільшило наші можливості в майбутньому.

За результатами опитування виявилось, що членам команди вдалося реалізувати мету проекту, покращити знання з новітньої історії, отримати навички у підготовці до інтерв’ю, дослідженні нового матеріалу, роботі з архівними документами. Шляхом спостереження та дослідження зв’язку між минулим та сучасністю у них оформилось власне бачення історичних подій 1980-1991 рр. в СРСР. Робота над проектом за допомогою методу усної історії стала мотивацією вивчати новітню історію не тільки на уроках та за шкільними підручниками, але й опитуючи своїх рідних та знайомих. На питання, що було найважчим у роботі над проектом, учні відмітили підготовку запитань до респондента. І не тому, що вони вперше зустрілися з таким видом роботи, але насамперед, тому що потрібно було самим вивчати та досліджувати новий матеріал. Одностайною була думка, що найцікавіший етап – це зустріч з респондентом та саме інтерв’ювання. Робота в команді над такою складною темою не тільки згуртувала, зацікавила учнів, але й викликала бажання не зупинятися на досягнутому. Для наслідування школярам в напрямку методу усної історії, на жаль, нам не вдалось знайти сильних прикладів/орієнтирів інтерв’ю в книжках, кіно і т.д., де б демонструвалися справжні творчі результати світового рівня, а не вигадані. Дану культуру спілкування, архівування і аналізу інтерв’ю треба ще опрацьовувати, щоб учні могли переносити способи дій, отримані від проекту, на нові області для конкурентоздатності в майбутньому. Створено архів візуальних матеріалів для подальшого використання під час навчально-виховного процесу (наш внесок у наближенні до розкриття феномену гласності періоду перебудови з історії рідного краю, як альтернативної точки зору). У наших планах є продовження роботи над записом інтерв’ю з учасниками періоду перебудови в темі феномен гласності для створення шкільного архіву усної історії. А також проведення презентації матеріалів проекту на шкільних виховних заходах.

Подяка

Команда ініціативної групи висловлює щиру подяку Вакуліч Лідії Яківні, класному керівнику 10-Б класу, вчителю української мови та літератури, керівнику факультативу “Основи журналістики” за допомогу при підготовці та виконанні проекту “Важливі феномени періоду. Гласність в СРСР у 80-91 рр.”,а саме:при складанні запитань, транскрипції інтерв’ю, перевірці граматики та орфографії.

Додатки

Угода про проведення інтерв’ю та зберігання його аудіозапису

Угода про зберігання й використання транскрибованої копії інтерв’ю

Використані запитання під час інтерв’ю

  1. Де і коли ви народилися? Розкажіть коротко про своє дитинство.
  2. Де Ви працювали в період з 1980р.по 1991р.?
  3. Чи відразу Ви вирішили, що Ваша професія – це Ваше покликання?
  4. Як Вам там працювалося? (у редакції газети) Розкажіть нам про деякі робочі моменти.
  5. Яким чином ви збирали матеріал для своїх статей?
  6. Які теми були популярними для друку?
  7. Які теми не можна було висвітлювати?
  8. Чи були у вашій редакції проблеми з «гласністю»? Коли термін «гласність» став популярним у повсякденному житті? Розкажіть про проблеми з гласністю у Радянській Україні?
  9. Чи читали ви заборонену літературу? Можна поцікавитись яку?Яких авторів того часу ви знали?
  10. Чи знали ви особисто письменників , яких влада вважала нелояльними?
  11. А яким чином вони поширювали свої твори, всупереч забороні?
  12. Які газети були найвідомішими в Радянській Україні? А на Волині, Ковельщині?
  13. Як поширювалася загальна інформація у малих містах та селах?
  14. Що ви можете розповісти нам про перебудову 1985р.?Чи виправдала вона ваші сподівання?
  15. Нам цікаво дізнатися вашу думку про війну в Афганістані.
  16. У той час в Радянському союзі була лише одна партія – Комуністична партія Радянського Союзу. Чи були ви членом КПРС?
  17. Як і коли ви дізнались про вибух на ЧАЕС?
  18. Як і коли ви висвітлили цю подію у вашій газеті?
  19. Як населення ставилося до того, що влада не вжила усіх необхідних заходів для локалізації проблеми та оповіщення людей?
  20. Чи діяли на території СРСР міжнародні організації?
  21. Чи було телебачення в Радянській Україні?Які саме були телеканали?
  22. Що Ви знаєте про Народний Рух України ? Як ви до нього ставилися?
  23. Чи передбачали Ви, що через кілька років після перебудови , а саме в 1991р., Україна стане незалежною?
  24. Як ця подія вплинула на вас ?
  25. Які ЗМІ зараз є в Ковелі?

 

Використане запитання під час опитування

Коли і від кого Ви дізналися про аварію на Чорнобильській АЕС?

 

Фотоматеріали

Гудима О., Вельма М., Свідерський Ф..Ковель. 1990 р.

Вельма М.Г. Ковель.. 1990 р..

Лист І.С.Кінаха Вельмі М.Г. 27.08.1991р.

Примірник міськрайонної газети м. Ковеля ―Прапор Леніна

Стаття М.Г.Вельми в обласній газеті ―Волин

Список джерел

  1. Белановский Сергей Александрович Глубокое интервью: Учебное пособие. — М.: Никколо-Медиа, 2001. – 320 с.
  2. Квале С. Исследовательское интервью. — М.: Смысл, 2003. -301 с.
  3. Лебдушка Л., Волошин Ю. Жива історія. Метод усної історії в школі. / Ред. З. Вагнерова. – Полтава. – «Друкарська майстерня», 2015. – 28 с. http://www.ustnayaistoriya.info/wp-content/uploads/2017/06/oral-history_brochure_ukraine_pages_21x21cm_web_2017.pdf
  4. Мария Лукина. Технология интервью. Учебное пособие для вузов. М.: Аспект Пресс, 2003.
  5. Портал про геніїв, творчих особистостей, принципи творчості та методи креативу- http://vikent.ru/
  6. Семенюк А.В. Ковель: шлях через віки: історико-краєзнавчі нариси. – Луцьк: Надстир’я, 2010. – 552 с.