СУБ’ЄКТИВНІСТЬ УСНОЇ ІСТОРІЇ: СИЛА В СЛАБКОСТІ

2018-01-26T17:04:09+00:00 18. 05. 2017|АКТУАЛЬНО|

Той факт, що Світлана Алексієвич у минулому році отримала Нобелівську премію за свої книжки, для пострадянського простору означало принаймні дві речі. Перша: світові цікаво знати, що відбувалося тут у часи СРСР і що відбувається сьогодні. Друга: легітимізація і перемога (знову ж таки, для наших країн, хай і не формалізованого пострадянською академією) методу усної історії, оптики «маленької», «звичайної» людини (мільйонів таких людей), яких не просто не чули, а життя яких не визнавалося цінністю.

 

Людина, чиї права атакувалися системою щодня, ніколи не була запрошена до розповіді, акту промовляння на рівних. Що значила ця можливість тепер? Щонайменше, розширення і ствердження людиною її власної суб’єктності, зокрема, у спосіб відкритого заперечення офіційно усталеного радянського наративу. Можна довго дискутувати, чи є книги Алексієвич літературою, але годі заперечити, що в їх основі — свідчення тисяч людей, які не просто дають нову оптику на радянське минуле, але підривають чимало його декларацій, тез, гасел.

 

Само(аналіз)

Метод усної історії, окрім усіх інших визначень, — це спосіб (само)аналізу себе у світі через наратив. У вузькому значенні, йдеться про усну розповідь, якщо маємо на увазі безпосередньо ситуацію записування інтерв’ю, але хто знає, скільки текстів виписує всередині себе або на папері людина, яку запрошують до розмови про те, про що мовчали її батьки і діди, або про що мовчала тільки вона впродовж усього життя?

Для цього простору, в якому соціальні уявлення, принципи поведінки й навіть знання конструювалися через тоталітарну машину, згори вниз, бетонуючи партійними версіями про світле комуністичне майбутнє всі депортації, війни, голодомори і смерті, — усна історія є одразу всім: процесом самопізнання, творенням нових слів і мови, терапією, розпізнаванням власного голосу (у прямому фізичному значенні — теж) чи навіть осягненням факту, що цей голос існує.

У цій новій символічній території (в рамках історичного дослідження чи поза ними) людина чи спільнота з її індивідуальною або ж колективною пам’яттю, пережиттями, спогадами, думками, оцінками і цілим спектром найскладніших емоцій опиняється в центрі. У пострадянському просторі це завжди ситуація конфлікту, опозиції до тих структур, правил і норм, згідно з якими право на власну думку й емоцію каралося дуже жорстко. Зовнішніх структур уже нема 25 років, проте внутрішні лишаються. Акт усного інтерв’ю — це не так про пригадування, як про реконструкцію особистості у новий вимір, де індивідуальне, персональне, інтимне, приватне набуває тепер уже суспільного звучання, вписується в соціальний контекст і …не поглинається ним. Тут не тільки про дослідження власного минулого, але, передусім, про «включення» самого автомонологу — дозволу розповісти про себе і своє життя іншому.

 

Занадто суб’єктивізований метод?

У світі метод усної історії розвивається з 1930-х років, з піком у 1960–1970-х, і застосовується передусім для вивчення меншин, маргіналізованих груп, які не мали власного голосу, і щодо здатності яких промовляти у більшості могли бути сумніви. В Україні до маргіналізованих груп у національному, поколіннєвому, гендерному контексті належали й належать мільйони людей, ми не маємо ні мови, ні досвідів говоріння про десятки тем. Однак процес зрушив з місця з початку 1990-х, і кардинальну роль у цьому відіграла Українська асоціація усної історії.

Загалом, основні дискусії сьогодні тривають навколо об’єктивності/cуб’єктивності методу усної історії, рівнів ієрархії між інтерв’юером та інтерв’юйованим, а також репрезентативності усноісторичних досліджень. Всі ці аспекти визнають сильними або слабкими сторонами методу, залежно від позиції та соціального бекграунду того, хто оцінює.

По-перше, в українській академії з вуст радянських професорів (включно з тими, які входять до спецрад із захисту дисертацій з історії) досі можна почути зневажливу оцінку методу інтерв’ювання «простих людей». Основна їхня аргументація зводиться до того, що це занадто суб’єктивізований метод, тоді як вчений має прагнути до максимальної «об’єктивності». Розвиток уваги до індивідуальних наративів, персонального бачення історії у нас відбувається повільно, але за змістом це революційні речі: єдино можлива позитивістська «об’єктивна реальність», яка повинна досліджуватися «відстороненими» і «незаангажованими» вченими, з максимальною дистанцією до «об’єкта» дослідження уже поставлена під сумнів, і часто цілком спростована.

У світі, за винятком невеликої кількості переконаних позитивістів, давно стало зрозуміло, що ніяких «об’єктивних» студій не існує, оскільки вони здійснюються не рóботами, а вченими — людьми з дуже різними професійними та соціальними ідентичностями, поглядами, настановами, цінностями, і все це впливає на вибір теми, способів, методології, збору й інтерпретації результатів. Тим паче, якщо йдеться про дослідження соціальних (історичних) феноменів та процесів.

 

Процес, у який втягнуті обоє співрозмовників

Метод усної історії передбачає максимальну суб’єктність, а тому часто підкріплюється/верифікується даними з інших джерел — архівів, статистичних даних тощо. З іншого боку, вивчаючи позицію суб’єкта/актора, саме через персональний людський досвід ми можемо побачити принципово нові соціальні структури (Р. Грін), і способи контакту з ними; простежити унікальну інтерпретацію процесів та подій, що ніколи б не стало можливим за посередництвом інших джерел. Сьогодні в Україні не досліджені сотні тем з соціального повсякдення і не лише, проте більшість учені навіть не артикулюють, переважно через те, що ці науковці є вихованцями старої школи, яка не визнавала метод усної історії як можливий. Проте ситуація повільно змінюється.

Іншим полем для дискусії є допустимий рівень включеності інтерв’юера у процес інтерв’ювання, а також стосунки між тим, хто запитує, і тим, хто розповідає, й зміна ролей між ними. Якщо забути про ідеологічну методологічну настанову, що існувала в українській гуманітаристиці та соціальних науках в радянський час, за якою дослідник «завжди на висоті й дистанції» від свого «об’єкта», то навіть при мінімальному спостереженні за процесом усноісторичного інтерв’ю стає зрозумілим, що це процес, у який втягнуті обоє співрозмовників, і його динаміка буває дуже різною. Зокрема, І. Штенберг, ґрунтуючись на принципах феноменології А. Шютца, показав, що співрозмовники завжди впливають одне на одного, а отже, і на стиль, напрям, ритм розмови, від чого, відповідно, залежить розкриття теми чи окремих її питань. Відтак немає жодних підстав говорити про строгу ієрархію в цьому процесі, хоча інтерв’юер усе ж повинен намагатися контролювати свою емоційну включеність та рівень заангажованості у процес. Останнє видається одним з найскладніших завдань. Адже застосування методу усної історії в Україні сьогодні, як уже зазначила раніше, — це не просто дослідницька процедура, а складний, найчастіше дуже емоційно позначений психологічний досвід, у якому і той, хто розпитує, і той, хто розповідає, — травмуються і одночасно проживають свою травму. Найактуальнішим прикладом тут можуть бути свідчення істориків, антропологів, журналістів та громадських діячів, які записують сьогодні усноісторичні розповіді свідків та учасників Майдану–2013–2014, або наративи військових, лікарів із зони АТО, а також мешканців цих регіонів. Інтерв’юери вказують на серйозну емоційну складність проведення таких записів, аж до повного емоційного виснаження, вихід з якого кожен шукає самотужки, за браком спеціальних груп взаємодопомоги і фахівців-супервізорів.

 

Як? чому? навіщо? яким чином?

І нарешті, по-третє, усноісторичні інтерв’ю (як і всі інші типи інтерв’ювання в якісній соціології/антропології), на відміну від кількісних опитувань, не лише фіксують факти, але й дають змогу простежити тенденції, отримати відповіді на питання: як? чому? навіщо? яким чином? Тобто увиразнюють ті сегменти минулого або теперішнього, які можна розгледіти тільки через персональний людський досвід. Деякі дослідники класифікують це як недолік методу, оскільки соціальні науки працюють із суспільними, колективними феноменами, а не з окремими людськими досвідами. Але такі побоювання не мають підстав, оскільки з конкретного індивідуального інтерв’ю можна вийти на ті феномени, процеси, теми, які досі залишалися невидимими, а з цього моменту можуть стати об’єктом нового усноісторичного чи антропологічного дослідження.

Важливим плюсом цього методу є також і те, що записаний на папір або на плівку наратив — текст — може бути окремим автономним джерелом аналізу в психології, лінгвістиці, антропології, літературознавстві, філології та інших науках. Також усна історія дозволяє відстежувати не лише різні погляди й позиції, структурування cпособів пам’яті про минуле у різних групах, більш-менш однорідних за соціально-демографічними характеристиками, але і всередині одного класу чи навіть спільноти. Нерідко, опитуючи сусідів чи співробітників, які працюють і мешкають поруч, мають схожий побут, вчені виявляли кардинально різний опис цими людьми їхнього соціального простору.

 

Постпам’ять

Серед реальних застережень цього методу є той, що людська пам’ять, події минулого, які пригадує людина, не завжди ними є. Людині може видаватися, що вона пам’ятає якісь ситуації або факти, але інколи це може бути квазі-пам’ять, бо насправді вона засвоїла їх із зовнішнього інформаційного простору — газет, журналів чи розмов з іншими людьми.

В цьому контексті варто згадати і ще один феномен — постпам’ять (М. Хірш) — передачу спогадів між поколіннями, коли, скажімо, про події Голокосту розповідають внуки євреїв, які, проте, ніколи не досвідчували його на собі. Вони не пережили цих подій, проте розповідають про них, як про безпосередньо власні, оскільки виросли в образах, розмовах і спогадах про ці події. Мар’яна Хірш, яка ввела в науковий обіг термін «постпам’ять», пише про те, що це відбувається через дуже сильну емоційну заглибленість, включеність людей у спогади їхніх предків. Враховуючи те, що свідків українського Голодомору стає дедалі менше, але залишаються їхні діти та онуки, можна передбачити, що цей концепт у найближчі десятиліття буде активно застосовуватися дослідниками української історії.

 

Світлана Одинець, Львів

«Український журнал» №1, 2017