«ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ В СРСР ПЕРІОД 1980 – 1991 РОКАХ» НА ТЕМУ «ПОДОРОЖІ: ВИЇЗДИ ЗА КОРДОН»

2018-01-30T17:08:07+00:00 20. 11. 2017|ШКІЛЬНІ ПРОЕКТИ 2017|

Керівник проекту:
Осадча Леся Миколаївна, учитель історії
Щербанівського НВК, Полтавської районної ради, Полтавської області
e-mail: lesja-p@ukr.net

Виконавці:
Учні 9-го класу
Кондратенко Юлія
Малашенко Анна
с. Щербані, 2017

Опис проекту

Мета проекту:

  • сформувати в учнів уявлення про повсякденне життя в СРСР у період 1980-1991 років, допомогти зрозуміти особливості життя їхніх близьких в ті часи.
  • дослідити можливість вільного здійснення подорожей як сфери життя пересічних українців у 80-ті роки ХХ століття;
  • з’ясувати вплив на життя радянських людей режиму «залізної завіси»;
  • показати особливості процедури виїзду за кордон;
  • розвивати практичні вміння організовувати, проводити та аналізувати інтерв’ю.

Етапи реалізації проекту
І. Організаційний (05-10.10. 2017):

  • створення ініціативної групи;
  • ознайомлення з умовами конкурсу;
  • опрацювання методичних рекомендацій щодо використання методу усної історії, методичного посібника «Жива історія – метод усної історії у школі».

ІІ. Підготовчий (10.10 – 16.10.2017):

  • ознайомлення з особливостями історичного розвитку СРСР у 80-их – на початку 90-х рр.. ХХ ст.;
  • вибір тематики запитань;
  • створення опитувальника;
  • зустрічі-знайомства з потенційним респондентом;
  • остаточне затвердження опитувальника.

ІІІ. Реалізація проекту (18.10 – 20.10.2017):

  • інтерв’ю з Білоконь Тетяною Андріївною (18.10.2017);

ІV. Аналітично-підсумковий (21.10 – 25.10.2017):

  • транскрипція інтерв’ю;
  • обговорення та аналіз труднощів, що виникли в ході реалізації проекту;
  • оформлення проекту.

Коментар
У ході реалізації проекту учні отримали неоціненний досвід спілкування та вміння проводити інтерв’ю. Але виникали й певні труднощі:

  • Реалізація даного проекту, перш за все, вимагала ґрунтовної підготовки інтерв’юерів зокрема по здобуттю теоретичних знань щодо періоду 1980-1991 років, оскільки учні 9 класу ще на знайомі з даним періодом. Щоб заглибитись e тему було використано окрім підручників та історичної літератури ще й уривки відомого проекту російського журналіста Леоніда Парфьонова «Намедни 1961-1991» (события, люди, явления). Взяти інтерв’ю виявилось набагато складніше ніж здавалось:
  • учні разом з учителем тричі попередньо зустрілися з респонденткою, спочатку просто говорили про даний період та ознайомили з проектом, потім ознайомили респондентку з опитувальником. Респондентка попрохала часу для підготовки, оскільки дуже хвилювалася,
    що може щось забути чи переплутати і їй треба все ретельно продумати. Було кілька спроб записати інтерв’ю, оскільки коли вмикався диктофон респондентка через хвилювання починала плутатися, щось перевіряти у своїх записах, або її відволікали дзвінки телефона та 4 річний онук.
  • Враховуючи вікові характеристики співрозмовника, респондент частіше пригадувала свої емоції, відчуття, а опису деталей подій приділяла меншу увагу.
  • Під час основного інтерв’ю, в ході живої бесіди з респонденткою було задано значно більше запитань уточнюючих та прямих, оскільки по ходу бесіди респондентка згадувала деякі деталі, збивалася з одного питання на інше, очевидно в силу віку та давності подій, яким було присвячено інтерв’ю.

ІНТЕРВ’Ю З: Білокінь Тетяною Андріївною АДРЕСА: Україна, м. Полтава, вул. Небесної Сотні, 100, кв. 6.

ПРОЕКТ/ ЛОКАЛЬНИЙ ПРОЕКТ: Усна історія /«ПОДОРОЖІ: ВИЇЗДИ ЗА КОРДОН».

ІНТЕРВ’ЮЕР: Малашенко Анна

ТРАНСКРИПЦІЯ: Кондратенко Юлія, Осадча Леся

ВИД ІНТЕРВ’Ю: аудіо-інтерв’ю за допомогою диктофона

МІСЦЕ ПРОВЕДЕННЯ ІНТЕРВ’Ю: квартира респондентки за адресою: м. Полтава, вул. Небесної Сотні, 100, кв. 6

ДАТА ПРОВЕДЕННЯ ІНТЕРВ’Ю: 18 жовтня 2017 р.

ПРИСУТНІ: Білокінь Тетяна Андріївна (респондент), Малашенко Анна (інтерв’юер), Кондратенко Юлія учениця 9класу Щербанівського НВК, Осадча Леся Миколаївна учитель історії Щербанівського НВК, внук респондентки Олександр 4, 5 роки.

 

Анкета респондента

Вік: 61 роки, 10 червня 1956 року.
Освіта: середня спеціальна, медична сестра
Працевлаштування: пенсіонерка
Місце проживання: Україна, Полтава, вул. Небесної Сотні, 100, кв. 6

Життя: Народилася в селі Федунка, Шишацького району Полтавської області у сім’ї сільської інтелігенції. Мати учителька початкових класів, батько працював механіком, а потім заступником голови колгоспу. Закінчила Федунську восьмирічну школу, Полтавське медичне училище за спеціальністю «медична сестра». Пропрацювала за спеціальністю в різних установах з 1973 року по 2017 рік. В липні 2017 року вийшла на пенсію за віком.

Анна Малашенко: Доброго дня, Тетяна Андріївно! Ми, як і домовлялися в рамках конкурсу шкільних проектів «Усна історія» – «Повсякденне життя в СРСР в 1980-1990 роках» хочемо взяти у Вас інтерв’ю!

Тетяна Андріївна: Із задоволенням, я тут навіть підготувалася. Підготувала фотографії, навіть вірші написані під час подорожей у мене збереглися, так що із задоволенням вам розкажу та відповім на питання, що загадаю – все розкажу! Спогади у мене про подорожі добрі та приємні! (посміхається)

 

А.М. : Добре, тоді назвіть будь- ласка своє прізвище, ім’я та по-батькові, де і коли ви народилися, яку освіту Ви отримали, де працювали?

Т.А.: Я, Білокінь Тетяна Андріївна, народилася 1956 року в селищі Федунка Шишацького райо ну, освіта – середня спеціальна медична, я медична сестра, 44 роки працювала в медичній галузі, тільки в липні 2017 року я вийшла на «заслужений відпочинок».

А.М.: Добре, скажіть буд-ласка, який період Вашого життя припадає на 80-ті роки?

Т.А.: Ну, 80 –ті – це найкращий період мого життя…це молодість, але при цьому тобі не 18 років, людина вже вкорініла, знає, чого хоче, може собі дозволити більше. Вже з’являється певне коло друзів, спільні походи в театри, кіно, спільний «досуг», не знаю як українською…а дозвілля…ну що там казати, в ті роки ми всі були російськомовними, всі предмети викладалися російською, так що вибачте, якщо у мене будуть якісь неточності або помилки. Дуже любила подорожувати, легка на підйом.

А.М.: Які найяскравіші спогади у вас про цей період?

Т.А.: Як раз найяскравішими спогадами і є мої подорожі! Як я вже казала, ноги у мене були «легкі», нам з друзями нічого не стояло на вихідні отак взяти квитки і поїхати в Москву. Друзі у нас були і там – так що на прем’єри, на виставки, в Третьякову змотаться – для нас це було не дуже складно. Суміщали так сказати «полезное и приятное». Встигали окрім виставок та прем’єр посидіти навіть в якомусь ресторанчику та пробігтися по магазинам скупитися. Були ж молодими – все якось виходило, все встигали!

А.М.: Чи були Ви за кордоном в ті часи?

Т.А.: За кордоном так…ну це якщо зараз так виходить, що усі радянські республіки закордон, то і в Білорусії була, в Прибалтиці, по Україні багато де була. Особливо мені подобалося до Прибалтики їздити. Там інша культура, люди навіть інші, ввічливі та добріші…особливо подобалась Рига. Там був костьол, так ми там могли дуже довго сидіти слухати орган…Ну тут такий момент потрібно ще відмітити – у мене, як медсестри, яка працювала на залізниці був такий-собі бонус – кожного року ми мали право на дві безкоштовних поїздки – одну по Україні, іншу – по Союзу, квитки нам виписували безкоштовно. Гріх було не використати такі можливості, тим більше я дуже любила подорожувати.

А.М.: Зрозуміло, а за кордоном, за межами СРСР Вам вдалось побувати?

Т.А.: Ну як не дивно так, вдалося, хоча в ті часи настільки було мало інформації та можливостей, але виявилось, що не так і складно було поїхати в закордонну поїздку – мені про це мої знайомі розповіли.

А.М.: Які країни Ви відвідали?

Т.А. Вдалося побувати в Болгарії, в Чехословаччині та в Індії.

А.М.: Чи легко було виїхати, чи були у всіх рівні можливості виїзду за кордон?

Т.А.: Ну не сказала б що виїхати було зовсім неможливо, але сама процедура виїзду була не така і проста. Перевагу віддавали партійним функціонерам, робітникам. Колгоспникам, переважно керівкини (уточнює) навіть 50% вартості путівок оплачувалося. Представники інтелігенції – медики, вчителі – могли скористатися путівками лише тоді, коли хтось відмовився, так звані «Горящі путівки». А от як узнавали про ці путівки… (задумалась) ну таке слово було як блат, по блату узнавали.

А.М.: Розкажіть будь ласка про процедуру виїзду?

Т.А.: На той час були дві контори, які займалися оформленням виїзду – молодіжний «Спутник» та для тих хто вийшов з категорії молодь – «Турист». Простіше було оформитися молоді до 28 років через «Спутник» – так як ми, комсомольцями були. «Спутником» опікувався комсомол, тому там путівки було отримати простіше. Дорослим туристам було вже складніше. Путівки та поїздки були виключно груповими, одному чи сім’єю виїздити було не можна. Оформлення починалося зі співбесіди.

А.М.: Хто проводив співбесіду?

Т.А.: Ну це відбувалося комісійно, люди дуже серйозні були.

А.М. Це були партійні працівники?

Т.А. Так, так, партійні, ну іще окремі активісти громадські так сказати, усі здогадувалися що там є представники КДБ. Співбесіда проводилася доволі жорстко, задавалися питання на політграмотність. Виясняли так звану благонадійність – чи є родичі за кордоном, з якою метою їдеш. Обов’язковим моментом була наявність характеристик з комсомолу, партії, профспілкової організації, місця роботи. Ну я була активісткою, комсомолкою, працювала добре, то мені завжди писали всі позитивні характеристики. Ще один момент – обов’язкове написання автобіографії. Вимагалося писати настільки ретельно – де родився, де хрестився, скільки братів, сестер, родичів – бо автобіографію дуже ретельно перевіряло КДБ. Так наприклад у мене стався прикрий випадок, це уже після того як я побувала у Болгарії та Індії. У мене зірвалася подорож, був круїз в Корею, Китай, Японію. Проте прискіпливий працівник КДБ дочитався, що у мене і моєї старшої сестри Євгенії по-батькові різні, я Андріївна, вона Миколаївна. Перший чоловік нашої мами загинув на війні, та похований в Угорщині тож у нас був інший батько, ніж у Жені. Стали допитуватися, а чому, а де загинув, а де воював – ну кінець кінцем відмовили мені в поїздці.

А.М.: Можливо проводились додаткові співбесіди, якась політінформація перед виїздом?

Т.А.: Ну вже перед самою поїздкою проводили інструктаж.

А.М.: Хто саме проводив цей інструктаж?

Т.А.: Не знаю точно хто, але налякали добре. Не спілкуватись з місцевими, нічого не везти, не привозити. Видавався тимчасовий закордонний паспорт, який на наступний день після повернення необхідно було здати.

А.М.: Пригадайте, в яких роках Ви їздили та в яку конкретно країну.

Т.А.: В Болгарію (моя перша поїздка) – це був 1984 рік, для мене це була остання можливість поїхати через «Спутник», як людині комсомольського віку, тим більше в Болгарію. Тоді популярно було казати – «курица не птица – Болгария не заграница».

А.М.: А в інші країни?

Т.А.: А тоді було правило – в наступну закордону поїздку ти не маєш права поїхати тільки через два роки після попередньої, витримувався термін. Тому в 1986 році я мала право поїхати і у мене вийшло поїхати в Індію, а ще через два роки – в 1988 році – до Чехословаччини.

А.М.: Ви говорили про блат. Скажіть будь-ласка, а Вам хтось допомагав в отриманні путівок, блат використовували?

Т.А.: Ну…от чесно як на духу…а куди ж без нього…так. От в Індію наприклад, я проста медсестра змогла потрапити, але ж відмовляли і головним лікарям, і іншим високим людям…

А.М.: Тоді таке питання – а хто були ці люди, які Вам допомагали?

Т.А.: Ви знаєте, я дуже добре робила лікувальний масаж, це був мій додатковий заробіток – у мене ж зарплата була у різні часи 65 – 85 рублів. Отаким лікувальним масажем я одну людину буквально підняла на ноги. А в нього були можливості великі, у того хворого, він був великий начальник. Він мені і допоміг. Я коли перший раз зайшла на співбесіду – мене відправили, а після його рекомендації – так навіть і стільці за мною заносили. Отак я поїхала в Індію – по великому блату.

А.М.: Тобто звичайна людина так би мовити «без зв’язків», таку путівку отримати практично не могла?

Т.А.: Так, не могла.

А.М.: Якою була вартість цих поїздок, чи були вони доступними?

Т.А.: Чесно – вартість поїздки була не мала. Якщо оформляти поїздку через «Спутник» – це було дешевше, там молодь жила не в готелях, а в гуртожитках. Але, якщо чесно, то Болгарія мені обійшлася в 300 рублів мабуть. Були й дешевші – все залежало від програми поїздки, умов проживання та харчування. В Чехію,… Чехословаччину коли поїхала, там зовсім ситуація інша була – це так би мовити була «поощрительная поєздка» від залізниці за участь в хоровому ансамблі, я там співала (показує фото – додаток 1).

А.М.: Що це був за ансамбль?

Т.А.: Самодіяльності, хоровий, назва «Горицвіт». З нагоди присвоєння ансамблю звання народного ми ї поїхали в Чехословаччину. До речі про блат знову. Нам обіцяли цю поїздку три роки. Але дали нам тільки тому, що зменшився обмін – раніше можна було 1000 рублів обміняти, а в 1988 році – зменшили до 300 рублів. Начальники перестали туди їздити, звільнились путівки. Але доплачували ми все одно десь по 280 рублів – на той час це було дорогувато. Хоч треба зазначити, що вони окупалися…враховуючи наш тотальний дефіцит, на ці гроші там можна було багато чого купити – речей, яких нас не було. Були такі «кручені» люди, які займалися тільки цим.

А.М.: А в Індію вартість яка була?

Т.А.: В Індію…600 десь рублів…610 якщо точно…але ми там були довго, десь три неділі, може трохи більше. О зараз точно скажу (дивиться свої записи) – з 20.11.1986 року по 19.12.1986 року. І міняли нам там всього 37 рублів.

А.М.: Якою була головна мета Ваших поїздок?

Т.А.: В моєму випадку – чисто пізнавальна. Спочатку (додає). Мені все було цікаво. Стільки вражень, стільки емоцій – можна розповідати годинами. Але згодом з’явилася і матеріальна вигода. Путівки ці не те, що окупались, в рази окупались.

А.М.: Чому?

Т.А.: Ну от давайте порахуємо. Я заплатила 610 рублів за путівку, 37 рублів взяла з собою, бо більше не можна, міняли лише 37 рублів. Проживали ми в гарному готелі, дуже шикарному, відчували себе білими людьми. Харчування – це «отдельная» тема. І дуже дешеві і якісні речі, особливо текстиль та вироби із шкіри.

А.М.: Може Ви наведете конкретний приклад?

Т.А.: В Індії вони дуже любили «ченч», тобто обмін. Щодо речей…купила я дуже красиве і якісне шкіряне пальто з ламою. Це було тоді дуже модно. Вартість цього пальто на той час в Полтаві у комісійному магазині, їх називали комісіонки (уточнює), оцінювалася в Полтаві приблизно 1200-1300 рублів.

А.М.: Я так розумію, Ви не одне пальто там купили?

Т.А.: Ну звичайно, що ні. В мене багато родичів, друзів – сувеніри, одяг різний я теж їм привезла.

А.М.: Добре, тоді скажіть, а що брали з собою? Які речі і з якою метою?

Т.А.: Коли їхали в Болгарію, ще була не досвідчена, та і не проінструктував ніхто. Але всі щось з собою везли, бо в Болгарії дуже багато чого можна було взяти на обмін або навіть на продаж. Ну ось наприклад, ходове – горілка, електротовари, навіть канцтовари, олівці. Соблазнів було дуже багато, це ж нагадаю часи тотального дефіциту. І болгари це купляли навіть не через якість – просто воно
дешевше було. Коли я побачила там вартість «утюгов» – я там чуть в обморок не упала. А в Індії вже була зовсім друга історія – у них там все зав’язаноз радянськими туристами на «ченчі». Звідси (з Союзу) можна було вивезти один утюг (на потреби), навіть одну бутилку шампанського. Хоч і боялися а брали, оскільки в Індії водка не йшла, а шампанське стоїло ну дуже дорого – 500 рупій.

А.М.: А з електротоварів щось ще брали?

Т.А.: Ну я особисто не брала, бо я, знаєте, оказалась трусіхой…Утюг з собою везла, такий маленький дорожній. Хто що віз – навіть не знаю, бо ніхто нічого не розказував, усі один одного боялись. Але ось згадала, що іще годинник везла – зробила «ченч» на пляжі, місцевий довго уговарював. Обміняла годинник на тканину, яка використовувалась для пошиву сарі (8 відрізків по 6 метрів), було це якраз в Мадрасі – центрі текстильної промисловості Індії. Я тоді була просто безмежно щаслива – люблю ж шити і тут таке щастя – тканина, якої не було у продажу вільному та ще такого різноманіття. Був іще фотоапарат «Агат», поганенької якості, дешевий – я його на шиї носила, бо невеличкий. Місцеві вирішили, що то фотокамера, теж пропонували обміняти, але не можна було – він був внесений у декларацію.

А.М.: А праску свою Ви обміняли?

Т.А.: Звичайно!. Але от не пам’ятаю на що, мабуть на гроші, які потім витратила. Ще хочу відмітити, що «ченч», який так люблять індійці – був прерогативою лише радянських туристів, ніхто більше з іноземних туристів таким не займався. І що дивно, активними торгашами були дітки, вони так торгувалися, що аж іскри летіли.

А.М.: Ви сказали, що боялися один одного. Чому?

Т.А.: Ну як я вже казала, поїздки були виключно групові. Був керівник групи, у нас це був хтось із обкому. Був староста групи. І був парторг, так уявіть парторг. Ну і звичайно, неофіційно був представник КДБ. Ніхто з нас не знав хто саме, бо його не представляли. І от уявіть як це було
небезпечно, особливо коли йшов «ченч».

А.М.: Тобто були «наглядачі»?

Т.А.: Мало того що наглядачі, ти не мав права один ходити по місту, завжди тільки групою. Наш товариш Володя з приводу наших пригод склав навіть вірша (читає вірш, текст додається – додаток 2).

А.М.: Розкажіть будь ласка, а що Ви привозили з собою з поїздок?

Т.А.: Не дивуйтеся, але от з Болгарії я везла ліки, так ліки для мами, бо в нас ліки тоді були страшенним дефіцитом, це був препарат «Глівенол», його не було де купити в Союзі. Але і в Болгарії його не так просто було купити, тільки по рецепту і не в кожній аптеці. До речі, ліки дуже помогли  тоді мамі. А от Чехословаччина в той час славилася взуттям та біжутерією, ну і звичайно подарунки якісь, сувеніри, солодощі, пряники, особливо запам’ятались «облатки» – щось на зразок вафельного торту. Солодощі всі були в гарних упаковках, не те що в Союзі. З Болгарії модно було привозити трояндове варення з болгарської рози.

А.М.: А з Індії?

Т.А.: Ну окрім одягу дуже дешево там можна було купити прикраси з напівдорогцінних каменів, яких був дуже широкий вибір.

А.М.: А як проводили час в таких подорожах, дозвілля?

Т.А.: В Болгарії це був чистий молодіжний відпочинок. Ми відпочивали на морі, ходили на дискотеки, танці. В Чехословаччині – відпочивали в Маріанських лазнях, слухали оркестри, які там грали кожного вечора. Ще дуже багато ходили по екскурсіях, особливо в Індії. Дуже багато ходили по храмах, палацах. Так іноді заморювалися, що який там відпочинок, тільки останні п’ять днів біля океану відпочили – купалися, загорали, ловили крабів самі. (Розкладає і показує фото – Додаток 3)

А.М.: Розкажіть, як зустрічали радянських туристів за кордоном, який був сервіс?

Т.А.: Зустрічали добре, ми такого сервісу звичайно не бачили до того. Це було небо і земля у порівняні із Союзом. Готелі, чистота. Одноразові предмети гігієни, заклеєний унітаз. Особливо на сільських жіночок такий сервіс був шоком, вони всього жахалися, не вміли користуватися швидкісним ліфтом на 40 поверхів, а ще столовими приборами. Написи були всі на англійському, а його ніхто не знав. Дуже великою була мовна проблема, ну нехай в Чехії, в Болгарії там можна було російською порозумітися, а от в Індії… Ні… Для цього в групі був перекладач, але один на всіх і він и не завжди був поруч.

А.М.: А в обслуговуванні, в зверненні, яким був обслуговуючий персонал?

Т.А.: Ну сервіс в СРСР – це взагалі окрема тема, так що ввічливість персоналу готелів для нас була настільки незвичною, особливо в Чехії. Всі тобі посміхаються, в магазинах дякували за покупку, це для нас взагалі було як дикість, все підкажуть, розкажуть за товар. Дійсно все було зроблено для людей. Наприклад дивно було доріжки у лісі з боків обнесені світловідображувальною плівкою, щоб можна було гуляти в темноті, навіть на деревах вона була, щоб можна було орієнтуватися. А в готелях тих же – чистота і комфорт. Але от деякі умови нашим не подобалися. Були серед нас старші жінки, яким страшенно не подобалося, що туалети платні.

А.М.: Це в готелях?

Т.А.: Ні, от припустимо їдемо екскурсію по місту, зупиняємося, а там туалет платний. Ну от і наші жіночки починають обурюватися, чого це ми повинні платить, ми ж туристи, нам все повинно бути безплатно. Або наприклад, в Болгарії для нас було шоком, що на прийом до лікаря ти приходиш безплатно, він виписує тобі рецепт, а вже ліки по рецепту ти купуєш за свої гроші, у нас же в Союзі медицина безплатна була… Але все одно всі ходили дивувалися як все чисто, охайно. В Чехії особливо здивувало те, як все зроблено для людей, для їхнього комфорту. А от в Індія це країна контрастів. Нас одразу попередили, щоб ми не носили самі свої чемодани – для цього є спеціальна прислуга – «носильщики». Постіль за собою ми не застилали – для того там передбачені спеціальні горнічні. В нашому готелі навіть у нас під номером спав слуга. Для нас це був справжній шок.

А.М.: Скажіть будь ласка, як Вас там годували, може якась незвична їжа була?

Т.А.: В Болгарії їжа більш звична для нас, але багато фруктів та овочів давали. Велика кількість трав, приправ, м’ята до м’яса, це трохи не звично. На той час у нас не було відомих сьогодні солодких газованих напоїв – Пепсі там та інших. І от я вперше в Болгарії спробувала Пепсі. Вона мені такою смачною тоді показалась. Ну і всіх дивували маленькі упаковочки з медом, джемом. В Чехії також їжа смачна, особливо випічка смачна була. А Індія – то вже зовсім інше. Там я вперше дізналася, що таке шведський стіл. Перші враження – дуже гострі страви. Як ми тільки прилетіли, нас одразу повели в індійський ресторан. Навіть для наших чоловіків це було занадто – в них аж очі повискакували від
гострої їжі. Порції великі, посуд теж великий – ми ж звикли до наших закусчоних тарілок, а там дійсно великі тарілі. Дуже сподобалися їхні десерти – дуже смачнощі. Хліба там як такого не має – або хлібні палички, або якісь лепешки, замість хліба. Ми в Індії жили в правительственному готелі – нас кожного дня водили в різні ресторани – китайська кухня, італійська, навіть російська. Правда,
мені ці гастрономічні дива боком вийшли.

А.М.: Чому?

Т.А.: Ну я була ж закріплена в нашій групі як медик, у мене півчемодана займала аптечка на всякі випадки. І от наш полуголодний радянський народ вперше бачить шведський стіл, на якому все, що тобі забажається і у великих кількостях і необмежено. Багато продуктів, особливо морепродукти, екзотичні на той час фрукти, ми навіть в очі раніше не бачили в Союзі. Звичайно ж, всі накинулися і стали їсти. І моя аптечка стала стрімко худнути, бо в усіх загострились – панкреатити, холіцестити, бо по-перше, їжа і так не звична сама по собі, а по-друге, що переїдали – це м’яко сказано.

А.М.: Розкажіть будь-ласка, чи спілкувалися Ви з місцевим населенням?

Т.А.: Особливого спілкування нам і не дозволялося і не віталося, як правило лише на офіційних прийомах і під наглядом. А ще можна було поговорити на рівні потреб у сувенірах та якихось придбаннях. Виходити за межі такого спілкування категорично заборонялося. От наприклад у Чехословаччині стався такий прикрий випадок з членом нашої групи . Вона потоваришувала з представником делигації що нас зустрічала там і та її запросила у кіно. Тоді як раз ішов фільм «Челюсті», який у нас показали лише років через 10. Вона пішла з дозволу старости групи, так її трохи не депортували, це був великий скандал. В Індії там хочеш не хочеш будеш якось спілкуватися, бо там тільки зійшли з автобуса – місцеві тебе обступають, тримають за руки, попрошайки і все таке. Але попри заборони ми навіть в Бомбеї гуляли вночі.

А.М.: А що на людину чекало в Союзі , якщо порушував правила?

Т.А.: Ну, по-перше ти Вже б нікуди не виїхав – це 100%, по-друге розборки були б і через комсомол, і на роботі, зробили б з тебе такого ізгоя, щоб мало б не показалося.

А.М.: Чи ставалися не стандартні, курйозні ситуації?

Т.А.: Був такий смішний випадок, пов’язаний з тим же самим «ченчем». Я казала, що в Індію можна було брати утюги, я брала з собою один. А наш товариш Саша взяв і з собою аж цілих два утюги, на таможні його запитали навіщо, а він сказав «а якщо один зламається», так йому їх у декларацію і занесли. Зате у Індії у нього можна було завжди погладити одяг. А продати його на «ченч» як всі не міг – бо задекларував же ж, тобто повернутися він повинен теж з двома утюгами. Ми його і прозвали «Саша – два утюга», ми йому навіть потім на день народження, який він справляв в Індії подарували ще один – третій утюг. Навіть вірш зберігся, який ми йому написали (читає вірш, усміхається – додаток 4). А в Індії я перший раз в житті відчула повагу до своєї професії, дуже важливою і поважною людиною. Був такий випадок: прибігає хлопчик, каже, шо на пляжі там комусь погано дуже. Я надала першу допомогу дівчинці, якій стало погано, вона така вдячна стала. Як виявилося, це була племінниця хазяїна цього гостиничного комплексу на океані, і з того часу варто мені було з’явитися на пляжі – вся готельна прислуга бігла до мене, щось мені пропонують – то каву, то їжу, то десерти, всі вклоняються. Ото я так запам’ятала як в Індії шанують лікарів.

А.М.: Розкажіть про найяскравіші враження від поїздок по кожній країні окремо.

Т.А.: Ну якщо про Болгарію – це яскравий відпочинок. Море, сонце, чудовий піщаний пляж, кліматично дуже він мені підійшов той відпочинок. Дуже чудові дискотеки, до утра і ноги не болять! Чехословаччина – чудова природа, оздоровлення та незвичний тихий комфортний відпочинок. Люди дуже ввічливі, виконують всі бажання. У відвертій розмові їх вражало, як наш уряд і влада ставляться
зневажливо до своїх людей, не заботяться за ними. Дуже запам’ятався комфорт життя та продуманість в усьому, акуратність та охайність. По дорозі до Маріанських лазней зупинялися біля маленького села, вразило, що там є навіть супер-маркет, де можна купити все необхідне. Про Індію можнарозповідати годинами, це геть інші враження, ніж Європа. Природа, клімат, люди – все геть інше. А ще – контрастність життя. Наприклад, приїхали ми ну просто в шикарний готель «Ашок» і прямо до нього, до стіни просто приліплена хібара така, шалаш, лачуга така з кроватями многоярусними, і там копошиться така ніщета… Бачили весілля багатих людей, коли на дорогих машинах, з дорогими прикрасами їдуть до нареченої, і тут же дітки з рахітом бігають діточки з отакими (показує руками) животами з голодними очима в лохміттях. В таких шалашах стільки живе людей і це все в одному місці…Але Тадж-Махал, храми, палаци…такі враження величності. Там сидиш дивишся на це все і думаєш – ти побачив все…(мрійливо зітхає).

А.М. Дуже дякуємо за інтерв’ю та щире спілкування!

Т.А.: Дякую Вам, незвичний проект і я багато що згадала!

ОПИТУВАЛЬНИК

  1. Доброго дня! Розкажіть будь ласка де і коли ви народилися, яку освіту Ви отримали, де
    працювали?
  2. Розкажіть, будь ласка, який період твого життя припадає на 80-ті роки?
  3. Які найяскравіші спогади у вас про цей період?
  4. Чи виїздили Ви за кордон? Скільки разів і в які саме країни ?
  5. Чи легко можна було виїхати у ті часи за кордон? Чи усі мали таку можливість? Чи багато ваших знайомих виїздили?
  6. Розкажіть про процедуру виїзду ? Наскільки складною вона була?
  7. Якою була вартість туристичних поїздок за кордон?
  8. Що брали з собою, які речі?
  9. Що привозили з подорожей?
  10. Яка головна мета була цих поїздок?
  11. Як проводили час, дозвілля у цих поїздках?
  12. Як проходили ці поїздки ? Чи спілкувалися ви з місцевим населенням? За яких умов?
  13. Як Вас там зустрічали, яким був сервіс?
  14. Якою була їжа, що було незвичним?
  15. Чи виникали у Вас якісь не стандартні, можливо курйозні ситуації?
  16. Які найяскравіші враження у Вас від цих подорожей? Розкажіть про кожну країну окремо?

ДОДАТОК 1

Ансамбль «Горицвіт», Білокінь Т. А. – друга з ліва у другому ряду

ДОДАТОК 2

Вірш – спогади про подорож до Індії (Чернетка Білокінь Т. А.)

ДОДАТОК 3

Болгарія – готель Албена

Екскурсії у Болгарії (на фото Білокінь Т. А.)

Радянські туристи у Чехословаччині, Білокінь Т. А. стоїть друга з права

Радянські туристи в Індії, Білокінь Т. А. по середині

Весільний кортеж у Індії, на передньому плані Білокінь Т. А.

Радянські туристи в Індії, з ліва Білокінь Т.А., на шиї фотоапарат «Агат»

ДОДАТОК 4

Вірш- привітання в День народження товаришу «Саше –два утюга»

Листівка – з Індії з зображенням Шиви