НАУКОВІ СТЕЖКИ СТЕПОВОЇ УКРАЇНИ

2018-01-26T16:55:54+00:0015. 09. 2017|АКТУАЛЬНО|

shapoval_web

З недалекого 2013 року в слові «літо» для мене з’явився новий сенс і зміст — етнографічна експедиція, на яку чекаєш з нетерпінням щороку: я сама мчу в село до бабусь і дідусів для спілкування про такі, як вони самі говорять, «неважливі речі» — їх життя.

Вперше приїхавши в експедицію до Гуляйполя, батьківщини Нестора Махна, — я пережила у свідомості серйозний переворот. Абсолютна більшість з нас, тодішніх практикантів ІІІ курсу історичного факультету Запорізького університету, на той час уже були сформованими особистостями зі своїми принципами та поглядами на життя, та як нам здавалося — великими істориками, які добре знають історію своєї країни. Прийшовши на перше інтерв’ю в своєму житті, я була впевнена, що знаю все, та й чим мене може вразити 93-річна бабуся? Але бабця мене настільки вразила, що я зовсім по-іншому почала ставитися до життя в цілому.

 

Вимивання ховрашків

Найчастіше кожен з респондентів починає свою розповідь з того, що наклало на них найбільший відбиток, хоча це не обов’язково погані чи світлі події їхнього життя, це можуть бути «подвиги» їх онуків, успішна кар’єра дітей, життя з чоловіком-алкоголіком, погані стосунки з сусідкою, будь-що. І це будь-що на початку розповіді важливо дуже уважно вислухати, саме після такого вступу починається найцікавіше — сповідь. Хоча я не можу сказати, що для мене відкрилося тоді щось нове з історичної точки зору, Ксенія Силівна, так звали мою першу бабусю, розповідала ті речі, які для нашого суспільства були нормою: колективізація, Голодомор 1932–1933 років, Друга світова війна, зміна партійного керівництва і т.д., і я б не сказала, що готова була це чути і що мене цікавило воно дуже, але я слухала, ще й питання задавала уточнювальні, але зовсім бездумно (бо так треба було, я ж на практиці!). Бабуся плуталась у датах, іменах, назвах, але говорила, і після кожного речення розповідала про свою онуку, яка навчається у виші та має непогані оцінки. Але як тільки вона дійшла до того, запитати про що мені й на думку тоді не могло спасти (можливо, з етичного огляду, можливо, через те, що в нас зараз не виникає потреби шукати собі їжу, щоб урятувати життя), — і почала говорити про вимивання ховрашків у страшну зиму 33-го в полі, моя душа завмерла. Згадувала це зі сльозами на очах, які мужньо тримала в собі. Ці події стали для неї фатальними — вона навіть писала потихеньку ці спогади в зошит, щоб хтось колись дізнався, як воно було, особисто від неї — не в країні, не в селі, — а як саме вона переживала цей період, будучи найстаршою дочкою з 13 дітей своїх батьків.

 

«Норма» часу

Її розповідь тривала рівно чотири години. Всі ці методики та пристосування для виготовлення пасток на ховрахів Ксенія Силівна описала досконало, щоразу показуючи нам на пальцях, що і куди треба ставити. Вона розповідала про страшні воєнні події, про зґвалтування в часи війни, і мене як дівчину вразив її спокій під час згадки про сексуальне насильство. Все, що сказала: «А шо, воно тоді так усі жили!», і я розуміла, що в той час це була «норма». Всі ці події вона розбавляла розповідями про весілля зі своїм «дідом» (так називала свого чоловіка), про те, як була дружкою на весіллі у Галини та Нестора Махна. Її розповідь завершилася фразою, яка мене вбила наповал: «Шо не кажи, а раньше жить було лучче!».

Прийшовши в табір (жили ми в місцевій школі), я побігла до наукового керівника, і все, що мене цікавило, це чому бабуся так сказала, чому було краще, чим?! Він відповів стримано та серйозно: «Вона тоді була молода, здорова». На сьогоднішній день я прослухала сотню таких розповідей, одні — зі сльозами на очах, інші — просто проживаючи з респондентами ті події, про які вони говорять, і багато з них закінчують фразою Ксенії Силівни.

 

Лік на жахіття

Величезним відкриттям для мене була експедиція 2015 року, яку ми присвятили дослідженню мого рідного села Юрківка, яке я з дитинства сприймала як каторгу. В категорію опитуваних увійшов і мій дідусь. Наукове товариство ім. Я. П. Новицького та мій істфак — інституції, які організовують усноісторичні та етнографічні експедиції в Запорізькій області, — виробили для себе правило: опитувати людей до 1946 року народження. Звісна річ, якщо нам трапляється молодша «етнографічна бабуся» — на польовому сленгу це означає жінку, яка може нам розповісти багато інформації (пісні, обряди, танці, ігри, молитви і т.д.), то ми їх не минаємо. Мій дідусь 1946 року народження. Слухаючи його сповідь, пройняло відчуття сорому та боргу перед ним, він, як і Ксенія Силівна, ділився своїми історіями та кожну з них закінчував досягненнями своїх онуків, досягненнями, які в його свідомості перекривають всі жахіття, які йому довелося пережити протягом життя в тоталітарному суспільстві.

18 липня 2015 року ми з науковим керівником відвідали бабусю, яка в той день святкувала своє 103-річчя. Вона маленькою дівчинкою застала Першу світову війну, яка забрала її батька та братів на фронт, пам’ятає розкуркулювання з усіма його жахіттями, пережила три голодомори, Другу світову війну, і як не дивно, теж була зґвалтована двічі — як німецьким, так і радянським солдатом. Виховувала сама своїх дітей та дітей своєї сестри, бо їх чоловіків забрала війна, а її сестра перенесла тиф, хворіла на туберкульоз та померла. Галина Кузьмівна розповіла нам безліч способів домашніх абортів, розкрила секрети засобів жіночої гігієни, особливостей ткацтва та прядіння для самостійного виготовлення собі одягу, надала нам багато рецептів народної медицини, словом, масив побутової інформації, про яку мало хто говорить. Закінчила розповідь пригощанням нас поцвілим хлібом: Галина Кузьмівна була досить сліпенькою, відрізала нам по шматочку того хліба, обережно обрізаючи з нього плісняву, та роздала нам його в якості святкового пирога, я їла, і мені здавалося, що смачнішої їжі я ще в житті не куштувала. Прощалися ми на вже знайомому «Раньше жить було лучче!».

 

Корінні українці

З 2015 року я розширила для себе географію збору інтерв’ю. Окрім Запорізької області, я почала відвідувати і Бессарабію. Що цікаво, так це те, що кожна бабуся чи дідусь завжди намагаються нагодувати тебе їжею, яка в них зараз є, і як не дивно, це не цукерки та печиво, а затірка, яку вони готували ще за голодних років, або манна каша, в якій, як вони самі стверджують, «багато вітамінів». Бессарабські села цей не дуже багатий раціон урізноманітнюють бринзою та своїми знатними винами з розбавленням водою. Поліетнічність дозволяє зробити ретроспективу минулого, плюс до всього величезне відкриття робиш для себе, опитуючи болгар, молдован, німців, ромів, гагаузів та українців Одеської області. Ця поліетнічність дає можливість почути інший бік історії, насичений різними культурами, традиціями, святами, обрядами, що повністю перекреслює сприйняття традиційності українства, хоча всі з перерахованих етносів ідентифікують себе корінними українцями зі «своїми» традиційними святами. Втім, все це приємний досвід, усні історичні експедиції стали частиною мого життя та збагатили наукові стежки Степової України.

Яна Шаповал, Запоріжжя

«Український журнал» №1, 2017