ІСТОРІЯ ЗВИЧАЙНИХ ЛЮДЕЙ У ВЕЛИКІЙ ІСТОРІЇ

2018-01-26T17:00:45+00:00 07. 06. 2017|АКТУАЛЬНО|

Усна історія олюднила «офіційну» історію, розповіді звичайних людей додали штрихів і деталей усталеній академічній історії.

Часто саме завдяки «oral history» науковцям вдалося отримати додаткову інформацію про вже відомі факти і події. Використання методу усної історії при вивченні новітньої історії сьогодні активно використовується у багатьох європейських країнах. Усна історія дозволяє не лише активізувати учнів до вивчення історії, але й розвиває критичне мислення, привчає до самостійної роботи, дає первинні навики роботи з історичними джерелами, історичними інституціями (архіви, держустанови і т.д.). Наприклад, у Чехії було реалізовано низку загальнонаціональних усноісторичних проектів, до яких могли залучитися не лише науковці та фахові дослідники, але й пересічні громадяни, навіть діти. Найбільшим з них став проект «Історії ХХ століття», що його реалізував Інститут досліджень тоталітарних режимів (Ústav pro studium totalitních režimů) разом із суспільним Чеським радіо. Люди записували розмови зі своїми родичами, знайомими, в яких розповідалося про життя у Чехословаччині та Чехії в ХХ столітті — життя під час т.зв. Першої Чехословацької Республіки, німецької окупації 1938 року, під час правління комуністів, радянської окупації 1968 року, Оксамитової революції 1989 року — це ті теми, які найчастіше зустрічалися в інтерв’ю, але бували і менш драматичні, як-от відпустка в період нормалізації, перша закордонна поїздка, перші джинси і кросівки «адідас». Себто і теми, які часто не мають місця у «великій» історії, були у даному проекті зображені.

В Україні перші усноісторичні проекти стосувалися тем колективізації у Східній та Центральній Україні, остарбайтерів, Голокосту. Сьогодні вже реалізовано проекти, які досліджують гендерні питання, питання українських жінок-заробітчанок. А за останні три роки реалізовується ціла низка проектів, що записують свідчення про події на Майдані у 2013–2014 роках, про окупацію Криму та частини східних областей України, участь у російсько-українській війні.

Один із найбільших у світі архівів усноісторичних інтерв’ю на тему Голокосту є архів Фонду Шоа (South California University Shoah Fundation). Створення цього проекту варте уваги. Американський кінорежисер Стівен Спілберг у 1993 році показав світові фільм «Список Шиндлера». Для зйомок фільму він використав багато матеріалу, який почув від очевидців — людей, які пережили Голокост або рятували євреїв під час Другої світової війни. Після закінчення роботи над фільмом Спілберґ продовжив записувати відеоінтерв’ю із тими, хто вижив, щоб їхні свідчення не були втрачені назавжди, оскільки більшість цих людей вже були похилого віку і почали відходити. Сьогодні у архіві SCU Shoah Fundation є понад 50 тисяч інтерв’ю, які записані тридцятьма п’ятьма мовами. Велика частина цих інтерв’ю стосується України — люди, які розповідають, проживали на території сучасної України — чи у складі Польщі, чи у складі УРСР, чи під нацистською окупацією. Унікальність цього усноісторичного проекту полягає в тому, що очевидці розповідають не тільки про події періоду Другої світової війни, вони розказують про ціле своє життя, починаючи від дитинства і до моменту запису. В процесі розмови відкриваються різні теми, наприклад, Голодомор. На підставі цих розповідей SCU Shoah Fundation в Україні спільно з Всеукраїнською асоціацією вчителів історії «Нова доба» створили навчально-методичний посібник «Голодомор в Україні 1932–1933 років. Людський вимір трагедії». Цей посібник містить низку лекцій із завданнями та відеоінтерв’ю людей, які були свідками Голодомору і використовується вчителями українських шкіл при вивченні теми Голодомору в новітній історії.

Усна історія дозволяє не лише зафіксувати спогади про минуле, вона дозволяє досліджувати соціальні, психологічні, економічні та інші явища і впливи. Прикладом цього може бути велике дослідження Гаральда Вельзера, німецького соціолога і соціопсихолога, який спільно з групою однодумців провів дослідження, як німці пам’ятають свою участь у Другій світовій війні. Опитування проводилося на трьох поколіннях родини — очевидці (бабусі, дідусі), діти очевидців і внуки очевидців. Результати дослідження були опубліковані у книзі «Дідо не був нацик. Націоналізм і Голокост у сімейній пам’яті» ( «Opa war kein Nazi. Nationalsozialismus und Holocaust im Familiengedächtnis» Harald Welzer, Sabine Moller, Karoline Tschuggnall, 2002) і викликали величезний резонанс не лише у наукових колах, але й серед широкого загалу. В сімейній історії члени родини — очевидці і учасники Другої світової війни — не були тими, хто вбивав і чинив злочини, це робив хтось інший, а дідусь просто був солдатом на східному фронті, він просто виконував накази. Це веде до інших понять, які тісно пов’язані з усноісторичними дослідженнями — колективна пам’ять та сімейна пам’ять. Саме ці фактори при детальному і чуйному вивченні можуть дати відповіді, чому певні суспільні групи поводяться так, а не інакше, чому приймають такі рішення, а не інші, що в умовах сучасної України є дуже важливим.

 

Валентина Люля, Прага

«Український журнал» №1, 2017